Марія Бурмака: «Не намагаюся ставати кращою версією себе, бо я вже хороша версія»

Як їй це вдалося, чому, незважаючи на тернистий шлях в українському шоу-біз­несі, не зрадила своїм життє­вим принципам і цінностям, які заклав її батько, з якими проблемами зіткнулася у шлюбі і як часто закохувала­ся, а також як ставиться до колег, які донедавна своєю творчістю проштовхували в Україні «русскій мір», а тепер співають патріотичних пісень виключно українською, і чому була ображена на Львів — про все це і не тільки Марія роз­повіла у відвертому інтерв'ю Ютюб-каналу «Балючі теми».

«Я єдина у класі вчилася за підручниками українською мовою»

— Ви розповідали, що у чо­тири роки тато почав вчити вас української мови. Тобто до чоти­рьох років сім'я була російсько­мовною, але щось сталося, що батько прийняв таке рішення…

— Батьки познайомилися у Хар­ківському університеті в симфоніч­ному оркестрі. Тато і мама грали на скрипках. Батько вчився на іс­торичному факультеті, почав вчити історію, читати архіви. Також їздив у Чернігівську область до маминої родини. Там багато шевченківських місць. Коли починаєш заглиблюва­тися в історію України, з’являється відчуття несправедливості - чому так? Чому у Харкові розстріляли стільки письменників, поетів, дія­чів літератури лише за те, що вони були українцями. І він вирішив, що сім'я буде українською. Вчив укра­їнську мову сам і мені знаходив під­ручники українською мовою. Я єди­на у класі вчилася за підручниками українською мовою. Школа була російськомовна, з друзями росій­ською розмовляла, але коли дру­зі приходили до мене додому, мова вдома була українська. Багатьом тато здавався диваком, але він ко­лись мені сказав: «Не може у Хар­кові українство перерватися, ми — частинка ланцюжка тих людей, які раніше тримали українство і боро­нили його, і маємо це передати». Характер у мене був сильний, ав­торитет у класі я мала, тому у шко­лі мене не зачіпали. Можу сказати, що мене любили. В класі випусти­ли стінгазету, намалювали мене з гітарою і написали: «Маня Бурмака — Народна артистка України». Коли є компанія і хтось один грає на гіта­рі, і це ти, ти будеш завжди у цен­трі уваги.

— Були бунтаркою?

— Пам'ятаю, у школі наш клас зробив обструкцію вчительці укра­їнської мови, бо ми вирішили їй до­вести, що Катерина з поеми Шев­ченка була неправа. А такої форми бунтарства, що діти фарбують во­лосся у різні кольори, приходять під ранок, у мене не було. Вже по­тім, в університеті, я поїхала зі сту­дентами встановлювати хрест бій­цям УНР, а міліція не пустила нас навіть з вокзалу, і ми співали пісні. Це був 91-ий, мені був 21 рік. Я тоді сказала батькам, що їду до подру­ги, а потім вони почули по «Голосу Америки», що побили студентів, і серед них відому співачку Марію Бурмаку. Моя мама на мене так очі піднімає і каже: «Де ти була?». Оце я трохи давала їм приводи для хви­лювання.

— Але цікава ця ситуація з Ка­териною, яка неправа, хто під­бивав дітей?

— Просто хотілося сперечатися з вчителькою, таке сперечання зара­ди сперечання. Це було намагання сколупнути лак з хрестоматійного образу Шевченка, бо дуже плакат­но це все подавалося.

— Зараз, з огляду на прожи­те життя, Катерина була права чи ні?

— Чого хоче жінка, того хоче Бог. Я прочитала таку фразу: не ко­ріть себе, якщо вам здається, що ви щось робили неправильно, бо ви лише хотіли бути щасливими. Це можна сказати про Катерину. З висоти прожитих років схиляю­ся до того, що жінка завжди права. Оксана Забужко написала вірш про це, там є такі рядки: «А як там на­справді було, то яке ж кому, Госпо­ди, діло? Важливо як буде, а буде, як я напишу…»

— Повертаючись до того, як тато навернувся до української мови. Можливо, це мама так вплинула?

