«В Устима на Майдані стріляв снайпер. Ім'я вбивці досі невідоме…»

Устим став символом Революції Гідності. Фото та відео, де він у голубій касці, облетіло усі світові ЗМІ. А його вислів «Небо падає…» назавжди запам’ятався тим, хто його знав. Ці слова Устим промовляв тоді, коли на Майдан насувалася небезпека… Снайпер поцілив Устиму в голову 20 лютого 2014 року. Це був постріл на ураження. Ім'я вбивці досі невідоме.

Я поспілкувалася з мамою Устима Голоднюка, пані Іриною. Вона ледь стримувала сльози, коли розповідала про свого безстрашного сина.

«Хто пофарбував каску в голубий колір, ніхто з товаришів Устима не пригадує…»

— Кому належала ідея назвати вашого сина таким гарним, але рідкісним іменем? — починаємо розмову.

— Ця ідея належить татові, — каже пані Ірина. — Дискусій з приводу імені у нашій сім'ї навіть не було. Я згодилася. Бабусі, дідусі називали онука Устимчик, я завжди говорила Устим.

Син нічим не відрізнявся від інших дітей. У нас приватний будинок, коли син мав 4−5 років, спостерігав за всім живим — жучками, павучками… Був у дитинстві енергійним, йому було все цікаво. Особливо цікавився, з чого все складається. Якщо якусь забавку йому подарували, він мусив її розколупати і подивитися, що там всередині. Не завжди її можна було назад скласти (усміхається. — Авт.).

Я порівнюю Устима з його двоюрідним братом, у них два роки різниці. Двоюрідному брату принесли машинку, він поїздив, поклав у коробочку і залишив. Усе, що потрапляє в руки Устима, йшло в розбір. Я казала: «У тебе не ящик з іграшками, а ящик з запчастинами» (усміхається. — Авт.).

— Устим цікавився у школі історією України?

— Коли пішов у 5-ий клас, на всіх вчителів, у них з’явилася історія. Я помітила, що йому подобалося ліпити з пластиліну. Хресна мама якось подарувала йому пластилін, і Устим почав ліпити. Ліпив суто козаків, козацькі поселення з усіма тваринами: свинями, кіньми, яких козаки тримали…

Міг зліпити з пластиліну поле з пшеницею, навіть кожен колосочок виліплював. Будував з пластиліну оборонні споруди. Ці знання черпав зі шкільної програми. Усі фігурки були дуже малюсінькі. Але, наприклад, у козака були шапка, вуса, шаровари. Треба було так делікатно це все ліпити.

Коли дивився мультики, міг бджілку зліпити. Я дивувалася, як він ті кольори підбирав, смужки робив. Це треба мати терпіння, чесно кажучи. Хоча Устим був непосидючим… Це тривало недовго — 5−6 клас. А потім, у 7−8 класі, почав більше займатися спортом. У спортивні гуртки не був записаний, але не хотів бути «слабаком». Щоб мати міцне тіло, ходив на стадіон: віджимався, бігав, присідав. У той час якраз з’явилися комп’ютерні клуби, діти часто бігали у ті клуби, щоб пограти в ігри…

Після 8-го класу син пішов навчатися у Ліцей імені Героїв Крут. Батько працював у міліції, його знайомі та колеги навчалися у таких закладах. Устим погодився. Мав плоскостопість, але все ж вступив у ліцей. Ніколи не скаржився, що йому важко вчитися. Але завжди казав, що дуже хоче гарячого чаю (усміхається. — Авт.). Поки їх садили їсти, чай був уже холодний. А Устим — чаєман, у нього вдома була велика чашка. І він скучав за гарячим чаєм. Коли я приїжджала, мала обов’язково привезти йому літр чаю (нині у ліцеї проблем із гарячим чаєм немає, харчування у навчальному закладі дуже добре. — Авт.).

— Устим навчався у військовому ліцеї, а потім здобував вищу освіту у Бережанському агротехнічному інституті. Хто ухвалив таке рішення?

— Через плоскостопію йому важко давалися фізичні навантаження. Обрали ВНЗ, у якому він проходив на державне навчання.
У школу пішов у шість років, був найменшим у класі. Потім пішов у ліцей, там теж був найменшим. Хлопцям було 15−16, йому — 14. Устим хотів іти в армію, але вступив в інститут. Коли син був на 3-му курсі, я поїхала на заробітки (батьки Устима були розлучені, Устим жив з матір'ю. — Авт.). Мені подзвонили після 30 листопада і розповіли, що Устима побили на Майдані.

1 грудня приїхав додому, до Збаража, з перев’язаною головою. У нього на голові було 12 швів. Сестра працює медсестрою, зробила йому перев’язку.

— Ваш син був безстрашним хлопцем. Звідки це у нього: гени, виховання, оточення? Можливо, якась родинна історія, згадка про предків покликала його на Майдан?

— З нашої родини, про це ми дізналися пізніше, Дмитро Клячківський («Клим Савур») — український військовий діяч, член ОУН та УПА. Це наш дуже далекий родич. У Збаражі є пам’ятник Клячківському. А 2019 року, у сквері Героїв Небесної Сотні, у Збаражі, відкрили пам’ятник Устиму та Назарію Войтовичу (Назарій — Герой України, наймолодший учасник Євромайдану. — Авт.). Устим тоді не знав, що Клячківський походить з нашої родини.

