«Саме голод породив відсутність солідарності серед українців. Кожен тоді рятував себе»

Голодомор 1932-33 років — найбільша трагедія в історії українського народу. За Радянського Союзу тема Голодомору була забороненою. Але навіть зараз, коли залізна завіса піднялася і страшні факти стали відомими, не всі визнають Голодомор геноцидом. Андрій Козицький (на фото), історик, доцент Франкового університету, дослідник Голодомору, каже: “Щоб вилікуватися від страшної хвороби, її треба визнати і не боятися про неї сказати іншим”.

—Голодомор вже визнаний геноцидом понад двадцятьма країнами світу, але його ще не визнали головні організації міжнародного співтовариства, — розповідає Андрій Козицький. — Організація об’єднаних націй на початку 2000-х років говорила про трагедію українського народу. У часи президентства Ющенка було багато зроблено для того, щоб Рада Європи прийняла резолюцію і визнала Голодомор геноцидом. Але Янукович, прийшовши до влади, перекреслив ці старання. Як тільки він став президентом, то особисто поїхав до Брюсселя у квітні 2010 року і попросив не визнавати геноциду. Зараз наше завдання — поширити інформацію про цю трагедію. Світ мусить визнати, що це злочин.

— За останній рік додалися нові країни, що визнали цю трагедію?

— Ні. Над цим питанням мають працювати українські дипломати. Оскільки вони такої вказівки не мають, то працювати у цьому руслі самостійно не відважуються. Це дуже яскраво відрізняється від того, як працюють інші народи, наприклад, вірмени чи євреї.

— Які є перешкоди на шляху поширення інформації про Голодомор?

— Зараз відбувається тихий саботаж. Концепція сучасної української влади така: добрі стосунки з Росією значно важливіші, ніж пам’ять про мільйони жертв. Оскільки Російська Федерація різко виступає проти визнання Голодомору геноцидом, то наша влада не робить нічого, щоб поширювати інформацію на міжнародному рівні.

— Які наслідки Голодомору бачимо в сучасній Україні?

— Будь-яка людина, яка пережила дуже страшні екстремальні обставини, змінюється внутрішньо. Йдеться про воєнний синдром — люди, які повернулися з війни, складно пристосовуються до мирного життя. А що тут говорити, якщо ціла країна два роки прожила у жахливому напруженні на межі смерті. Без сумніву — народ змінився.

— Про які саме зміни йдеться?

— Насамперед, це ставлення до трагічної пам’яті. Людині властиво виштовхувати зі своєї пам’яті неприємні, болючі спогади, якщо вона не може собі дати з ними ради. Що може бути з народом, який бачив, як його нищили, а потім запевняли, що нічого такого не було? І навіть більше — ставили пам’ятники катам, називали їхніми іменами вулиці і змушували тих, хто ледве вижив, їм поклонятися... В той час зламали багато традиційних українських табу. Наприклад, не красти. Колись в селах не замикали хат, бо не було злодіїв. Під час Голодомору, щоб врятувати своє життя, люди порушували цю заборону. Ймовірно, з того часу вважається, що вкрасти — це у людей, а в держави вкрасти — це не гріх, бо держава мордувала людей. Вважалося гріхом обкрадати мертвих — мародерство. В той час такі випадки почастішали. Обкрадання церковного майна... Траплялися випадки самогубства, люди не витримували голоду і накладали на себе руки. В християнській традиції — це великий гріх. Ще одним наслідком Голодомору є прагнення українців «прилипнути» до влади. Бути навіть не при владі, а мати з нею добрі стосунки. Люди бачили, що під час Голодомору вижили ті, хто мав добрі стосунки з владою, — комсомольці, активісти. В той час було вперше впроваджено поняття «номенклатура». Поруч з тими, хто вмирав, ці люди отримували харчі та інші товари. Голод породив відсутність солідарності серед українців. Кожен рятував сам себе. В Україні побутує думка, що треба увірвати кусень зараз, не думаючи про завтрашній день. Європа думає інакше: краще втратити гроші сьогодні, ніж потенційного клієнта завтра.

