На смітник історії!

Від Чистого четверга, коли парламент ухвалив революційний закон про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки, в Україні розпочався процес позбавлення атрибутів радянського минулого. Крім демонтажу пам’ятників комуністичної епохи, закон передбачає перейменування адміністративно-територіальних одиниць, господарських об’єктів, які несуть на собі відбиток комуністичної епохи. Воно торкнеться двох областей, 22 міст (не враховуючи населені пункти окупованого Криму і частини Донбасу), сотень районів, селищ, сіл, мікрорайонів, площ, вулиць, скверів, провулків, набережних, підприємств, установ, організацій, мостів та інших об’єктів, які мають радянські назви або носять імена діячів комуністичного руху, каральних органів радянської влади.

“Перехрещення” має відбутися упродовж найближчих півроку — з ініціативи місцевих рад. Якщо ж депутати вчасно не впораються з цим завданням, право на зміну назви матиме міський голова. Якщо і він “дріматиме” — за перейменування візьмуться держадміністрації, уряд. Остаточне рішення відповідною постановою прийматиме Верховна Рада.

А от перейменування областей (Дніпропетровської і Кіровоградської, в яких “увічнено” більшовицьких функціонерів Кірова і Петровського) потребуватиме змін до Конституції. Їх треба буде ухвалити у два прийоми на двох сесіях. Якщо первинне голосування вимагатиме звичайної більшості (226 голосів), то при повторному голосуванні знадобиться підтримка конституційної більшості (не менш як 300 депутатських голосів).

Рішення Верховної Ради щодо демонтажу пам’ятників і перейменувань спричинило жваве обговорення. Особливо гаряче сперечаються щодо нових назв. У Кіровограді зайшли в тупик — раніше це місто називалося Єлизаветградом (начебто на честь російської імператриці Єлизавети), Зіновійськом (так вшановували соратника Сталіна, якого потім зробили “ворогом народу”). Така ж проблема і у Дніпропетровську, який колись іменували Катеринославом (у пам’ять про російську правительку), а згодом — Новоросійськом. Частина дніпропетровців висловлюється за те, щоб дати своєму місту назву Січеслав або Дніпро. Але є такі, що виступають за те, щоб залишити все, як було, при цьому змінити “прародича” міста — щоб ним став... апостол Петро. У Кіровограді багато місцевих жителів висловлюються за те, щоб повернути місту його найпершу назву — Єлизаветград, і стверджують, що взята вона від імені Святої Єлисавети, матері Івана Хрестителя, а не від однойменної російської цариці. Серед інших варіантів — Златопіль, Новокозачин і Кропивницький (за прізвищем знаменитого краянина, українського драматурга-театрала Марка Кропивницького).

Перейменування чекає і на місто галицьких шахтарів Червоноград. Серед тих, хто обома руками підтримує цей процес, настоятель храму Святого Йосафата Михайло Нискогуз. У розмові з кореспондентом “Високого Замку” священик сказав:

— Я 23 роки служу на парафії у Червонограді, і весь цей час разом з більшою частиною міста виявляв свій гнів щодо його теперішньої назви. Історична назва міста Червонограда — Кристинопіль. На його території колись були розташовані три населені пункти, тож будь-яка їхня назва підійшла б нашому місту. Дехто з тих, хто виступає проти повернення історичної назви, аби мотивувати свою бездіяльність, каже, що на цих теренах колись були “черлені гради” князя Володимира. Але це дещо з іншої опери...

Ми маємо повернути нашому місту його історичну назву — Кристинопіль. Ніщо ж не завадило у сусідній з нами Рівненській області Червоноармійськ назвати Радивиловим або ж недалекому від нас райцентру Несторову повернути його давню назву— Жовква.

