У бункері, підсвічуючи ліхтариками, військові хірурги рятували бійцям життя

Шикування медичного персоналу. Начальник Військово-медичного клінічного центру Західного регіону (ВМКЦ ЗР) полковник медичної служби Іван Гайда дякує лікарям, які 34 дні провели в зоні АТО та рятували життя бійцям у самому пеклі — на території Луганського аеропорту. Підполковник медичної служби Ростислав Іваник (на фото), начальник нейрохірургічного відділення, розповів кореспонденту «ВЗ» про особливості лікувального процесу в умовах тотальних обстрілів артилерією.

— Ростиславе Юрійовичу, як ви потрапили в Луганський аеропорт?

— Було сформовано мобільну групу військової частина А 0284 у складі шести осіб — троє лікарів і троє водіїв. Групу скерували до Луганського аеропорту.

1 серпня ми зайшли на його територію. На той момент в аеропорту перебувало 46 бійців.

Від нашої роботи залежало їхнє життя, а наше життя — від них. Спочатку медичний пункт був розташований в одному приміщенні. Але внаслідок постійних обстрілів приміщення було зруйноване. І ми переїхали у бомбосховище аеропорту. Це підвальне приміщення закритого типу. Там зробили п’ять ампутацій кінцівок. Хворі не змогли б доїхати до найближчої лікарні з тими ушкод­женнями, яких зазнали. Крім того, була поточна робота: поранення різноманітної локалізації. Ніхто з тих хворих, яких ми евакуювали з території аеропорту, не помер.

— Яка операція була найскладнішою?

— Дві операції були найважчими: ампутація стегна двом пораненим — бійцеві батальйону «Айдар» та військовослужбовцю 80-ї бригади. Хлопці отримали мінно-вибухові травми, внаслідок чого стався непов­ний відрив нижньої кінцівки на рівні стегна з масивним ушкод­женням м’яких тканин. У поранених не припинялись кровотечі навіть після накладення кровоспинного джгута. Змушені були робити повну ампутацію нижньої кінцівки, інакше ми би втратили хлопців. Працювали в умовах, абсолютно не пристосованих для оперування: на кушетці, підсвічуючи налобними ліхтариками.

— Що для вас особисто було найважчим?

— Найскладніше було тоді, коли 31 серпня почався наступ ворожих сил. Почав усвідомлювати, що ми всі можемо загинути... А так — кожен виконує свою роботу: солдат стріляє, лікар лікує. Єдине, що там інша обстановка.

— Як відбувався вихід з аеропорту?

— З огляду на обставини, які склалися, ми повинні були покинути територію аеропорту. Отримали відповідний наказ від командира 31 серпня увечері. На той момент атаки противника вдалося відбити. Але почався артилерійський обстріл. Якби ми намагались вий­ти під час того, як жива сила ворога стояла на території Луганського аеропорту, це для всіх закінчилось би трагічно. Під час обстрілу артилерією у нас був шанс. І ми скористалися цим шансом. Своїм життям ми значною мірою завдячуємо полковнику Ковальчуку, командирові групи, яка перебувала в Луганському аеропорту. Він зберіг силу духа, командував професійно, чітко. Його задум вдався — вдалося евакуюватись.

— Чи всі хворі могли пересуватись самостійно, без сторонньої допомоги?

— Деякі могли пересуватись, декотрих довелось нести на ношах. Ми подолали близько 11 км пішки. Був один «Урал», на який ми завантажили лежачих хворих.

— Що ви можете сказати про тих бійців, хто повернувся додому без наказу? (Йдеться про 24-ту бригаду. — Авт.).

— Можу сказати про хлопців з 80-ї бригади, з якими був в аеропорту. Це надзвичайно сміливі хлопці. Якщо би вся армія була такою, то можна було б успішно воювати проти будь-якого ворога. Людей, які відмовились воювати, не можу засуд­жувати. Господь як сказав?! Не судіть — і не судимі будете. Найголовніший суддя для кожної людини — власна совість. Якщо вони готові зараз жити з цим тягарем і тримати його до кінця життя, хай живуть.

— Як би ви особисто вчинили?

— У нас є батьківщина. Ми повинні її захищати. Ми складали Присягу. Відповідно до цього і треба діяти. Кожна людина боїться. Кожна. Немає людей, які не бояться. Просто є люди, які можуть перебороти страх та виконувати наказ. А є люди, які цього зробити не можуть.

— Скільки вам особисто треба часу на відпочинок, аби повернутись у стрій?

— Особисто мені потрібно 3-4 дні, щоб повернутись до роботи. Ми самі на кілька днів госпіталізовані. А потім станемо до роботи.