Виганяють волонтерів! Бо через них нібито «у коледж можуть прилетіти ракети»…

Це допомогло заховати від ворожого ока, а відтак — вберегти від російських ракет, бомб, мін, снайперських куль не одного нашого захисника. Захистило їхні окопи, бліндажі, пункти запуску дронів, а також танки, «бехи», самохідні гармати, дефіцитну зарубіжну техніку.

Воїни називають їх своїми ангелами-хранителями. А от у тилу волонтери не завжди відчувають повагу до своєї нелегкої праці. Більше того, деякі бюрократи перешкоджають їм виконувати цю важливу місію. Один з таких прикладів — конфлікт у Львівському фаховому коледжі харчової та переробної промисловості Національного університету харчових технологій. Упродовж 33 місяців за активної підтримки колишньої адміністрації в одному з нежитлових приміщень цього коледжу волонтери робили вкрай потрібні для військових речі. Нове керівництво (прийшло сюди у квітні цього року) наказало активістам до кінця серпня забратися геть.

Новина шокувала волонтерів, громадськість, фронтовиків, серед яких є випускники цього навчального закладу і викладач історії Дмитро Сколоздра. За іронією долі, через відсутність маскувальних сіток на його бліндажі росіяни атакували цей об‘єкт FPV-дронами. Вчорашній освітянин дивом залишився живим, двічі пережив важкі контузії…

Назвали «сторонніми особами»

На офіційній сторінці коледжу у соцмережах дирекція закладу обґрунтувала свої заборонні дії. «Ми цінуємо працю волонтерів…» — йдеться на початку заяви. А потім йде перелік претензій до цих людей. «…Разом з тим, коледж зобов’язаний дотримуватися вимог чинного законодавства, норм пожежної безпеки та санітарних правил, особливо в умовах проживання студентів і внутрішньо переміщених осіб у гуртожитку. Волонтери перебували у приміщенні гуртожитку без укладених договорів та без офіційного погодження з адміністрацією закладу. Виявлені матеріали для виготовлення сіток містять синтетичні складові, що при зберіганні і використанні у закритому приміщенні можуть негативно впливати на здоров’я мешканців. Це підтверджується вимогами санітарних норм та інструкцій з охорони праці.

З огляду на це, адміністрація зобов’язана була вжити заходів для припинення несанкціонованого перебування сторонніх осіб у гуртожитку та усунення потенційної загрози здоров’ю проживаючих".

Із цього допису складається враження, що у гуртожиток коледжу занадилися ледь не самозванці і своєю діяльністю спричиняють загрозу чужому життю… А далі, можна зробити висновок, пильна дирекція виявила це «неподобство» і вирішила покласти йому край. Іншими словами, «відновила законність і порядок»…

Щоб розібратися у конфліктній ситуації, яка виходить за рамки побутової, кореспондент «Високого Замку» надав слово обом сторонам. Читачі самі матимуть змогу оцінити, хто тут правий, а хто не має рації.

«Звинувачували, що через наші матеріали діти «ригають»

Говорить активістка волонтерської групи «Оберіг» Ірина Гальвицька-Федорук:

— За весь час діяльності ми виготовили 19 259 маскувальних полотен різних розмірів — від 3 м на 3 м до 15 м на 15 м… На початках зі своєю командою «Білі Горвати» ми виконували невеликі обсяги роботи. Коли пішли великі замовлення, почали шукати способи, як виконувати їх швидко. Друзі з Івано-Франківська розповіли про технологію використання сучасного матеріалу спанбонд. Домовилися з «Прогресом», він нам робить перфорацію. У Дніпрі купуємо роли спанбонду, на якому спеціально для фронту нанесено камуфляжний малюнок MultiCam…

Якось ми прийшли у гуртожиток харчового коледжу (на той час комендантом там була Ірина Сірко). Сказали, що є волонтерами, що маємо ось таку технологію виготовлення маскувальних сіток. Запитали, чи є у них бажання нам допомогти. Чи є у них приміщення, де можна було би поставити швейні машинки і робити маскувальні сітки. «Без питань!» — почули відповідь. Згоду дав директор коледжу. І ми почали успішно працювати.