Декотрі начальники кажуть, що перейменування обійдеться у величезну суму. Але, як на мене, маємо набагато більше втрат через ганьбу — коли нам тикають пальцем і дорікають за назву міста. Міста, в якому найперше скинули монумент кровопивці українського народу Леніна-Ульянова. Переконаний: справа, яку конче треба зробити, вартує будь-яких грошей.

Думка з приводу

Юрій ЛУЦЕНКО, голова фракції “Блок Петра Порошенка”

Герой політичного Чистого четверга — Володимир В’ятрович. Розроблені ним закони остаточно декомунізували Україну. Відтепер діти не кататимуться на каруселях в парку імені людожера, студенти не вчитимуться в інституті імені терориста, закохані не призначатимуть побачення на площі імені убивці.

Прийняті закони не забороняють ідеології, це неможливо. Але, як і в більшості посттоталітарних країн, закон забороняє пропаганду кривавої практики, вождів і символів комунізму та фашизму. Це як з наркотиками — кожен може курити коноплю вдома, за це нічого не буде. Але спроба втягнути в дурман інших — кримінально карана. Окремі громадяни можуть читати Маркса, Леніна чи Гітлера. Але спроба пропагандувати проти незалежності України, за диктатуру пролетаріату чи національну вищість — злочин!

Гуд бай, Ленін, СССР і КПСС! Прощай, Дніпропетровськ і Кіровоград! Згиньте, вулиці усіх червоних дияволят! Вічна слава усім, хто боровся і бореться за волю України.

Героям — слава! Катам — забуття

Розмова з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, одним із розробників законів про вшанування учасників національно-визвольного руху і декомунізацію

— Пане Володимире, поясніть нашим громадянам, якого зла Україна позбувається з прийняттям згаданих законів?

— Верховна Рада прийняла чотири закони, які ми назвали “декомунізаційним пакетом”. Перший з них стосується безпосередньо події, яка наближається, — Дня перемоги. Цим законом, врешті-решт, позбу­ває­мося радянського пропагандистського визначення “Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років” і говоримо про вшанування учасників та жертв війни, яку у всьому світі називають Другою світовою, охоплюємо весь її часовий масштаб — 1939-1945 роки. Таким чином запроваджуємо традицію українського, а не радянського вшанування героїв, жертв цієї війни, що треба було зробити давно, з часу появи України як незалежної держави. Це для нас дуже важливо, зважаючи на величезний вклад України в перемогу над нацизмом, яку зараз намагається монополізувати Росія. Згідно з прийнятим законом, 8 травня в Україні відзначатимуть День пам’яті і примирення, а 9 травня — День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

— Недруги України кажуть про те, що відповідно до “декомунізаційного пакета”, про який ви казали, буде знищено пам’ятники на могилах воїнів Червоної армії...

— Навпаки, держава бере на себе додатковий обов’язок щодо опіки над похованнями учасників цієї війни. Жодні пам’ятні знаки на цих могилах не можуть бути ліквідовані. Брехливі повідомлення російських медіа є нічим іншим, як намаганням дискредитувати цей закон.

— Якою буде доля пам’ятника, який стоїть на початку вулиці Стрийської у Львові — на ньому зображено радянський орден “Перемога”...

— Можливо, з цього пам’ятника буде демонтовано радянський орден. Сам пам’ятник залишиться...

— Як бути ветеранам війни, які 9 травня вийдуть класти квіти до могил своїх полеглих побратимів, до пам’ятників? У цих людей на грудях будуть фронтові медалі із зображенням Сталіна...

— Закон не передбачає відповідальності ветеранів, які носитимуть особисті бойові нагороди. Йдеться про інформаційну атаку, яку започаткував телеканал “Інтер”, можливо, інші, афільовані з російською пропагандою ЗМІ, які намагалися скомпрометувати закон. Ніхто не зриватиме нагород з ветеранів, ніхто їх не каратиме за використання нагород, які вони заслужили в роки Другої світової. Цей та інші “декомунізаційні” закони адресовані не стільки старшому, а молодшому поколінню, для тих, хто підростає. Завдання — щоб радянські практики себе не відтворювали. Ми бачили під час минулорічних кривавих подій в Одесі, як, прикриваючись червоними прапорами, георгіївськими стрічками, чинили злочини. Це, власне, продовжується на Донбасі. Проти повторення подібного і спрямовано цей закон.

