Передплатити

Андрій Худо: «Коли інші ресторани закривають, ми – відкриваємо!»

Андрій Худо в авторському проєкті “Балючі теми”


Наталія Балюк та Андрій Худо. Балючі теми

В Україні, мабуть, немає людини, яка не чула бодай щось про львівську ресторацію “Криївка”. Скільки було галасу, коли її відкрили. Скільки емоцій... Тому кожен турист, який побував у Львові, мусив знамениту “Криївку” відвідати. Власне на емоціях і побудувала свій успішний ресторанний бізнес трійка львів’ян – Андрій Худо, Дмитро Герасимов і Юрко Назарук. Після приголомшливого успіху “Криївки” у нечуваному темпі, один за одним, вони почали відкривати нові концептуальні ресторани. І усі вони стали магнітом для львів’ян, і особливо для туристів. Ресторанний бізнес Холдингу емоцій !FEST ріс як на дріжджах. Згодом підприємці вийшли за межі рідного міста і навіть України, а також почали відкривати нові напрями, диверсифікувати бізнес. Але, звісно, на цьому шляху були і проблеми, скандали, і провали... Про це і не тільки – у розмові з Андрієм Худо в авторському проєкті “Балючі теми”.

– Андрію, яким було твоє ди­тинство?

– Безтурботним...

– Абсолютно?

– Ну, мене “напрягали” дея­кі моменти радянського життя. Як мінімум, черги: коли з бабцею го­динами доводилося стояти у чер­зі, бо треба було купити цукор, масло... Це страшно денервувало.

– Хто були твої батьки?

– Мама працювала інжене­ром у «Нафтогазбуді». Була така компанія, яка будувала газого­ни і нафтогони. Батько у 80-х був керівником департаменту на Львівському автобусному заво­ді. А в дев’яності роки пішов у свій бізнес, займався казеїном. Це субпродукт від молочки, з нього клей роблять. Експортував його у Німеччину.

– 90-ті роки для всіх були важкі, голодні… Я так зрозу­міла, у вашій сім’ї не було про­блем з фінансами…

– Я жив з мамою. Батьки були розлучені. Справді це були тяжкі роки, тоді мамі бартером випла­чували зарплату. Наприклад, бо­рошном, цукром…

– Батько брав участь у твоє­му вихованні?

– Коли я вибирав, куди всту­пати, він мені радив. Це був важ­ливий етап. Був стимул заробити гроші, і я вибрав економіку. Всту­пив на економічний факультет – на фінанси і кредит, це була одна з топових спеціальностей на той час. У другій половині 90-х ро­ків всі хотіли стати банкірами, бо в банках дуже добре заробляли. Я закінчував університет і почав працювати в компанії «Галнафто­газ» фінансовим аналітиком, це був дуже вдалий вибір. Тобто до­бре, що не пішов у банк. Робота в “Галнафтогазі” дала досвід, як ро­биться системний бізнес. Там ми познайомились з Дмитром (Дми­тро Герасимов – один зі співзас­новників і власників Холдингу емоцій !FEST. Авт.).

– Ким ти мріяв бути у дитин­стві?

– Хотів бути футболістом. У мене навіть кличка була – Блохін. А ще у перших класах школи мама віддала мене на шахи. І там мені дали кличку Фішер. У старших класах наша вчителька інозем­ної літератури ставила театральні вистави. Наприклад, “Пігмаліон” Бернарда Шоу, я там був Хіггін­сом. Трохи навчався театрально­го життя, а потім думав про бізнес і підприємництво.

– Тобто хотів заробляти гро­ші?

– У моєму дитинстві були фан­тики «Турбо». І там були круті ма­шинки – Ferrari, Lamborghini. За­вжди дивився на фантик і думав – оце крутяк, червона Ferrari, про­сто мрія!

– Зараз їздиш на червоній Tesla…

– Так. Tesla – це про майбут­нє, про інновації. Коли був сту­дентом, записав собі, що хочу мати: Mercedes S-class джип “Ку­бик”, пістолет для самозахисту, власний будинок. Згодом все ре­алізував.

