Позивний – Лєший

Снайпери — еліта збройних формувань. Командири та друзі намагаються захистити їх від зайвої зацікавленості не лише ворогів, а й товаришів по зброї. Саме снайперів перш за все намагаються “вирахувати” та знешкодити з того боку окопів... Один із найкращих снайперів-прикордонників з позивним Лєший зовні на небезпечну “акулу війни” не схожий. Це чоловік ростом не вище 170 сантиметрів, худорлявий, з врівноваженими раціональними рухами. Друзі про нього кажуть: “Спокійний, як удав”. Зараз Лєший перебуває у місці дислокації з морськими краєвидами. Не гаючи дарма часу, готує до війни “зелених” снайперів. Проте знайшов час і для спілкування з кореспондентом “ВЗ”...

— Лєший, вибачте, що мушу використовувати таке “казкове” звертання, — як ви потрапили до лав прикордонників?

— Коли на сході почалася вій­на, пішов до військкомату разом зі своїми двома братами. Їх мобілізували до підрозділів Збройних сил. А мені запропонували службу за контрактом у Держприкордонслужбі, в одній зі створених для оборони східного кордону мотоманеврених груп. Братам, мабуть, зараз важче. Нас, прикордонників, після двох місяців перебування в зоні АТО відводять на ротацію та відпочинок. Брати про це лише мріють.

— Рідні так просто відпустили вас на війну? Жіночих істерик не було?

— Удома на мене чекає синочок, якому три з половиною роки. Зараз він у своєї бабусі. Моя мати — вдова офіцера радянської армії. Зрозуміло, їй було дуже важко проводжати на війну трьох синів, яких самотужки виховувала. Та мати гордиться тим, що ми добровольці.

— Снайпером стали ще під час строкової служби?

— Строкову не служив, бо вчився у залізничному училищі. Саме під час навчання захопився спортивною стрільбою з дрібнокаліберної гвинтівки. Пізніше у рідному місті намагався займатися бізнесом, працював інструктором в парашутному клубі — вчив людей стрибати. Завжди любив зброю. Мав мисливський карабін СКС, рушницю CZ (Ceska Zbrоjyvka).

— Влучно стріляти вміють чимало чоловіків. Та далеко не всі можуть стати снайперами. Які якості необхідні для оволодіння цим військовим фахом?

— Коли проводжу навчання з “зеленим” поповненням, завжди на початку зауважую: професійний снайпер — це поєднання хорошого стрільця, досвідченого мисливця та хит­рого браконьєра. Снайпер має вміти “читати” сліди, орієнтуватися на місцевості, виживати в екстремальних умовах. Дуже важливо — уміти маскуватися. Якщо снайпера побачить ворог, до свого підрозділу він уже не повернеться. Для знищення снайпера вороги залучать і міномети, і артилерію, і спецгрупи.

Обов’язково нагадую молодшим колегам, що снайпер має бути морально готовим за жодних обставин не здаватися у полон. Бо перед тим, як вбити, його обов’язково катуватимуть. Доводилося бачити трупи колег, які потрапили у полон. Їм, перед тим як розстріляти, виколювали очі, відрізали пальці... Отож кожному снайперу варто постійно мати при собі або гранату, або набій для останнього пострілу...

— Які бої були найважчими?

— На Луганщині. Нам майже вдалося закрити кордон з Росією та розбити сепаратистів. І саме тоді на цьому напрямку Росія почала відкриту агресію. Утворився Довжанський котел. Нас, прикордонників, удень і вночі обстрілювали і з позицій сепаратистів, і з території Росії. Щільність вибухів була такою, що голову з окопу не могли підняти.

Під час боїв у Довжанському котлі активізувалися ворожі снайпери. Щодня вбивали двох-трьох людей. Щоб ліквідувати цих профі, командування створило контрснайперську групу. До неї включили мене, розвідника та сапера. 13 червня нашу групу відрядили до Довжанського котла. Пробули там до

7 серпня.