— Як щодо стосунків між батьками та дітьми?

— У традиційній українській культурі батьки дбають про дітей, діти про батьків. Це ламалося, були випадки, коли батьки везли дітей в місто і там залишали — з надією, що ними хтось заопікується. Траплялися жахливі випадки, коли доводилося вибирати, кого врятувати від голоду — власних дітей чи батьків.

— Кажуть, що під час Голодомору частими були випадки людожерства?

— Не треба перебільшувати це явище, оскільки тих випадків було порівняно небагато. Під час блокади Ленінграда наприкінці 1941-го року — початку 1942-го року таких випадків було більше. Звинувачувати людей у таких вчинках не варто, затьмарені голодом, вони не усвідомлювали своїх дій. Тим більше, більшість таких випадків канібалізмом назвати складно. Є свідчення, що люди не вбивали інших заради поживи, радше споживали м’ясо тих, хто вже помер. За часів Ющенка Росія часто спекулювала цим питанням. Мовляв, ви самі погано господарювали, врожаю не було — почався голод, потім почали їсти одне одного, а тепер намагаєтеся нас в цьому звинуватити...

— Чи можна вважати наслідком Голодомору культ їжі в українців?

— Я б швидше говорив про запасливість українців. Особливо старші люди бояться залишитися на зиму без мішка муки чи цукру. Добре пам’ятаю, як на початку 90-х у мене вдома розрізали поздовж хлібини і сушили їх на сухарі. В той час були економічні негаразди. І хоч Західну Україну Голодомор зачепив не так сильно, але вони знали, що робилося на Сході та в Центрі, і вирішили перестрахуватися.

— Виходить парадокс: на заході України, де голоду не було, його визнають геноцидом. На сході та півдні, де він лютував, цей факт визнає менше людей. З чим це пов’язано?

— По-перше, у вимерлі українські села ешелонами завозили етнічних росіян. По-друге, заборонялися будь-які згадки про Голодомор. Останні кримінальні справи проти людей, які говорили про цю трагедію, були ще в 70-х роках. У той час засудили вчителя із Поділля, який у своєму щоденнику написав спогади про Голодомор. На заході України про це говорили більше. Я дізнався про голод від свого батька ще за радянських часів, але я знав, що це таємниця і говорити про це не можна.

— Навіть за умов тотального відбирання усього їстівного вдавалося приховати трохи зерна…

— При молотінні зерна барабан налаштовували так, щоб в соломі залишалося трохи зерна. Але це було дуже короткий період — потім більшовики відстежували «махінації» і наказували молотити солому повторно. Ще розсипали трохи зерна по землі в господарських приміщеннях. Логічно, що брудні залишки мали б не чіпати, а селяни потім очищали це зерно і пекли хліб. Більшовики, вловивши суть справи, наказували збирати зерно зі сміттям та брудом, і це нетоварне зерно зсипали на великі купи. Оточували ці купи колючим дротом і стріляли по людях, які намагалися його звідтіля взяти. Воно так перезимувало, зігнило, і його розкинули по полях. Тобто його збирали тільки для того, щоб люди не могли вижити.

— Чому роковини Голодомору відзначають саме у листопаді?

— З листопада 1932 року Голодомор став суцільним, тому що забирали будь-яку їжу. Є багато свідчень, коли просто виливали рідку їжу. Усе інше їстівне або кидали у вогонь, або обливали гасом, щоб це не можна було їсти. Топтали ногами. Голодомор ділять на два етапи. Перший — з січня по листопад 1932 року. У цей час голод в Україні мав такі самі риси, як і в деяких районах Росії чи Казахстану. А вже з листопада 1932 по серпень 1933 почали застосовувати заходи, які не застосовували в інших республіках: забирати їжу силоміць. Більшовики злякалися, що українці у відчаї можуть почати чинити опір, і вирішили з ними у такий спосіб розправитися... Голод — це дуже підступна річ. По-перше, сили покидають поступово. По-друге, голодна людина не здатна до колективних дій, вона думає тільки про себе.

— Були хоча б якісь спроби супротиву українців, повстання?

— Так, але поодинокі. Щоб організувати повстання, треба про це домовитися, і треба хоч трохи довіряти один одному. Коли людина хоче їсти, думає тільки про те, де роздобути їжі. Але повстання були. Здебільшого їх організовували жінки. Жіночий організм краще пристосований до екстремальних ситуацій. Більш характерним для українців був пасивний опір: ховати їжу або втікати за кордон.

— Через цих «утікачів» світ дізнався про трагедію в Україні?

— Здебільшого на них ніхто не звертав уваги... Першим про голод написав британець Малькольм Магерідж, але він не був публічною особою. Більшого розголосу трагедія набула після публікації валлійця Гарельта Джонса. Радянський Союз провадив контр-кампанію, щоб приховати свої злочини. Західних журналістів, які працювали в СРСР, запросили на зустріч з головним цензором Союзу — Костянтином Уманським. Він їм чітко сказав: якщо ви не писатимете про голод в Україні, ми вам дамо повний доступ до процесу про британських інженерів. Їх заарештували начебто за шпигунство, тільки щоб відвернути увагу. Зрозуміло, західні журналісти погодилися, для них доля європейців була важливішою... Нацистська Німеччина — єдина країна, що збирала гроші для голодуючих в Україні. Канцлер Адольф Гітлер та президент Пауль фон Гінденбург зі своєї кишені виділили кілька тисяч марок. Щоправда, з умовою, що ці гроші потраплять до німецьких колоністів, які проживають в Україні.

— Ініціатором голоду був Сталін, але теорія «виховання» голодом була ще в Леніна?

— Ленін ставився до голоду дуже інструментально. Оскільки голод змушуватиме людей тікати з села до міста, тут стануть пролетаріатом і потенційними союзниками більшовиків, а згодом — сподвижниками світової революції. В 1921-1923 роках голод був у Росії і частині України. Ленін його використав для того, щоб пограбувати церкви, начебто з благородною метою — допомогти голодуючим. Приймали гроші-допомогу для голодуючих від інших держав. У той самий період у 1921 році Союз передав 300 кілограмів золота з українських храмів турецьким націоналістам — на боротьбу з країнами Заходу. Хоча це краплина в морі — гроші передавали комуністам по цілому світу. Голод в іншій формі використовували в містах, за допомогою продовольчих карток. Коли в тебе все гаразд у відносинах з радянською владою, ти можеш себе прогодувати, якщо ні — голодуй. Тому зброю голоду більшовики застосовували давно, і з’явилася вона далеко не в 1932-33 роках.

— В якихось країнах ще застосовували голод для боротьби з опором населення?

— Так, і робили це здебільшого комуністи. Це було у Китаї, тут голод траплявся кілька разів. Особливо сильний був у 1959-1961 роках, але через закритість Китаю ми майже не знаємо про кількість жертв та інші деталі. Голодом тримали свою владу “червоні кхмери”, комуністи у Камбоджі, протягом 1975-1979 років.

— Скільки жертв Голодомору підрахували на сьогодні?

— Говорити про цифри складно, оскільки переписи населення у той час були сфальсифіковані. За переписом 1937 року, українців між 1926 — 1937 роками зменшилося майже на 15%. Ці жахливі цифри вирішили не показувати, і в 1939-му зробили ще один перепис, а результати сфальсифікували. Щоправда, в СРСР дозволялося вибирати національність, і кажуть, що кількість українців зменшилася не тільки через фізичне вимирання, а й через те, що вони змінили національність. Звісно, від страху знову постраждати тільки через те, що вони українці... Цифри є різні. Українці втратили від трьох до шести мільйонів.

P. S. Щорічно у третю суботу листопада в Україні проходить акція “Запали свічку”. У вікнах своїх осель українці запалюють свічки, що символізують пам’ять про жертв Голодомору 1932-33 років.