«Стріляючи у вас, всього-на-всього виконували свою роботу!»

Тема жертв Революції гідності і їхніх убивць досі ворохобить суспільство, бо істину не встановлено. Це не так легко, хоча до влади прийшли люди, які зі сцени Майдану клялися домогтися правди.

У п’ятницю, 3 жовтня, в Апеляційному суді Києва відбудеться слухання про зміну запобіжного заходу колишньому командиру спеціального підрозділу “Беркут” майору Дмитру Садовнику, якого підозрюють у розстрілі 39 активістів Євромайдану. Кілька днів перед тим двох колишніх підлеглих Садовника — старших сержантів Сергія Зінченка і Павла Аброськіна, яким теж інкримінують убивство майданівців, Апеляційний суд Києва постановив узяти під варту. Щодо десятка інших силовиків, яким вручено повідомлення про підозру, слідство триває. Однак багатьох винуватців кривавої бійні на Майдані в Україні вже немає. За повідомленням міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, щонайменше 67 колишніх беркутівців після втечі Януковича знайшли собі прихисток у Росії...

Кожне судове слухання у справі підо­зрюваних спецназівців відбувається у “фронтовій” обстановці. У зал приходять згорьовані родичі героїв Небесної сотні, учасники Майдану, а також і їхні опоненти — колеги підозрюваних, колишні “беркути”. Останніх легко впізнати: накачані, стрижені, кепки насунуті на очі, погляд з-під лоба. Поводяться виклично, постійно кричать. Діють нахраписто: намагаються силою витіснити жінок із судової зали, щоб домінувати у ній, своєю присутністю чинити тиск на суддів. Між одними й іншими постійно виникають перепалки, інколи доходить до рукоприкладства. Доводиться втручатися “Грифону” або взагалі відкладати засідання.

У таких от вереміях побувала вдова розстріляного у лютому майданівця Андрія Дигдаловича — Наталія. З нею спілкувався кореспондент “Високого Замку”.

“Здається, — розповідає пані Наталія, — мій Андрій мав рацію, коли казав, що я — сильна. Сама цього не усвідомлювала. Зібрала всю свою волю в кулак і почала допомагати іншим — це додає сили жити. Згадую Андрієві слова: “Ти знаєш, що робити...”. Саме через це часто буваю у Києві, зокрема відвідую судові засідання у справі колишніх беркутівців.

Одного з них, Сергія Зінченка, суд залишив під вартою, хоча адвокати просили про домашній арешт. Нехай побуде в камері СІЗО! — можливо, щось у ньому прокинеться. Хоча... У нього погляд самовпевненої людини. Переконаної у тому, що її виправдають і звільнять. За нашими спинами стояли беркутівці, які кричали до нього: “Тримайся! Ми з тобою! Ми ще їм покажемо! Вони хочуть Майдану? Ми їм зробимо Майдан!”.

Морально важко, коли поруч з тобою десятки вчорашніх спецназівців, які не приховують, що були по той бік барикад і розстрілювали мирних майданівців. Кричали до мене: “Ти — кат! Прийшла нас засудити. Хочеш крові!”. Відповіла їм: “Я вимагаю лишень одного: правосуддя”.

Хотіла б запитати цих людей: у чому вина мого чоловіка Андрія, який з палицею і щитом біг захистити пораненого хлопця? Чим він провинився, що треба було його вбити кулею, яка пройшла навиліт через бронежилет? Мені хотілося б знати, якими були мотиви у людини, точніше, нелюда, який убив мого чоловіка?..

У судовій залі від соратників убивць постійно чуємо: “Слава “Беркуту”!”. Ці особи готові тебе вбити прямо на місці. Готові принизити ще раз і ще раз, не зупиняючись ні перед чим. Дружині загиблого Віктора Швеця — Тамарі один із колишніх силовиків кричав: “Я — беркутівець! А ти, “тьотка”, у мене камені кидала. Ми стріляли у вас — всього-на-всього виконували свою роботу. А як же інакше? Ви ж на роботі робите те, за що вам гроші платять...”.

Під час перерви у судовому засіданні один з молодиків — під два метри зросту — обізвав Тамару нецензурними словами. Ми вимагали вибачитися перед жінкою, яка годиться йому в матері. А він... продовжував матюкатися. Зловив Тамару за руку, скрутив. Тут же бере двох наших, які стоять поруч, падає з ними між лавки, тягне за собою і кричить: “Міліцію б’ють!”.

На суди цих “співчувальників” супроводжує невідомий чоловік. Подає знак, коли кричати, коли нас штовхати. У такий спосіб залякують. Щоразу поводяться нахабніше. На одне засідання прийшло 20 колишніх беркутівців, на інше — вже 70...”.

Історія із (не)притягненням до відповідальності екс-беркутівців (і не тільки київських) вкотре доводить: мода замітати сліди не минається зі зміною влади. Якщо так проблематично вивести на чисту воду виконавців резонансного злочину, то чи вдасться коли-небудь покарати його замовників, організаторів? Відповідь на це питання дає “справа Гонгадзе”, кінці в якій ховають ось уже 14-й рік.