Андрій Худо: «Коли інші ресторани закривають, ми – відкриваємо!»

Наталія Балюк
- 19.01.2022, 15:47
- 8 708

Андрій Худо в авторському проєкті “Балючі теми”

В Україні, мабуть, немає людини, яка не чула бодай щось про львівську ресторацію “Криївка”. Скільки було галасу, коли її відкрили. Скільки емоцій... Тому кожен турист, який побував у Львові, мусив знамениту “Криївку” відвідати. Власне на емоціях і побудувала свій успішний ресторанний бізнес трійка львів’ян – Андрій Худо, Дмитро Герасимов і Юрко Назарук. Після приголомшливого успіху “Криївки” у нечуваному темпі, один за одним, вони почали відкривати нові концептуальні ресторани. І усі вони стали магнітом для львів’ян, і особливо для туристів. Ресторанний бізнес Холдингу емоцій !FEST ріс як на дріжджах. Згодом підприємці вийшли за межі рідного міста і навіть України, а також почали відкривати нові напрями, диверсифікувати бізнес. Але, звісно, на цьому шляху були і проблеми, скандали, і провали... Про це і не тільки – у розмові з Андрієм Худо в авторському проєкті “Балючі теми”.

– Андрію, яким було твоє дитинство?

– Безтурботним...

– Абсолютно?

– Ну, мене “напрягали” деякі моменти радянського життя. Як мінімум, черги: коли з бабцею годинами доводилося стояти у черзі, бо треба було купити цукор, масло... Це страшно денервувало.

– Хто були твої батьки?

– Мама працювала інженером у «Нафтогазбуді». Була така компанія, яка будувала газогони і нафтогони. Батько у 80-х був керівником департаменту на Львівському автобусному заводі. А в дев’яності роки пішов у свій бізнес, займався казеїном. Це субпродукт від молочки, з нього клей роблять. Експортував його у Німеччину.

– 90-ті роки для всіх були важкі, голодні… Я так зрозуміла, у вашій сім’ї не було проблем з фінансами…

– Я жив з мамою. Батьки були розлучені. Справді це були тяжкі роки, тоді мамі бартером виплачували зарплату. Наприклад, борошном, цукром…

– Батько брав участь у твоєму вихованні?

– Коли я вибирав, куди вступати, він мені радив. Це був важливий етап. Був стимул заробити гроші, і я вибрав економіку. Вступив на економічний факультет – на фінанси і кредит, це була одна з топових спеціальностей на той час. У другій половині 90-х років всі хотіли стати банкірами, бо в банках дуже добре заробляли. Я закінчував університет і почав працювати в компанії «Галнафтогаз» фінансовим аналітиком, це був дуже вдалий вибір. Тобто добре, що не пішов у банк. Робота в “Галнафтогазі” дала досвід, як робиться системний бізнес. Там ми познайомились з Дмитром (Дмитро Герасимов – один зі співзасновників і власників Холдингу емоцій !FEST. – Авт.).

– Ким ти мріяв бути у дитинстві?

– Хотів бути футболістом. У мене навіть кличка була – Блохін. А ще у перших класах школи мама віддала мене на шахи. І там мені дали кличку Фішер. У старших класах наша вчителька іноземної літератури ставила театральні вистави. Наприклад, “Пігмаліон” Бернарда Шоу, я там був Хіггінсом. Трохи навчався театрального життя, а потім думав про бізнес і підприємництво.

– Тобто хотів заробляти гроші?

– У моєму дитинстві були фантики «Турбо». І там були круті машинки – Ferrari, Lamborghini. Завжди дивився на фантик і думав – оце крутяк, червона Ferrari, просто мрія!

– Зараз їздиш на червоній Tesla…

– Так. Tesla – це про майбутнє, про інновації. Коли був студентом, записав собі, що хочу мати: Mercedes S-class джип “Кубик”, пістолет для самозахисту, власний будинок. Згодом все реалізував.

– А що це була за історія, як ти у шостому класі демонстративно виходив з піонерів?

– Моя мама була патріотично настроєна, наприкінці 80-х брала мене на мітинги. Тоді вже сприймав Радянський Союз точно як зло. Сестра мого діда була зв’язковою УПА, провела п’ять років у таборах НКВД у Сибіру. Я розумів, що Україна має бути вільною, а я досі з червоним галстуком ходжу. Ми з кількома хлопцями встали на загальних зборах класу і сказали, що виходимо з піонерів. Тоді вчителька, завуч нас почали підпресовувати. Хлопці сіли, а я не сів. Для мене це було принципово. Через це оцінки стали гіршими. А потім я собі поставив мету закінчити школу з золотою медаллю. Так і сталося. Воно і у бізнесі працює. Ставиш собі мету, береш команду, ресурс – і вперед.

– Яким ти був студентом?

– Драйвовим. Але старався не пропускати пари і писав конспекти. У мене весь потік їх “катав”.

– Який найяскравіший спогад зі студентського життя?

– Як ми з Мар’яною (дружина Андрія. – Авт.) познайомилися – на першому курсі економічного факультету, під час практики.

