«Під виглядом біженців у Західну Україну втекло багато сепаратистів»

Від інформації з гарячих точок Донбасу волосся дибки стає. Обстріли бойовиками житлових кварталів, мародерство, грабежі, зґвалтування. Страшні кадри, які щодня бачимо з телеекранів, — лише частина того жаху, який відбувається на сході. В умовах війни не все офіційно озвучують. Але про те, що замовчується, кричать очевидці — на інтернет-форумах, у соцмережах. Пишуть про смерть знайомих, сусідів (когось бойовики розстріляли, хтось на замінованому полі підірвався), про те, як колорадські зайди безкарно беруть не лише чуже майно, а й дівчат, жінок. Розповідають, як страшно жити, знаючи, що у будь-яку хвилину тебе можуть здати сусіди і навіть родичі. Переказують, скільки треба заплатити «колорадам» на блокпостах, щоб випустили з міста (з дорослого — тисяча гривень, з дитини — 500). Діляться одне з одним порадами, як вберегти хоча б найцінніше з нажитого від бойовиків і мародерів (у лісопосадках і на городах не лише гроші і дорогоцінності «хоронять», а навіть автомобілі прикопують). Але відкрито розповідати про пережиті жахіття для преси мало хто погоджується. Бояться. Олена погодилася на телефонне інтерв’ю з нами за умови, що не називатимемо ні її прізвища, ні містечка на Луганщині, де вона живе з чоловіком і двома доньками.

Щоб поговорити з жінкою, довелося чекати до кінця робочого дня. Ось що відповіла пані Олена на мій лист з проханням про інтерв’ю: «Я на роботі. У нас тут — п’ять офісів, і всюди — «вуха». У холі весь день «раша ТВ» дивляться. Не можу розмовляти. Мене просто «спалять». Буду вдома, тоді дам знати»...

— Навколо — зрада, розчарування, страх, — почала свою розповідь пані Олена. — Не знаєш, чого чекати навіть від тих людей, з якими дружив, яким допомагав. Показують на тебе пальцем і кажуть: «Вот эта — за «укров», она — «Правый сектор». Розпадаються навіть сім’ї. По телебаченню від міністрів і чинів у погонах чуєш одне: що у твоєму місті знешкоджено терористів, що ситуація під контро­лем. А виходиш з дому і бачиш зовсім іншу картину: по місту їздять бойовики, через кордон (до якого від нас — 20 хвилин їзди) йдуть хто і куди хоче. У нас на контрольному пункті стоять дві людини з автоматами і п’ять шахтарів з ахметовської самооборони. А пан Литвин (голова Держприкордонслужби, який під тиском майданівців написав рапорт про відставку, але реакції президента на це досі немає! — «ВЗ») звітує, що кордон — під замком. Під яким замком, коли просто у мене під будинком техніка з боку російського кордону пройшла?!

— Людей з міста багато виїхало?

— Відсотків сорок. З першою хвилею виїхало багато підприємців, які боялися, що їхній бізнес розграбують. Хтось виїздив, рятуючись від обстрілів. Під виглядом біженців і багато сепаратистів з Донбасу втекли, і родини свої повивозили. Дехто у Росію поїхав. Але там дуже дороге життя. Повернулися і кажуть: «Від «Правого сектора» треба тікати туди, де нас не шукатимуть, — у Західну Україну». Подруга моєї куми такі істерики тут влаштовувала, такі страшилки розповідала: що «Правий сектор» викрадає дітей і продає на органи, що прийдуть бандерівці і всіх у концтабори закриють. А потім чую: до Вінниці виїхала. І таких — багато: коли усе починалося, вони бігали тут з «колорадськими» стрічками, ходили на референдум, готові були з квітами російську армію зустрічати, а тепер вдають з себе патріотів-біженців і розповідають, які вони нещасні...

На кожному кроці страшно. Сидимо з сім’єю у садку, навколо квіти, метелики літають. І тут — вибухи. Кожного звуку боїшся. Повкладалися спати. Вночі як бабахне! Діти у підвал кинулися, я за ними. Бомблять, думаємо. Руки від страху трусяться. Аж тут чоловік зупиняє і каже: «Гроза». Раніше навіть вікно зачинити не встала б.

Шахтарі бояться у шахту спускатися, бо знають, хто у їхній бригаді підтримував сепаратистів, брав відпустки, щоб їздити на мітинги, захоплення адмінбудівель. Люди бояться, бо не знають, чого можна від своїх же чекати. Все-таки 1200 метрів під землею, а поруч з тобою — люди з ненавистю в очах, які вірять, що бандерівці прийдуть вирізати Донбас.

У Ровеньках шахтарям погрожували: якщо не підуть зі сепаратистами на барикади, то їх замінують у шахті. І люди три зміни по шість годин працювали під землею, боячись піднятися на поверхню.

21 числа у Свердловському районі ополченці, перевдягнуті у форму Нац­гвардії, обстріляли автобус зі шахтарями. Тих, хто стріляв, упізнали. Це — місцеві, колишні шахтарі. За гроші готові були вбити своїх, щоб потім звинуватити у цьому звірстві Нацгвардію.