Нам надали нежитлове приміщення на першому поверсі. Не брали жодних коштів за оренду приміщення, за електроенергію. Комендант нерідко працювала з нами — розкладала сітки. Так само робили це добровільно дівчата-вахтери, кастелянка, прибиральниці…

Потім змінився комендант. Він запитав нас: «Що ви тут робите? У вас немає документів…» Я пішла у міську раду до керуючого справами виконкому Євгена Бойка, розповіла йому ситуацію. І місто відправило дирекції коледжу лист з проханням, щоб нам як волонтерській організації всіляко сприяли, не перешкоджали нашій роботі. Все стишилося, сказали: працюйте!

З квітня цього року у коледж прийшов новий директор. З’явився новий комендант. У гуртожитку створили такі умови праці, що вижили майже весь персонал — вахтери, костелянка, прибиральниці звільнилися. Тепер взялися і за нас…

Гуртожиток призначений для дітей коледжу. Але там проживає купа людей, які до нього не мають жодного відношення. Кімнати використовують як готельні номери. Здають людям або студентам інших навчальних закладів. Там також мешкає десь 150 внутрішньо переміщених осіб.

І раптом нам заявили, що маємо забратися. Виявляється, наш спанбонд «дуже отруйний», адміністрація начебто отримує масу скарг від дітей, інших мешканців гуртожитку — що вони ригають, мають отруєння, що пилюка від спанбонду літає у повітрі. Що через це діти мають астму. Що робота з матеріалом для сіток небезпечна. У скаргах нібито було нарікання, що матеріали, з якими ми працюємо — легкозаймисті…

Технічні характеристики спанбонду свідчать про зворотне, воно цілком безпечне для здоров’я. Йдеться про звичайне агроволокно, яке по всьому нашому місту лежить на клумбах. З нього шиють торби-шопери, в які у супермаркетах люди набирають продукти. Цей матеріал використовують у медицині. Тож заяви про шкідливість — дурня.

Директор коледжу Григорій Дідик мені каже: «У вас є вивіска на вікні про те, що тут плетуть маскувальні сітки. Колаборанти побачать це і наведуть сюди ракети. А ми відповідаємо за безпеку дітей…» Кажу директору: за безпеку наших дітей найперше відповідає ЗСУ — вони стримують русню. А якщо вона, не дай Боже, прийде сюди, невідомо що з тими дітьми буде. А також з вами і нами…

Пан Дідик сказав, що у них були якісь збори, і що на них СБУ сказала, що ми — небезпечний об'єкт, тому нас треба звідси забрати.

Я відповіла директору: у центрі Львова, неподалік Ратуші, теж плетуть сітки. І нічого страшного ніхто у цьому не бачить. А директор мені: «Ви скажіть, в яких ще навчальних закладах є такі центри?» Я «заґуглила» таке запитання і дізналася, що такий же центр, де плетуть сітки для фронту, є у гуртожитку одного з наших Національних університетів…

Зрештою, через дорогу на першому поверсі - волонтерська кухня. Мені кажуть: там не живуть діти! Але на другому поверсі - музична школа. Зранку до вечора неповнолітні діти приходять туди займатися…

Якщо слідувати застереженням директора, нам треба позакривати всі волонтерські організації! Бо вони «потенційно небезпечні»!

Я казала директору: «прилетіти» може будь-коли і будь-куди. «Прилітало» у житлові будинки. Там що — були волонтерські організації?

Нам сказали, що ми — небезпечні, бо від нас труяться. Але головне — що ми «за ніщо не платимо». Сказали: за три роки користування електроенергією 16 тисяч гривень оплатіть.

Ми раніше не платили, бо на початках колишнє керівництво коледжу казало, що плата за електрику — їхній донат. Вони були однією ланкою нашого волонтерського ланцюжка «Оберіг».

Я казала директору: якщо вважаєте, що маємо платити, чому не покликали, не сказали, що змінюються умови — тому, мовляв, давайте поставимо лічильник і будете відшкодовувати надані комунальні послуги?