— Тато мені казав, що якби мама приїхала і зразу говорила україн­ською мовою в Харкові, можливо, навіть на неї не звернув би уваги. Він був міський хлопець, який гарно грав на гітарі, не був обділений ува­гою. Мама захопила його іншим: у неї завжди було почуття власної гідності. Вона була неконфліктна, дуже гарна. Мама йому пропону­вала залишитися друзями. А по­тім вони прийшли у гості до друзів, і тато поставив платівку з музикою «Шербурзьких парасольок…». І під цю музику голосно сказав: «А ми з Люсею вирішили одружитися». Мама промовчала у цей момент, бо не знала, що сказати…

— У них, мабуть, були ідеаль­ні стосунки…

— Тато був дуже ревнивий. Мама там комусь усміхнеться — вже скандал вдома. Але мої бать­ки були як діти — нехитрі, не могли знайти якесь влаштування в житті, обоє були викладачами, не роби­ли підлості нікому. Мама мені каза­ла: «Будь доброю до людей». Якщо раптом щось у мене не складаєть­ся, казала: «Змінюй характер».

— По-моєму, характер зміни­ти неможливо…

— Можливо. Деколи важливіше не довести свою правоту, а збе­регти мир. Якщо це не прямо така значуща ситуація, де справді спра­ведливість повинна перемогти. Де від твого слова залежить життя або честь та гідність. А якщо це не принципове питання, я можу посту­питися, мені нескладно. І часто по­ступаюся.

— У вас більше характер тата чи мами?

— Бажання йти вперед і непоси­дючість — від тата. Найкраще за­доволення для нього було, коли ми сідали в машину і кудись їха­ли, причому в місця, які, можливо, інших людей би і не зацікавили. У мене також є бажання черпати цей світ, пізнавати. Якщо постає питан­ня — піти чи не піти, хоч буду падати з ніг, але піду. З іншого боку у мене мамина неконфліктність, але якщо вона відчувала, що треба дати бій, вона вступала.

«Такіє прілічниє, а гаварят па-украінскі…»

— Україномовна сім'я у то­тально російськомовному Хар­кові, звичайно, привертала ува­гу. Чи були неприємні ситуації, образи, конфлікти пов’язані з тим, що не сприймали вас як україномовну сім'ю?

— Пам'ятаю, як сказали, що «такіє прілічниє, а гаварят па-украінскі…». Українська у Харко­ві - це була мова села або базару. Тому тато казав, що я повинна не просто спілкуватися українською, а завжди бути охайно, сучасно, мод­но одягнута і виглядати бездоган­но. Тому що я несу українство. Весь мій вигляд, моя поведінка повинна бути шляхетною, гідною, я маю бути взірцем.

А на хамські випади у Харко­ві можна було нарватися, просто якщо йдеш у вишитій сорочці. Мій тато був людиною, відкритою до світу. Він не просто українською мовою спілкувався, а приїжджаючи у кожну з республік, а вони з мамою любили поїхати кудись в Азербайджан, Вірменію, Грузію, вивчав хоча б декілька фраз мовами тих народів, куди приїхав. У Харкові ще можна було застати жіночок стар­шого віку, які розмовляли ідишем. То тато вивчив ідиш і мене навчив пісні ідишем, хоча ми не маємо єв­рейських коренів. Тато польською мовою мене почав вчити розмов­ляти у 6−7 років. Якось я прийшла у школу і кажу: «Мій тато націоналіст». Тата викликали в школу, і потім він мені каже: «Доця, тато інтернаціо­наліст! Інтернаціоналіст!».

«Завуч школи каже: «Бурмака, уйді со сцени, нє осквєрняй ето святоє мєсто»

— Мріяли бути співачкою у ди­тинстві чи мали якусь іншу мрію?

— Завжди мріяла співати. Є фо­тографії з дитячого садочка, де з сольним концертним номером у ві­ночку виступаю у школі. Пригадую, ми з однокласницею щось співали, нам років по 12 було, і в цей момент нас хтось почав смішити, ми почали хіхікати, а завуч школи каже: «Бур­мака, уйді со сцени, нє осквєрняй ето святоє мєсто». Мама колись сказала: «Ти пишеш пісні - це твоя душа. Ти не можеш це поставити на потік…». Так воно і є. Бо шоу-бізнес — це музика, поставлена на потік. Я вступила до університету, закінчи­ла українську філологію. На друго­му курсі поїхала на «Червону руту». На третьому курсі - вже близько 100 концертів Україною.