— Звісно, окрім генів, великий вплив на дитину має родина — батьки. Ви були суворою мамою?

— На Устима треба було якось впливати, бо він у дитинстві був дуже неслухняний. Бачив кота, ліз через аґрус (усміхається. — Авт.). Він усе дитинство майже босий пробігав. Не хотів взуватися… Був дуже активний та жвавий. Де найглибша калюжа, де найглибший сніг — там Устим. Коли приходив зі школи, я сніг у нього з-за коміра виймала.

— Чи були у вас з Устимом серйозні світоглядні розмови про Україну, обов’язок, честь?

— Коли Устим почав навчатися у військовому ліцеї, швидко подорослішав. Зіткнувся з багатьма питаннями. Я була за кордоном, коли почався Майдан. Часто телефонувала сину, ми багато розмовляли. Але навіть коли він був на Майдані, казав мені, що в… Бережанах. Не хотів, щоб я хвилювалася. Не все мені розповідав. Але я чула у слухавці, що поїзд їде чи то метро…

— Де Устим взяв ту легендарну голубу каску?

— В Устима була справжня металева каска, не будівельна. Мабуть, хтось цю каску на Майдані пофарбував балончиком… Але хто її помалював, ніхто з його товаришів не пригадує.

— Яка розмова телефоном з сином вам найбільше запам’яталася?

— 26 січня 2014 року була наша остання розмова телефоном. Я тоді його питала, чи він 22 січня привітав бабусю з днем народження, як у нього справи? Сказав, що у Києві, у нього все добре. Але зв’язок вже тоді був поганий, мабуть, телефони майданівців глушили…

Пізніше хлопці з 38-ї сотні Самооборони Майдану мені розповідали, що однокласник батька, який живе біля Києва, хотів забрати Устима з Майдану.

Але він йому казав, що то він біля Михайлівського собору, то біля Лядських воріт… Він за ним бігав по Києву, а Устим його так водив — доти, поки він не поїхав додому. Бути на Майдані - його свідомий вибір! І ніхто не міг звернути його з тієї дороги…

— Чи знаєте ви, хто вбивця вашого сина?

— У мене є адвокат, судові процеси у справах Майдану тривають. Але хто стріляв в Устима, досі не відомо (Устима застрелив снайпер 20 лютого 2014 року. — Авт.). Не думаю, що вбивцю колись буде встановлено. Якщо за стільки років цього не з’ясували, то навряд чи з’ясують… (Досі не встановлено, з якої зброї стріляли в Устима, а також звідки саме здійснили постріл. — Авт.). Чим більше часу минає, тим менше шансів це зробити. Крім того, за ці роки в Україні з’явилося багато інших нагальних питань…

— Як вважаєте, чи належно вшановують пам’ять вашого сина?

— У моєму випадку — належно. Комусь, можливо, замало… Після початку повномасштабної війни в Україні з’явилося багато нових героїв. Такі заходи, як цей турнір з волейболу у Львівському ліцеї імені Героїв Крут, який вшановує пам’ять Устима, потрібні для виховання молодого покоління.

«Уже тоді, в юнацькі роки, у ньому було щось таке сильне, чоловіче…»

Учителька української літератури Львівського військового ліцею імені Героїв Крут Богдана Микита, яка вчила Устима Голоднюка, згадує:

— Мені запам’ятався перший урок з Устимом. На першому уроці знайомишся з дітьми, зачитуєш прізвище, ім'я. В Устима — рідкісне ім'я, одразу запам’яталося, і я помітила, що воно йому личить. Устим вийшов на середину класу. І я кажу: «У вас таке сильне ім'я!». А він відповідає: «А ви не дивуйтеся, ось є Устим Кармелюк». І я відчула, що є в цій дитині щось таке міцне.

Мама каже, що Устим був молодшим від однокласників, але це візуально не проглядалося. Був нарівні з усіма. Стежив за своїм зовнішнім виглядом.

Завжди був охайний, підтягнутий. Багато читав, хоча дітей зазвичай треба мотивувати до читання. А він любив читати.

У нього завжди була щира усмішка. Часто усміхався. Це була дуже оптимістична дитина. Відчувалося, що у нього було бажання — досягти справедливості в усьому. Навіть в обговоренні звичайних тем під час уроку було видно, що буде обстоювати права людини. А саме через твір ми вчимося жити.

Устим не просто прочитав текст і переказав зміст, він цікавився багатьма питаннями. Це дитина, яка вміла роздумувати. Хоча не був балакучий. Сидів за четвертою партою. З місця ніколи не вистрибував — це не його. Але сказати глибоку думку — міг. Умів себе подати і завжди привертав до себе увагу.

Навіть коли відповідав на уроці, завжди виправляв плечі, стояв рівно. Вчитель, спостерігаючи за дітьми, це бачить. Вже тоді, в юнацькі роки, у ньому було щось таке сильне, чоловіче.