Ми за згодою колишнього керівництва працювали 2 роки і 9 місяців, а нам тепер кажуть, що ми незаконно зайняли приміщення. Абсурд!

Мені кажуть: ви — ФОП, ви — фірма. Ні, кажу, я — фізична особа-волонтер! У мене зареєстрована карта у податковій, туди приходять донати. Витрати ідуть на придбання тканини для захисних сіток. Всі звіти я скидаю на сторінку у Facebook.

Директор каже: нашлю на вас аудит! А я — будь-кому можу показати всі документи, скільки коштів надійшло, скільки і куди пішло.

А директор: «Хочете сказати, що ви працюєте безплатно?»

Так, кажу, ми працюємо безплатно! Кожен з нас працює на своїх роботах, там отримуємо зарплату, з неї сплачуємо податки. А сюди приходимо працювати безкоштовно у вільний від основної роботи час. І ще виносимо з хати гроші на донати.

У попереднього керівництва коледжу був зовсім інший підхід до волонтерства. Комендант гуртожитку не тільки не брала оплати за оренду, а ще й свої донати приносила: і 500 грн, і тисячу. Своїх знайомих вона присилала до нас, щоб донатили…

Минулої середи Євген Бойко телефонував до директора, казав, щоб нам дали змогу нормально працювати. А директор каже мені: «Ви тут не лякайте мене всякими „розголосами“. Давайте по-доброму розійдемося. Щоб до 1 вересня приміщення було вільне…»

Вже телефонували нам із Третьої штурмової бригади — збиралися прийти на розмову до директора коледжу. Порозмовляти з ним хотіли і хлопці зі спецназу, СБУ…

Можливо, керівники коледжу хочуть здати приміщення, де ми працювали, комусь в оренду. До речі, воно належить місту, його надали коледжу у безоплатну оренду — за 1 грн. Керівництво коледжу не має права здати його у суборенду…

«Я не є патріот, хоча — людина була вивежена. Дев’ять років був на Сибірі…»

А ось як пояснив «Високому Замку» свої дії і їхні мотиви директор коледжу Григорій Дідик:

— Я приїжджаю у гуртожиток коледжу, дивлюся: висить табличка «Оберіг» — львівські москітні сітки"… У мене у гуртожитку живуть діти із 17 років, після 9 класу. У мене живе 127 внутрішньо переміщених осіб, двоє з них — на візках. Підходжу до волонтерів і по-людськи кажу: «Дівчатка, не треба це вішати. Бо аналогічний до нашого коледж у Смілі, який дещо виготовляв для армії, вночі розбила ракета». Запитую: у вас з кимось є дозвіл, що ви тут сітки виготовляєте?

Це — перший поверх, приміщення має приблизно 30 кв м. Ці сітки вони витягують у вестибюлі. ВПО, люди 70−80 років, кажуть мені: ми тут проїжджаємо, тяжко дихати…

Кажу до волонтерів: дівчатка, так не має бути, що немає установчих документів. Ці ВПО — різні люди. Хто-небудь кине недопалок — і ми заблокуємо цілий вихід. 400 чоловік у мене задушаться…

Волонтери кажуть: «Ви що — виганяєте нас?» Кажу: ні, не виганяю. Давайте разом вирішимо це питання…

Я не є патріот, хоча я — людина була вивежена. Дев’ять років був на Сибірі. Якщо підете подивитися у наш гуртожиток, побачите: для волонтерів я зробив усе, що міг. Мені здається, що такого гуртожитку, як у нас, у Львові немає ніде — з душовими, пральнями, сушильними кімнатами, кухнями. А ви подивіться, як вони сітки розтягують на коридорі!

Кажу їм: не буду вас виселяти. Але я відповідаю за дітей. У відповідь чую: «Кожна наша сітка рятує життя!»

Кажу «Через ваші кілька сіток може загинути три десятки людей…» А вони: «Ми вас рознесемо у соцмережах!»