— Уже стали відомою після «Червоної рути»…

— Ба більше! Вже мала якісь ко­шти. Почала працювати з Миколою Павлівим, це був 92-ий рік, альбом «Лишається надія». У цьому аль­бомі є пісня «Ми йдемо», яка потім звучала на всіх Майданах.

«Я закохувалася часто…»

— Пригадуєте найщасливі­ший момент вашого життя?

— Багато моментів щастя пов’язано з творчістю. Наприклад, мені пересилають відео дітей Нової Зеландії, які співають пісню «Воло­хатий павучок» (автор пісні - тато Марії. — Авт.). Якщо ти закохана у людину і є ця іскра, це теж момент щастя. Написати про свої почуття пісню, а потім ця людина пісню по­чує і зрозуміє, що це про неї… Хоч все минуло, але це — про неї…

— Це ви про кого?

— Я закохувалася часто, багато, мені ж треба про щось було писа­ти пісні.

— А зараз у вас період закоха­ності?

— Так. Ми не живемо разом, але ми у стосунках. Більше скажу, це чоловік, з яким я вже колись зустрі­чалася, потім ми розлучилися, але життя знову звело.

— Часто відомі люди нещас­ливі в особистому житті, можли­во, саме через свою зірковість?

— Справді, чоловікам неприєм­но бути тим, хто прийшов з Марі­єю Бурмакою. Я не зірка, коли ми у стосунках, але мені приємно, коли чоловік розуміє, цінує те, що зро­била. Бо коли тобі чоловік каже: «Ти для мене не артистка, яка написала 200 пісень, яку знають в усіх краї­нах, ти для мене просто жінка», — це знецінення. Я не хочу бути просто жінкою. Я своє життя витратила на написання пісень. Тому я не просто жінка. Так, я можу прибирати, вари­ти борщ, дуркувати з людиною, але мені важливо, щоб ця людина пова­жала те, чого я досягла.

— У вас був непростий шлюб. Ви розлучилися, бо чоловік мав важкий характер…

— Я була одружена двічі з чоло­віком Дмитром Небасійчуком. Він був гуцул з Верховини з усіма гу­цульськими прибамбасами. Він був юрист.

— Шо це за прибамбаси?

— Я гуцул, я на своєму місці. Йому подобалась моя музика, але для нього було болісно, що він ніби на другому місці. Я виходила за­між по любові, він робив дуже кра­сиві жести. Наприклад, я приїха­ла з Америки, він мене зустрів в аеропорту і квіти висипав прямо на землю. Але мав крутий харак­тер і проблеми з алкоголем. Це його і погубило. Він страшно по­мер, запалив сауну у своєму бу­динку в Карпатах, і вона загоріла­ся. Може, мав серцевий напад, може інсульт?.. Коли були рокови­ни його смерті, ми поїхали в Карпа­ти: я, моя дочка Ярина, його перша дружина Лєна і її дочка.

— У вас хороші стосунки з першою дружиною?

— У мене не було жодних стосун­ків з першою дружиною колишньо­го чоловіка, але за цих обставин ми вперше щиро поговорили. Ми по­їхали разом, звичайно, справили враження на всю Верховину: приї­хали дві жони, дві дочки. Можливо, у нього були ще якісь жінки, ми кли­кали всіх.

— Ви розлучалися через про­блему з алкоголем чи були ще якісь причини?

— Перший раз я втекла, тому що коли він вживав алкоголь, був дуже агресивний…

— Підіймав руку?

— Ні, це був, як зараз кажуть, аб’юз. Я розуміла, що так жити не можна. Я вигорала зсередини ще й тому, що не могла показати на лю­дях цього і не могла нікому сказати, який жах переживаю. А другий раз, коли одружилася, я подумала, що будемо разом долати цю біду. Але мені це не вдалося.

— Ви другий раз з ним одру­жилися заради доньки чи так любили його, що хотіли повер­нутися?