– А що це була за історія, як ти у шостому класі демонстра­тивно виходив з піонерів?

– Моя мама була патріотич­но настроєна, наприкінці 80-х брала мене на мітинги. Тоді вже сприймав Радянський Союз точ­но як зло. Сестра мого діда була зв’язковою УПА, провела п’ять років у таборах НКВД у Сибіру. Я розумів, що Україна має бути віль­ною, а я досі з червоним галсту­ком ходжу. Ми з кількома хлоп­цями встали на загальних зборах класу і сказали, що виходимо з піонерів. Тоді вчителька, завуч нас почали підпресовувати. Хлопці сіли, а я не сів. Для мене це було принципово. Через це оцінки ста­ли гіршими. А потім я собі поста­вив мету закінчити школу з золо­тою медаллю. Так і сталося. Воно і у бізнесі працює. Ставиш собі мету, береш команду, ресурс – і вперед.

– Яким ти був студентом?

– Драйвовим. Але старався не пропускати пари і писав конспек­ти. У мене весь потік їх “катав”.

– Який найяскравіший спо­гад зі студентського життя?

– Як ми з Мар’яною (дружи­на Андрія. – Авт.) познайомилися – на першому курсі економічного факультету, під час практики.

– Чим Мар’яна зараз займа­ється?

– Аудитом. А ще у неї є на­тхнення до дизайну.

– Як у вас формується сімей­ний бюджет, хто за нього відпо­відає? Знаю, у вас два будинки – один у Львові, другий за міс­том. Мабуть, дорого оплачува­ти комунальні послуги?

– Подивимось за минулий мі­сяць (Андрій дістає телефон. – Авт.). Ну ось, електроенергія – 5996 грн, газ – 7857 грн. Це за один будинок, у другому немає газу.

– Як виховуєш своїх дітей?

– Кажу їм, що я працюю і заро­бляю гроші, а вони повинні вчити­ся, ходити до школи, і це частина їхньої роботи.

– Не боїшся, що мажори ви­ростуть?

– Та ні! Вчора Катя (донька. – Авт.) всім давала нагінки, бо світ­ла вдома не вимкнули. Вона раціо росте. У нас нема такого, що діти отримують останній iPhone. Катя ходить з моїм 10-м айфоном, а я ось маю 11-й.

– Чому не останній, 13-й?

– Тому що вони зупинилися в інноваціях. Не бачу сенсу платити за 13-й, якщо він мало чим відріз­няється від 11-го.

– В який момент ти зрозу­мів, що хочеш займатися саме ресторанним бізнесом?

– Коли я працював у «Галнаф­тогазі», відповідав за довгі проєк­ти, на які витрачався майже рік. І частина цього процесу – робота з банкірами. Звісно, ми їх гости­ли, водили у ресторани. І з тими банкірами вибудовувалися друж­ні стосунки, тому і вдавалося під­писати вигідні угоди з добрими умовами. Тобто гостинність була частиною того процесу. А потім, коли ми з Дмитром шукали, який би бізнес було цікаво робити са­мим, у що інвестувати вже заро­блені гроші, випадково познайо­мились з Юрком (Юрко Назарук – ще один зі співзасновників і власників Холдингу емоцій !FEST. – Авт.). Він сказав, що має бомбо­ву ідею – відкрити ресторан «Кри­ївка». І воно пішло! Зрозуміли – треба газувати на п’ятій передачі, відкривати нові заклади! Прики­нули, що треба відкрити 15 ресто­ранів, щоб бути лідерами у Львові. Брали кредити під чималі відсо­тки, здається, навіть під 20. Крім того, ми з Дімою заставили влас­ні активи. Я, наприклад, заста­вив 4-кімнатну квартиру, де жив зі сім’єю. Це був 2007 рік, її тоді оці­нили у 210 тисяч доларів.

– А коли і чому виникла ідея зайнятися власним бізнесом?