Григорій Дідик поскаржився нам, що його установа платить великі суми за комунальні послуги. І що змушена також платити ще й за волонтерів, які у своїй роботі допізна використовують енергоємні, 2-кіловатні швейні машинки…

А потім зачитав нам скаргу від внутрішньо переміщеної особи Лугової М., яку, з його слів, було написано 29.04. 2025 року. Ось її зміст:

«Я, ВПО, проживаю у гуртожитку. Хотіла б звернути увагу на таку ситуацію: на першому поверсі у спільному коридорі волонтери збирають та складають великі москітні сітки. Розумію і поважаю важливість цієї роботи. Але вона займає весь спільний коридор, через що іноді важко пройти. Найбільша проблема для мене — пил і дрібні волокна від матеріалів, які під час роботи постійно піднімаються у повітря. Я маю алергічну реакцію на пил, тож навіть кілька хвилин перебування поруч викликають кашель, задишку, подразнення очей, головний біль. Я прошу розглянути можливість перенесення робіт в інше місце».

Після почутого автор цих рядків звернувся до директора:

— Невже ситуація зі смородом, пилюкою така нестерпна, що люди задихаються?

— Я не знаю. Тому що у гуртожиток приїжджаю два рази на місяць. Я зараз дам завдання своїм заступникам — і вони це питання будуть вивчати. Я не компетентний…

— Пане Григорію, щодо начебто невідповідності спанбонду санітарним вимогам. Ми дізналися, що із цього матеріалу виготовляють дуже багато виробів для медичних закладів — бахіли, шапочки, халати. У технічних характеристиках зазначено, що цей матеріал — гіпоалергенний, не займистий…

На це директор відповів:

— Я не дивився… Звичайний папір теж є екологічно чистим. Якщо він починає тліти, виділяється чадний газ. Ми — люди з вищою освітою…

— Якби піднімався пил, якби мікрочастки заважали дихати, невже волонтери, які постійно працюють з цим матеріалом, робили собі це на шкоду?

— Я на це уваги не звертав. На пил…

Скандал погано на коледж не впливає? Директор навіть хоче подякувати

Ми запитали у директора коледжу, чи не можна було порозумітися з волонтерами у робочому порядку, без широкого розголосу. Адже цей скандал погано впливає на імідж коледжу…

Ось відповідь Григорія Дідика:

— Погано не впливає. Навіть хочу подякувати. Нашим навчальним закладом почали цікавитися більше абітурієнтів. І питаються, коли у нас додатковий набір.

— Ви спілкувалися з керівником волонтерів пані Іриною?

— А з нею неможливо спілкуватися! Вона кричить. Моя дружина третій рік працює на волонтерській кухні. Керівник цієї кухні - пані Оля, підійшла до дружини і каже: «Що у вас там сталося?» Моя дружина розповідає. А пані Оля каже: «Вона така є…»

З пані Іриною не можна говорити. Вона зривається на крик, починає ображати: «У вашому коледжі немає патріотичного виховання!» Її заспокоїти не можливо. Ображає нашого коменданта, полковника запасу — «Нехай іде служити!» Але він своє відслужив…

Мене криком не візьмеш! Про мене знає вже вся Україна? Нехай знає! Я всіх запрошу сюди. Нехай подивляться, хто я… Я тільки одне вас попрошу: не шукайте там якісь підводні камінчики. Нехай волонтерка жаліється! — нардепу Федині, ще комусь там. Я покажу їм фотографії, які гуртожитки були до того, як я був директором, і після того, як став ним.

Наостанок, розповідаючи про свої претензії до волонтерів з боку мешканців, Григорій Дідик зізнався:

—  Я ці заяви-скарги у себе збирав, не хотів їх нікуди давати і розголошувати. Думав, все буде нормально. Було нормально доти, поки вони собі не зробили рекламу…

А завершити ми хотіли б словами колишнього викладача коледжу, а нині старшого солдата ЗСУ Дмитра Сколоздри, якого письменник Василь Шкляр зробив прототипом одного зі своїх героїв. Дізнавшись про скандал довкола волонтерів Дмитро написав: «Не можу повірити, що це — мій рідний коледж, де я провів кращі роки! Поясніть, бо не встигаю і воювати, і зрозуміти, що (відбувається) у тилу…»