– Чим Мар’яна зараз займається?

– Аудитом. А ще у неї є натхнення до дизайну.

– Як у вас формується сімейний бюджет, хто за нього відповідає? Знаю, у вас два будинки – один у Львові, другий за містом. Мабуть, дорого оплачувати комунальні послуги?

– Подивимось за минулий місяць (Андрій дістає телефон. – Авт.). Ну ось, електроенергія – 5996 грн, газ – 7857 грн. Це за один будинок, у другому немає газу.

– Як виховуєш своїх дітей?

– Кажу їм, що я працюю і заробляю гроші, а вони повинні вчитися, ходити до школи, і це частина їхньої роботи.

– Не боїшся, що мажори виростуть?

– Та ні! Вчора Катя (донька. – Авт.) всім давала нагінки, бо світла вдома не вимкнули. Вона раціо росте. У нас нема такого, що діти отримують останній iPhone. Катя ходить з моїм 10-м айфоном, а я ось маю 11-й.

– Чому не останній, 13-й?

– Тому що вони зупинилися в інноваціях. Не бачу сенсу платити за 13-й, якщо він мало чим відрізняється від 11-го.

– В який момент ти зрозумів, що хочеш займатися саме ресторанним бізнесом?

– Коли я працював у «Галнафтогазі», відповідав за довгі проєкти, на які витрачався майже рік. І частина цього процесу – робота з банкірами. Звісно, ми їх гостили, водили у ресторани. І з тими банкірами вибудовувалися дружні стосунки, тому і вдавалося підписати вигідні угоди з добрими умовами. Тобто гостинність була частиною того процесу. А потім, коли ми з Дмитром шукали, який би бізнес було цікаво робити самим, у що інвестувати вже зароблені гроші, випадково познайомились з Юрком (Юрко Назарук – ще один зі співзасновників і власників Холдингу емоцій !FEST. – Авт.). Він сказав, що має бомбову ідею – відкрити ресторан «Криївка». І воно пішло! Зрозуміли – треба газувати на п’ятій передачі, відкривати нові заклади! Прикинули, що треба відкрити 15 ресторанів, щоб бути лідерами у Львові. Брали кредити під чималі відсотки, здається, навіть під 20. Крім того, ми з Дімою заставили власні активи. Я, наприклад, заставив 4-кімнатну квартиру, де жив зі сім’єю. Це був 2007 рік, її тоді оцінили у 210 тисяч доларів.

– А коли і чому виникла ідея зайнятися власним бізнесом?

– Ми заробили певні гроші. Я вже заробив і на квартиру, і на гарну машину... Але що мене ще штовхнуло емоційно? Коли вчився в Могилянській бізнес-школі, нас повезли на практичний тур у Чикаго, звідти переїхали у Силіконову долину. І був вражений. 40 років тому там не було нічого, а нині – компанії номер один з капіталізації у світі. Колись нафтові гіганти були найдорожчі, тепер – технологічні. І ця емоція вплинула на те, що захотілось активніше реалізувати свій бізнес.

– Ви відкривали ресторан за рестораном. І всі були успішні та популярні. А яким був перший неуспіх?

– Взявши приміщення Арсеналу, ми спочатку зробили там ринок їжі. Не пішло. Закрили. Відкрили нічний клуб – економіка не тягне. Тільки через два з половиною роки прийшли до ідеї реберні. І це виявився мегауспішний проєкт.

– Коли ти з партнерами почав ресторанний бізнес, ще два роки паралельно працював у Антонова в “Галнафтогазі”. Як він на це все реагував?

– У публічних інтерв’ю ми дуже позитивно, з вдячністю, згадуємо один про одного.

– Ходили чутки, що, можливо, гроші Антонова були інвестовані у ресторани Холдингу емоцій !FEST?

– Точно ні.

– Ресторанний бізнес ріс як на дріжджах до…?

– 2009 року, коли стався свинячий грип. Це був перший стрес системи, коли за три дня зі ста процентів обороту залишається десять. Але та епідемія була коротка. І цей досвід дав “обманку” перед пандемією коронавірусу. Бо я подумав, цей жах триватиме кілька тижнів, потім усе почне відживати. А коли воно почало тягнутися два місяці, три і кінця-краю не видно – це був стрес. Зрозуміли, що треба все скорочувати. Ми не могли платити такій кількості працівників зарплату, коли немає доходів. Сідаєш з людьми і кажеш – можемо переорієнтуватися, наприклад, маски шити... Будуючи стосунки з колективом, виконуючи свої зобов’язання і рухаючись разом вперед, ми кістяк колективу зберегли.

– Ваш ресторанний бізнес був, в основному, орієнтований на туриста.

– Так, ми на туристах заробляємо гроші, але також працюємо з львів’янами. У ковідний час нас підтримали саме львів’яни. Ковід ми пережили завдяки львів’янам. Ба більше! Нещодавно відкрили найбільшу реберню на вулиці Стрийській у Львові, в яку інвестували грубі гроші. Тобто, коли інші ресторани закривають, ми – відкриваємо!