– Ми заробили певні гроші. Я вже заробив і на квартиру, і на гарну машину... Але що мене ще штовхнуло емоційно? Коли вчив­ся в Могилянській бізнес-школі, нас повезли на практичний тур у Чикаго, звідти переїхали у Силі­конову долину. І був вражений. 40 років тому там не було нічого, а нині – компанії номер один з ка­піталізації у світі. Колись нафтові гіганти були найдорожчі, тепер – технологічні. І ця емоція вплинула на те, що захотілось активніше ре­алізувати свій бізнес.

– Ви відкривали ресторан за рестораном. І всі були успіш­ні та популярні. А яким був пер­ший неуспіх?

– Взявши приміщення Арсена­лу, ми спочатку зробили там ри­нок їжі. Не пішло. Закрили. Від­крили нічний клуб – економіка не тягне. Тільки через два з полови­ною роки прийшли до ідеї ребер­ні. І це виявився мегауспішний проєкт.

– Коли ти з партнерами по­чав ресторанний бізнес, ще два роки паралельно працював у Антонова в “Галнафтогазі”. Як він на це все реагував?

– У публічних інтерв’ю ми дуже позитивно, з вдячністю, згадуємо один про одного.

– Ходили чутки, що, можли­во, гроші Антонова були інвес­товані у ресторани Холдингу емоцій !FEST?

– Точно ні.

– Ресторанний бізнес ріс як на дріжджах до…?

– 2009 року, коли стався свиня­чий грип. Це був перший стрес сис­теми, коли за три дня зі ста процен­тів обороту залишається десять. Але та епідемія була коротка. І цей досвід дав “обманку” перед пан­демією коронавірусу. Бо я поду­мав, цей жах триватиме кілька тиж­нів, потім усе почне відживати. А коли воно почало тягнутися два мі­сяці, три і кінця-краю не видно – це був стрес. Зрозуміли, що треба все скорочувати. Ми не могли платити такій кількості працівників зарплату, коли немає доходів. Сідаєш з людь­ми і кажеш – можемо переорієнту­ватися, наприклад, маски шити... Будуючи стосунки з колективом, виконуючи свої зобов’язання і ру­хаючись разом вперед, ми кістяк колективу зберегли.

– Ваш ресторанний бізнес був, в основному, орієнтований на туриста.

– Так, ми на туристах заробля­ємо гроші, але також працюємо з львів’янами. У ковідний час нас підтримали саме львів’яни. Ковід ми пережили завдяки львів’янам. Ба більше! Нещодавно відкри­ли найбільшу реберню на вулиці Стрийській у Львові, в яку інвесту­вали грубі гроші. Тобто, коли інші ресторани закривають, ми – від­криваємо!

– В який момент вирішили диверсифікувати бізнес?

– Пандемія свинячого грипу 2009 року дала розуміння, що тре­ба мати запасні аеродроми. 2010 року у липні ми домовилися про стратегічне партнерство з «Ви­давництвом Старого Лева».

– Цей напрям є прибутко­вим?

– У нас завдання для кожно­го напряму – бути прибутковим. Звісно, у кожного напряму є свій рівень рентабельності.

– Скільки років даєте проєк­ту, щоб вийшов на самоокуп­ність?

– Якщо говоримо про рес­торанний напрям, то не більше трьох років. Якщо про школу, то років сім, а може, і 10 років.

– Ви активно інвестували у відкриття ресторанів в інших країнах...

– Так. Варшава, Краків, Вроц­лав, Гданськ, Лодзь... Там все рухається, розвивається, все класно. Але “Львівська майстер­ня шоколаду” в Кракові не була успішною. Ми закрили проєкт, пе­регорнули цю сторінку, і відкри­ли у Баку. І там вже три майстер­ні шоколаду працюють успішно. У Румунії відкрили – у Бухаресті, в Братишеві.

– Скільки існує ваш холдинг, стільки ширяться чутки про участь у ньому мера Львова Ан­дрія Садового... Які у вас з ним стосунки?