Нам вдалося знешкодити дві ворожі снайперські групи. Це було складно. Вони діяли під прикриттям груп підтримки, вдало маскувалися та вчасно відходили. Якщо вдавалося засікти позицію снайпера, після першого ж пострілу з нашого боку місце, з якого ми стріляли, починали “трамбувати” ворожі міномети.

Першого ворожого снайпера мені вдалося ліквідувати вночі, з далекої відстані. Допомогло, що мав тепловізор, а на моїй СВД (снайперская винтовка Драгунова (рос. — Авт.) був нічний приціл.

— Загиблий був звичайним сепаратистом-ополченцем чи військовим-професіоналом?

— Не знаю. До честі ворогів, вони не залишили тіло загиблого снайпера на позиції. Та коли ми опинилися в місці, де він “працював” і схопив мою кулю, знайшли надсучасну (я таку раніше й не бачив) модель СВД, автомат і гранатомет “Муха”. Трохи далі помітили на землі годинник загиблого. У нього порвався ремінець, коли тіло снайпера витягали із зони обстрілу. Стрілки на цих годинниках показували московський час. Ми пішли слідами ворогів. Вони тягнулися до кордону з Росією й закінчувалися на території сусідньої держави.

Я тоді забрав “Драгунку” ворога, не міг надивитися на цю зброю. Щоб зберегти трофей, сховав гвинтівку в кузові машини з обозу. Та незабаром цю машину розтрощив разом з трофеєм снаряд “Града”.

Другого ворожого снайпера ліквідував сапер, який входив до нашої групи. Напередодні ми відстежили й точно “вирахували” місце, в якому ворог облаштує своє “ліжбище”. Там він і підірвався на нашій розтяжці...

— Після перебування у пеклі — як почувалися в рідному місті, під час відпустки?

— Було важко “увімкнутися” у цивільне життя. Коли прокидався, автоматично рукою намагався схопити “Драгунку”. Дивувало, що люди відпочивають у ресторанах, гуляють алеями. Не вистачало поруч бойових побратимів...

Серед моїх товаришів “на гражданці” — всі патріоти України. Та серед знайомих і сусідів траплялися люди з проросійськими поглядами. Надивившись російських каналів, вони вірили, що на сході ми воюємо зі звичайними жителями Донбасу. Та коли я розповідав, як нас обстрілювали росіяни, вони змінювали свої погляди. Бо знали, що не брехатиму.

Найбільше обурювало навіть не спілкування з такими “зомбованими”, а розмови з людьми, яким на все, окрім власного благополуччя, начхати. “Добре, — казали такі, — на нас справді напала Росія. Та бої йдуть далеко від твого міста. То чого поперся на війну?”. Я таким відповідав: уявіть, що бандити увірвалися в одну із квартир багатоповерхівки, в якій живете. Будете чекати, коли вони увірвуться й до вас? Чи прийдете на допомогу сусідові та спільно подолаєте нападників? Моє місто — моя квартира. Україна — наш спільний дім...

Переконаний, що “постріли” російських інформаційних кілерів такі ж небезпечні, як постріли справжніх снайперів. Тому й погодився розповісти про себе вашому виданню. Я та мої брати — російськомовні. У кожного — по синові. Ми взялися за зброю, щоб захистити майбутнє своїх синів, які також розмовляють російською. Хіба наш приклад — не найкраще спростування путінської брехні про захист Росією інтересів російськомовного населення України?

Довідка «ВЗ»

Так званий Довжанський котел “заварився” у південно-східному виступі Луганської області, біля пункту пропуску через українсько-російський кордон “Довжанський”. Там уперше за час проведення АТО Росія відкрито розпочала бойові дії проти українських військових. Щодня з території Росії позиції українців, яких відсікли від основних сил АТО сепаратисти, обстрілювали з реактивної та артилерійської зброї з території Росії. З важкими боями та значними втратами прикордонникам, підрозділам 72-ї, 24-ї, 51- механізованих бригад і 79-ї аеромобільної бригади вдалося вирватися з оточення та з’єднатися з основними силами АТО.