– В який момент вирішили диверсифікувати бізнес?

– Пандемія свинячого грипу 2009 року дала розуміння, що треба мати запасні аеродроми. 2010 року у липні ми домовилися про стратегічне партнерство з «Видавництвом Старого Лева».

– Цей напрям є прибутковим?

– У нас завдання для кожного напряму – бути прибутковим. Звісно, у кожного напряму є свій рівень рентабельності.

– Скільки років даєте проєкту, щоб вийшов на самоокупність?

– Якщо говоримо про ресторанний напрям, то не більше трьох років. Якщо про школу, то років сім, а може, і 10 років.

– Ви активно інвестували у відкриття ресторанів в інших країнах...

– Так. Варшава, Краків, Вроцлав, Гданськ, Лодзь... Там все рухається, розвивається, все класно. Але “Львівська майстерня шоколаду” в Кракові не була успішною. Ми закрили проєкт, перегорнули цю сторінку, і відкрили у Баку. І там вже три майстерні шоколаду працюють успішно. У Румунії відкрили – у Бухаресті, в Братишеві.

– Скільки існує ваш холдинг, стільки ширяться чутки про участь у ньому мера Львова Андрія Садового... Які у вас з ним стосунки?

– Ніколи за весь час, за 15 років, Садовий не мав ні інвестицій, ні частки чи будь-якого стосунку до нашого бізнесу. Він не наш партнер, як і Віталій Антонов. Стосунки у нас з ним нейтральні. У мене взагалі нема жодних з ним стосунків. Юра часом спілкується.

– Ти колись казав, що у тебе були з ним різні періоди: були кращі стосунки, були гірші. Зараз, кажеш, нейтральні. Кращі стосунки були в який період?

– Напевно, коли ми починали бізнес. Юрко у той час був його радником. Звісно, у нас не було часу, щоб робити всі погодження з 450 підписами і три роки їх збирати. Коли ми починали, респект міській владі, що нас не підрізала різними перевірками чи іншими штуками. Нейтральні стосунки – найкращі. Якщо треба помогти місту, ми завжди допомагаємо.

– Якщо не секрет, за кого ти голосував на виборах міського голови?

– Ні за кого. І на президентських виборах теж. Голосував за партію «Голос». Не голосував, бо не вважаю, що хтось з кандидатів міг змінити на краще наше місто чи країну. У Львові міська влада не зробила жодного потужного інфраструктурного об’єкта. Новий аеропорт та стадіон маємо завдяки Євро-2012 і завдяки уряду. Наша індустрія гостинності від того, що у Львові є сучасний аеропорт, дуже виграє.

– Багато людей вважають, що так розвинутися, отримати стільки привабливих місць у центральній частині міста під ресторани без сприяння влади неможливо.

– Треба бути сміливим, щоб взяти будь-яке приміщення в оренду. Це лише питання грошей і часу.

– Ви вирішили зайнятись будівництвом, це один з нових ваших напрямів. На вулиці Героїв Майдану у Львові плануєте звести шестиповерховий житловий будинок. Але чинний генплан Львова не передбачає там шести поверхів – там можна будувати тільки чотириповерховий будинок. Попри це, виконком Львівської міської ради дає вам дозвіл будувати шестиповерховий будинок. Як вдалося добитися того дозволу?

– Понад п’ять років тому ми купили за чималі гроші цю ділянку в одного з наших знайомих. Більше ніж п’ять років витратили на проєкт, на розробку детального плану цієї території. Це документ, який розробляєш та погоджуєш у місцевих органах влади. Після чого отримуєш уточнення до генерального плану. Згідно з ним, можна будувати ці шість поверхів. Але ми досі не дійшли до дозволу ДАБІ на будівництво. Тобто досі не можемо будувати. З точки зору інвестора-девелопера, це дуже погана ситуація, що так довго все триває. На цьому місці має бути клубний будинок, квартири у якому не будуть продаватися. Це некомерційний проєкт.

– Ви також будуєте готель в центрі Львова, у внутрішньому дворику біля кам’яниці Шимоновича. Там зараз старий триповерховий будинок, на місці якого хочете збудувати сучасний будинок-готель на п’ять поверхів. Я бачила проєкт нового будинку, він, м’яко кажучи, не зовсім вписується в історичний ареал міста. Чому вирішили саме такий проєкт зробити? А не відновити будинок…

– Ти бачила, в якому стані цей будинок? Він ще не впав, але, думаю, з часом, поки тривають погодження, може впасти. Це флігель на площі Ринок, 15-а. Він всередині забудови, яку ніяким чином не видно…

Я маю архітекторів, вони виготовляють проєкт, потім йдемо його погоджувати. Мені, чесно кажучи, не дуже принципово, що всередині цього ареалу, якого взагалі не видно. І якщо таке видали проєктанти, мені Ок, не бачу жодних проблем. Якби це була площа Ринок, фасадний будинок, звісно, це реставрація, це збереження. А будинок, який може ось-ось завалитися, я, як інвестор, вважаю, треба чимшвидше зробити.