– Ніколи за весь час, за 15 ро­ків, Садовий не мав ні інвестицій, ні частки чи будь-якого стосун­ку до нашого бізнесу. Він не наш партнер, як і Віталій Антонов. Сто­сунки у нас з ним нейтральні. У мене взагалі нема жодних з ним стосунків. Юра часом спілкується.

– Ти колись казав, що у тебе були з ним різні періоди: були кращі стосунки, були гірші. За­раз, кажеш, нейтральні. Кращі стосунки були в який період?

– Напевно, коли ми починали бізнес. Юрко у той час був його радником. Звісно, у нас не було часу, щоб робити всі погоджен­ня з 450 підписами і три роки їх збирати. Коли ми починали, респект міській владі, що нас не підрізала різними перевірками чи іншими штуками. Нейтральні стосунки – найкращі. Якщо тре­ба помогти місту, ми завжди до­помагаємо.

– Якщо не секрет, за кого ти голосував на виборах міського голови?

– Ні за кого. І на президент­ських виборах теж. Голосував за партію «Голос». Не голосував, бо не вважаю, що хтось з кандида­тів міг змінити на краще наше міс­то чи країну. У Львові міська влада не зробила жодного потужного інфраструктурного об’єкта. Но­вий аеропорт та стадіон маємо завдяки Євро-2012 і завдяки уря­ду. Наша індустрія гостинності від того, що у Львові є сучасний аеро­порт, дуже виграє.

– Багато людей вважають, що так розвинутися, отрима­ти стільки привабливих місць у центральній частині міста під ресторани без сприяння влади неможливо.

– Треба бути сміливим, щоб взяти будь-яке приміщення в оренду. Це лише питання грошей і часу.

– Ви вирішили зайнятись бу­дівництвом, це один з нових ваших напрямів. На вулиці Ге­роїв Майдану у Львові плану­єте звести шестиповерховий житловий будинок. Але чинний генплан Львова не передбачає там шести поверхів – там можна будувати тільки чотириповер­ховий будинок. Попри це, ви­конком Львівської міської ради дає вам дозвіл будувати шести­поверховий будинок. Як вдало­ся добитися того дозволу?

– Понад п’ять років тому ми ку­пили за чималі гроші цю ділянку в одного з наших знайомих. Більше ніж п’ять років витратили на про­єкт, на розробку детального плану цієї території. Це документ, який розробляєш та погоджуєш у міс­цевих органах влади. Після чого отримуєш уточнення до генераль­ного плану. Згідно з ним, можна будувати ці шість поверхів. Але ми досі не дійшли до дозволу ДАБІ на будівництво. Тобто досі не може­мо будувати. З точки зору інвес­тора-девелопера, це дуже погана ситуація, що так довго все три­ває. На цьому місці має бути клуб­ний будинок, квартири у якому не будуть продаватися. Це некомер­ційний проєкт.

– Ви також будуєте готель в центрі Львова, у внутрішньому дворику біля кам’яниці Шимо­новича. Там зараз старий три­поверховий будинок, на місці якого хочете збудувати сучас­ний будинок-готель на п’ять поверхів. Я бачила проєкт но­вого будинку, він, м’яко кажу­чи, не зовсім вписується в іс­торичний ареал міста. Чому вирішили саме такий проєкт зробити? А не відновити буди­нок…

– Ти бачила, в якому стані цей будинок? Він ще не впав, але, ду­маю, з часом, поки тривають по­годження, може впасти. Це флі­гель на площі Ринок, 15-а. Він всередині забудови, яку ніяким чином не видно…

Я маю архітекторів, вони ви­готовляють проєкт, потім йде­мо його погоджувати. Мені, чес­но кажучи, не дуже принципово, що всередині цього ареалу, якого взагалі не видно. І якщо таке ви­дали проєктанти, мені Ок, не бачу жодних проблем. Якби це була площа Ринок, фасадний будинок, звісно, це реставрація, це збере­ження. А будинок, який може ось-ось завалитися, я, як інвестор, вважаю, треба чимшвидше зро­бити.

Також дивіться інші випуски проєкту «Балючі теми»: