Чому українці не усміхаються?

В Україні не прийнято усміхатися незнайомцям. Та й взагалі не прийнято демонструвати на людях свої позитивні емоції. За даними соціологічної агенції Gallup, Україна перебуває у топ-десятці країн, жителі яких схильні приховувати свої реальні переживання. Лише 38% українців демонструють щодня не менш як 10 різних емоцій. Решта — обходиться двома-трьома...

«Українці потерпають від хронічної нерішучості і є хворобливо залежними від чужої думки, — кажуть психологи. — Якщо ви усміхаєтеся, люди можуть подумати, що вам задобре живеться, що ви — несповна розуму (звідси й приказка: “Сміх без причини — признак дурачини”) або... насміхаєтеся з них. Насуп­лений вираз обличчя захищає від неправильних трактувань».

“Українці — нація багата на почуття і бідна на емоції, — каже психотерапевт, член Київської асоціації практикуючих психологів і психотерапевтів, член Українського союзу психотерапевтів Валентина Волга. — Усередині може клекотіти вулкан, але ззовні це не проявиться. Така закритість бере свої витоки з часів Радянського Союзу. У тоталітарній країні, щоб вижити, треба було злитися із сірим безликим натовпом. Якщо ти виділявся — тебе карали. Наші бабусі-дідусі розів­чилися усміхатися. Вони не могли навчити цього своїх дітей, а ті — не змогли передати це вміння наступному поколінню. Коли дитині комфортно, тепло, почувається ситою, вона усміхається. Коли їй холодно, відчуває голод, — кричить. Соціум забороняє їй кричати — і дитина вчиться терпіти. Також соціум може заборонити їй усміхатися — і вона не виявлятиме своїх почуттів. У дорослому віці боятиметься бути щасливою. А будь-які спроби її “напоумити” натикатимуться на спротив та агресію. Українці звикли, що усе треба добувати потом, кров’ю та слізьми. Щоб заробити на життя, їм треба тяжко працювати. Стосунки з партнером обов’язково повин­ні супроводжуватися стражданнями... Не випадково туга і розпач є основним лейтмотивом наших народних пісень. Попри те, що українці — це нація землеробів, а люди, близькі до землі, не можуть бути ментально холодними”.

“У стресових ситуаціях людина поводиться так, як прийнято у її сім’ї. А 60% українських родин є інтровертними, вони не демонструють своїх емоцій навіть у колі близьких, — каже к. п. н., системний психотерапевт Української спілки психотерапевтів Майя Грищук. — Дитина діє спонтанно — злиться просто так, радіє просто так. Але вже з народ­ження її починають привчати до обмежень — того не можна, і до того — зась! З часом приходить до розуміння: аби бути “як усі”, треба пожертвувати своїми емоціями. А виділятися не хочеться, бо можна нажити ворогів”.

«В Україні усі воюють одне з одним. Виїхав своїм авто, ти — ворог, бо зайняв чуже місце на дорозі. Прийшов за якоюсь довідкою, на тебе усі скоса дивляться (“чого тобі вдома не сидиться?”). Навіть у банках і магазинах — кожен ворог кожному. А навіщо усміхатися ворогу? Треба бути суворим. Усмішку ж можуть розцінити як прояв слабкості. В Україні люди навіть вітаються крізь зуби — так, наче послугу бозна-яку роблять. От і доводиться бути циніком та мізантропом. Інакше в умовах тотальної війни не вижити», — каже киянин Василь Солянко, який кілька років тому емігрував у США і не планує повертатися в Україну.

“На Заході у людей інша ментальність. Вони усміхаються 24 години на добу. Там так прийнято. А у нас людина, яка йде по вулиці і усміхається сама до себе, сприймається як не зовсім адекватна. Слов’янська душа — більш закрита, і це також пояснює, чому українці схильні стримувати свої емоції”, — каже Валентина Волга.

“А як людина буде усміхатися, якщо не може отримати необхідну медичну допомогу, знайти гідну роботу? Якщо їй постійно доводиться мати справу з хамами-чиновниками? Про жодну патологію тут не йдеться. Це — нормальна реакція на ситуацію, що склалася у країні”, — переконаний відомий лікар-психіатр, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман.

“В Україні ніколи не було ні політичної, ні фінансової стабільності. Люди перебувають у постійному напруженні, не бачать перспектив. Українці виявляють емоції, але ці емоції мають негативне забарвлення. Пригадуєте, коли з’явився перший “Макдональдс”, люди могли півдня у черзі простояти. Не тому, що їм кортіло скуштувати гамбургер чи картоплю фрі. Продавці їм усміхалися, бажали смачного! Тоді це була така дивовижа. Та й зараз рідко який продавець чи офіціант усміхнеться клієнту, — каже психотерапевт, член Української спілки психотерапевтів Віктор Кудрявцев. — Звикли жити потрійним життям: одне думаємо, друге говоримо, а третє робимо. За Радянського Союзу кожен вдавав із себе затятого комуніста і потайки святив паску, щонеділі ходив до церкви... Часи змінилися, а внутрішня установка залишається такою ж: “Чужим довіряти не можна!”.

Ще одна банальна причина, чому українці не усміхаються, — проблеми із зубами. 90% наших співвітчизників не завадило б навідатися до стоматолога. Аби зуби були міцними, їм необхідне регулярне навантаження, а українці, замість того, щоб погризти яблуко чи моркву, жують цукерки. 32 зуби перестали бути нормою. 28 — ось “стандартний набір” пересічного українця (природа забирає “зайве” — зуби мудрості не виростають взагалі, здорові зуби руйнують карієс і пародонтоз). Показове дослідження провели нещодавно у Харківській області. Виявилося, що за рік тримільйонне населення придбало лише... 800 тис. щіток! Виходить, що деякі люди не чистять зубів взагалі або ділять предмет особистої гігієни ще з двома членами своєї родини. За нормами ВООЗ, до 40-45 років у людини повинні зберегтися усі її зуби. Але пересічний українець до цього часу встигає “загубити” не менше п’яти цінних екземплярів. З таким станом ротової порожнини — точно не до сміху...