Жахи щодня відбуваються. Нотаріуси — в шоку. Які не позакривалися, працюють лише з тими, кого добре знають. Бо привозять людей, зв’язаних, побитих, і погрозами, насиллям змушують підписувати дарчі, договори купівлі-продажу нерухомості. У судах теж з таким стикаєшся! Приходить людина, на яку банк подав позов через 200 тисяч гривень боргу по кредиту, і каже, що він — ополченець, захищає Донбас від бандерівців, і суддя не має права висувати йому претензії. А ні — то всіх тут постріляє. Каже, він громадянин ЛНР і не збирається віддавати гроші бандерівським банкам. Що робити судді?

Не припиняються напади на підприємства, грабежі. Приходять в офіс з автоматами і кажуть: «Будемо вас захищати». Результат «захисту» — виносять усе, що можна винести, навіть особисті речі, з жінок прикраси знімають.

Нас їдуть захищати хлопці із західних областей. Вони воюють за те, щоб ми залишилися в Україні. Ці хлопці гинуть тут, на Донбасі. І через це нас ненавидять у Львові, Житомирі, Івано-Франківську. Але ми не хочемо крові цих хлопців, ми плачемо за ними. Вбиває не донбаська земля, а ті, хто підживлював на ній сепаратизм. Сьогодні багато хто вже забув про сепаратистський з’їзд у Сіверодонецьку у 2004-му. Якби тоді його ініціаторів засадили за ґрати, того, що відбувається зараз на Донбасі, не було б.

За роки кучмізму, янучарства Донбас використовували як ресурс. Його віддали Ахметову, Єфремову, Партії регіонів. Тут не було патріотичного виховання. У тих, хто, попри все, відчував себе патріотом, цей патріотизм всіляко вбивали — цькуючи, пресуючи. Вбивалася віра в те, що ми — єдина Україна, що можна поскаржитися до Києва, і там тебе почують. Була кругова порука...

Зараз на Донбасі бігають з гвинтівками росіяни, які називають себе «Донским войском казачьим». А ви знаєте, що в Україні ця організація теж офіційно зареєстрована? Її досі не заборонили, не визнали незаконним військовим формуванням.

Донбас хворий. Його потрібно лікувати. Але треба і в історію хвороби дивитися. Скільки шахт знищили Єфремов, Пристюк (екс-губернатор Луганщини. — «ВЗ»), що вони зробили з нашою екологією, куди поділися наші заповідні степи, заказники, що зробили зі Сіверським Донцем (куди скидають хімвідходи, зливають заразу з тубдиспансера), чому під землею гинуть люди. І питати треба не словами, а кримінальними справами. Якби за ці всі махінації покарали їхніх організаторів і виконавців, люди б повірили в Україну. І не треба казати, що тут всі проти України. Ті, хто були проти, вже виїхали — хто у Вінницю, хто у Росію (тішуся, що останні, за російським законодавством, протягом року не зможуть повернутися в Україну).

— На заробітки у так зване ополчення багато пішло?

— Перша хвиля тих, хто пішов в ополченці, це були люди, які повірили, що на Донбас зайде Росія, захистить від київської хунти, «Правого сектора», і жити буде краще. Друга хвиля — люди, які йшли заробляти. Але багатьох просто кинули: давали 500 доларів, а решту суми в кінці місяця обіцяли. Половина до зарплати не дожила. Знаю хлопців-шахтарів, які пішли у самооборону ЛНР, а потім дизертирували — втекли разом із сім’ями. Кажуть: ми йшли воювати за те, щоб нам краще жилося, а не за бандитизм.

— Чула, що у селищах люди грошима скидаються, щоб відкупитися від бойовиків, аби ті подалі свої блок-пости облаштовували і не накликали вогонь.

— Це правда. Знаю, де п’ять тисяч гривень відкупних давали (селяни бігали, по будинках збирали)... Коли починається обстріл, навіть не знаємо, хто і куди стріляє, хто що контролює — чи це угруповання бойовиків між собою воюють, чи зі силами АТО стрілянину ведуть. Їдеш на роботу, на узбіччі в окопах — чоловіки у камуфляжній формі без розпізнавальних знаків. Хто це, не відомо. Зайшли у селище люди у військовій формі — з зенітками, кулеметами, мінометами. Селяни питають, хто, що? У відповідь: «Ми — армія». Далі розпитувати небезпечно — можна і кулю в голову дістати. Приїжджають, розбивають стоянку і починають стріляти у бік російського кордону. Народ думає: значить, Нацгвардія. А потім ці ж хлопці розвертають зброю і починають стріляти по місту. Народ знову у паніці: це, кажуть, Нацгвардія зачистку проводить. І ти не знаєш, чи це справді Нацгвардія, чи переодягнуті у нашу форму росіяни.

— Яка ситуація з виплатами, продовольством?

— Терористам все одно, чи будуть у жителів Луганди зарплати, пенсії, соцвиплати. Захоплюють казначейства. Хоча шкода, що бойовики так пізно залишають донбасівців без виплат. Треба було з самого початку це зробити. Тоді б голодний народ не на референдум за ЛНР біг, а горлянки гриз тим, хто їх без зарплат і пенсій залишив. А так: казначейства захоплюють терористи, а у невиплатах звинуватять Київ.

Магазини — напівпорожні. Але найнеобхідніше, слава Богу, є. Дешевих продуктів немає. З овочами — дефіцит. У нас були прекрасні фермерські господарства. А тепер переорали поля бронетехнікою, усе, що можна було, розграбували на металобрухт. Навіть зрошувальні системи. Поля не обробляються, бо фермери бояться на роботу виїжджати.