Треба згадати ще один важливий закон із “декомунізаційного пакета” — про архіви. Якщо засуджуємо злочини тоталітарного минулого, то не повинні робити це голослівно, а у своїх заявах, політичних оцінках опиратися на конкретні факти злодіянь. Найбільше їх зафіксовано у документах каральних органів Радянського Союзу. Тому ці архіви повинні бути відкриті. Відкритість архівів дозволить усім нам зрозуміти, чим справді був радянський тоталітарний режим, і тоді більшість нашого суспільства погодиться з тим, що цей режим має бути засуджений як злочинний.

— Наступний закон зі згаданого вами “декомунізаційного пакета” — про вшанування учасників національно-визвольної боротьби...

— Цим законом, якого Україна чекала 24 роки, врешті-решт визнає себе спадкоємицею Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, національно-визвольного руху ХХ століття і тих структур, які боролися за відновлення Незалежності. Закон важливий не тільки для учасників цього руху, яких залишилося дуже мало, він більше важливий для самої України, яка знаходить своє коріння. Цей закон можна назвати своєрідною “метрикою” України. Ця “метрика” вказуватиме, коли і як Україна народилася як держава, кому цим завдячує.

— Проясніть дискусії навколо дивізії “Галичина”...

— У згаданому законі дивізія “Галичина” не згадується. Попри те, що складалася в основному з українців, вона не була структурою українського визвольного руху, а вважалася підрозділом німецького війська. Людей, які воювали в цій дивізії — навіть якщо вірили, що воюють за незалежну Україну — можна вважати, радше, жертвами нацистської пропаганди. Бо їхній патріотичний порив було використано для того, щоб боротися за чужі ідеї — ідеї Третього рейху. Якщо воїни “Галичини” згодом перейшли у повстанські структури і боролися за незалежність України, то заслуговують на те, щоб називатися учасниками українського визвольного руху.

— Парламент засудив два тоталітарні режими — нацистський і комуністичний...

— Бо обидва винні у злочинах геноциду на українській території. Найважливіше, що цим законом заборонено пропаганду їхньої символіки. Уточню: неможливо заборонити ідеології, скажімо, ту ж комуністичну, це суперечило б здоровому глузду. Навіть якщо ця ідеологія шкідлива, неправильна, людина може її сповідувати, бо це питання, радше, віри. Натомість держава має право заборонити пропаганду тоталітарного режиму, використання його символіки. У законі виписано перелік того, що вважається нацистською чи радянською символікою, забороняється її використовувати, зобов’язується прибрати цю символіку з населених пунктів, перейменувати назви вулиць, а часом і міст. Відповідальність за це покладається на органи місцевого самоврядування. У випадку, якщо з їхнього боку буде саботування, реалізацією цього закону займатимуться місцеві державні адміністрації.

— Ви кажете про заборону комуністичної символіки — а як бути з комуністичною партією? Вона існуватиме в Україні?

— Згідно з прийнятим законом, в Україні не може існувати партія, яка називає себе комуністичною, яка пропагує комуністичний режим, використовує комуністичні символи. Комуністичну партію, в тому вигляді, в якому існує зараз, згідно з цим законом має бути ліквідовано. Якщо вона раптом припинить використовувати назву “комуністична”, комуністичну символіку, припинить реабілітовувати радянський тоталітарний режим, то зможе продовжити своє існування. Але це буде вже не комуністична партія. Цей закон не просто ставить крапку в її існуванні, а дає можливість з’явитися здоровим українським лівим силам, які будуть готові засудити тоталітарне минуле, відірватися від нього.