«Каска мене врятувала...»

Козацька зачіска, вуса, патріотична футболка... Навіть годинник з тризубом. На циферблаті подряпина. Загубив його на передовій, коли підварював зенітну установку, але товариші знайшли. Це подарунок від куми — на 25-річчя спільного життя з дружиною. Тарасові Сулимку — 48. Працював у школі вчителем фізики. Потім став приватним підприємцем — має у Сокільниках продуктовий магазинчик. У травні йому прийшла повістка. Відмовитися від служби й думки не було. Місяць навчання на Яворівському полігоні, і Бурштин (вибрав таке псевдо, аби москалі вимовити не могли...) вирушає на схід... Журналіст «ВЗ» зустрілася з Тарасом Сулимком (на фото), що повернувся із зони АТО.

Тарас Михайлович розповідає про війну без емоцій. Приїхав на десять днів у відпустку. Служить у 24-й окремій механізованій бригаді, яку називають «бандерівською» — там більшість хлопців з Львівщини. Керував взводом; коли в АТО прислали професійного командира з Харкова, став начальником ППО (протиповітряної оборони).

«Нас кинули у Слов’янськ. Далі були Сіверськ, Лисичанськ... На Донеччині були місяць. Потім відправили під Луганськ. У Донецьку військове керівництво було значно професійніше. Воювати було легше. У Луганську стояли на блокпостах, як у тирі, щоб по нас стріляли... Захищатися не було чим — техніку і зброю російські бойовики знищили. Залишилося дві машини і одна зенітна установка. Попри перемир’я, обстріл з російського боку не припинявся»...

Близько ста вояків їхньої бригади (прихопивши кухню і ліки) самовільно покинули поле бою зі словами: «Немає за кого воювати...». Не витримали психологічно. Зараз вони на Яворівському полігоні, триває слідство. Вчинку цих хлопців не осуджує. Коли бачиш у бінокль, як російський офіцер дострілює наших поранених, психіка не витримує.

У 24-й окремій механізованій бригаді чимало героїв. «На двох солдатів, що загинули, я подав документи на звання Героїв України, — розповідає співрозмовник. — Це Сергій Білоус з Самбірщини, в якого залишилося четверо дітей. За законом міг не їхати у зону АТО. Він врятував цілий взвод. П’ять танків з одного боку, ще п’ять — з іншого. Вони під’їхали так близько, що почали з танка закидати гранати в окоп. Більшість поховалися, не були готові дати відсіч.

Сергій один став проти танка, ручним гранатометом вистрілив — ті всі порозліталися, як горобці... Повернувся в окоп — взяв «Муху» — ще раз вистрелив, а більше не встиг — його скосило. Якби не він, на тому блокпості не вижив би ніхто».

«Інший чоловік з Яворова — Іван Вахула. Ми сміялися з нього, бо був дуже повний. Під час чергової атаки всі втекли і поховалися, а він сів за зенітну установку і відкрив вогонь по ворогу. Сто патронів, шквал вогню. Танки відступили. А загинув наступного дня. Вийшов з окопа подзвонити рідним — у нього влучили з міномета»...

«Ще четверо хлопців — поранені, лікуються у госпіталі. Двох з них я також подав на отримання медалі за героїзм. Хочу розказати про вчителя співів із Самбірщини, Ростислава Гавриша. Він спочатку не хотів їхати — йому 26 років, тільки одружився. Не був готовий. Я взяв на себе відповідальність — переконав його. Коли бойовики кидали гранати в окоп, він накрив собою гранату (був у бронежилеті) і цим врятував усіх, хто був в окопі. Йому осколками посікло руки і ноги. Ярослав Ловас з Турківщини (42 роки) — командир відділення, героїчно відбив не одну атаку. Йому осколок пробив череп. Довелося робити дві операції. У Ярослава важке фінансове становище, роботи на Турківщині немає, допомагаємо йому як можемо».

«Деякі чоловіки відмовлялися їхати на війну. Як на це реагували?» — запитую. «Коли ти у зоні АТО, важко чути, що на село прийшло 80 повісток, і лише п’ятеро з’явилося у військкомат, — веде далі Тарас Михайлович. — Це не по-чоловічому». Пан Тарас розповів, у його взводі не було професійних військових — серед вояків вчителі, залізничники, трактористи, майстри з євроремонту... Головне, каже, який у колективі дух!

Цікавлюся в пана Тараса, чим бійці зай­малися, коли було спокійно. «Я Біблію читав, — каже. — Там є відповіді на всі запитання. Воля не може бути подарована так просто. Повинна бути якась жертва. Якщо ми ведемо боротьбу справедливо, за правду, з нами Бог, і ми переможемо. Якщо з нами Бог, тоді з тими, хто воює проти нас, хто?».

Під час однієї з атак Тараса Сулимка було поранено. «Підборіддя розпороло осколком, — згадує ті страшні події. — Вибуховою хвилею мене викинуло з танку, головою вдарився об асфальт. Я був у касці, — не тій совєтській металевій, а в сучасній (з амортизатором)». Деякі ділки продавали в Інтернеті такі каски по 500 євро, у Польщі така коштує 70 євро.

«Припинення військових дій на сьогодні неможливе. Під час перемир’я ми втратили кілька визволених міст. Маю претензії до деяких командирів. Ми не раз повідомляли, що їдуть ворожі танки, а у відповідь чули: «Спостерігайте». Що це за наказ? Якби не командир нашої бригади Павлюк, жертв було би значно більше. Це один з військових офіцерів, який не раз рятував бригаду, виводив з оточення — тільки через те, що не слухав командування».

«Що думаєте про те, що бойовиків амністують?». «Для чого полягло стільки людей? — запитує боєць. — Можна було на початку, без єдиної жертви, зробити те саме. У тих, хто воює, негативне ставлення до влади. Я був на Майдані з першого дня — на моїх руках гинули люди... З того часу нічого не змінилося. Ніхто не зробить порядку у твоїй хаті, поки ти сам не зробиш. Воля для нас — генетичний код, який у будь-який момент вмикається. Але у якій краї­ні у світі йдуть на поступки терористам? Як можна вбивцю виправдати? Це в голові не вкладається...».