— Коли розлучилися, через якийсь час він просив пробачення і зробив велике зусилля, щоб мене повернути. Почав приносити квіти, запросив на концерт Стінга, і тоді з’ясувалося, що все те саме, тіль­ки в квартирі, яку я винаймаю, і він каже: «Ну, то давай знову…»

— Тобто почались романтичні стосунки по другому колу?

— Так. Батьки були проти, каза­ли, що це помилка. А я не могла її не зробити — а раптом все вийде? Тобто я не могла не повернутися. Ну і, звичайно, заради дочки теж. Вона любить тата, його немає, а вона його любить.

— Після розлучення понад 20 років минуло, ви не вийшли за­між. Чому?

— Після розлучення якийсь час мені не хотілося жодних стосунків. Потім зав’язалися стосунки, і, за іронією долі, це той чоловік, з яким я зараз зустрічаюся. Це були сто­сунки на відстані.

— Як ви познайомилися?

— Він мені написав на сайт, я чо­мусь відповіла. Так ми почали спіл­куватися. Але тоді не склалося… Потім у мене були стосунки з хлоп­цем-програмістом. Ми разом жили десь близько п’яти років, і це були дуже веселі стосунки. Я згадую, і навіть зараз хочеться усміхати­ся. Його звуть Віктор, він від мене молодший майже на 10 років. Він ходив на мої концерти і починав залицятися до мене, ще коли я зу­стрічалася з цим чоловіком. Я ка­зала йому: «Вітя, моє серце зайняте! Давай будемо друзями…». А в якийсь момент у мене зламався комп’ютер, і ми десь у мережі пере­тнулися. Він прийшов ремонтувати комп’ютер. Я на нього дивлюся і думаю: «Боже, який він красивий!». Я цих стосунків не афішувала, хоча ми скрізь разом ходи­ли. Йому я вдячна за те, що у важкі момен­ти мого життя він завжди був поряд. Думаю, що якби зараз була якась проблема і я б по­просила допомоги, він би допоміг.

— Ви не хотіли другий раз заміж вихо­дити?

— Я хотіла. Чому жінки хочуть вийти за­між? Щоб розуміти, що ти для цього чолові­ка на першому місці. Чоловіки неправильно розуміють це жіноче бажання. Думають, що жінка хоче «окільцювати». Ні! Просто, коли чоловік одружується, це означає, що він не має наміру шукати когось кращого, ти для нього вже найкраща. Для мене шлюб — це не те, щоб хтось тебе забезпечував фінан­сово або хтось вирішував твої проблеми. З висоти часу я знаю, що можу себе фінансо­во забезпечити, вирішити свої проблеми. Не розумію, для чого потрібен шлюб зараз. Моє життя показує, що долю не обійдеш. Я зустрічалась з чоловіком 20 років тому, зу­стрічаюся з ним знову. Мені треба було з ним одружуватись? Та він все одно зі мною.

— Чого б ви ніколи не терпіли у сто­сунках з чоловіком?

— Жінка повинна себе поважати. Якщо ситуація тебе принижує, варто йти, бо са­моприниження руйнує. Я би не терпіла зра­ди, це те, що принижує. Я не зустрічалася з одруженими чоловіками, бо не хочу бути номер два. Не хочу приховувати себе, бо в стосунках з одруженим чоловіком ти маєш приховувати себе. Я хочу бути окрасою, а не соромитися.

Я не люблю знецінення, коли не цінуєть­ся те, що робить жінка, коли чоловіки ка­жуть: «А моя там щось там таке…»

— Що у тому чоловікові, з яким ви за­раз, вам найбільше імпонує?

— Мені смішно від його жартів. Я зрозумі­ла, що круті стосунки — це коли разом з чо­ловіком можна посміятися.

— А фінансовий момент для вас важ­ливий? Що чоловік повинен бути щедрим, забезпеченим?

— Не люблю скупих і жадібних чоловіків. З іншого боку, не люблю, щоб за мене пла­тили. Якщо це мій чоловік, він може за мене заплатити. А будь-хто — це зобов’язує. Але я не оцінюю чоловіка за статками. Я не буду казати: «Це гарний чоловік, бо у нього гар­на машина». Я бачила чоловіків з гарними машинами, які мені не подобалися, з чиїх жартів мені було не смішно. Я не могла до­терпіти до кінця вечора, бо коли людина не­смішно жартує - це ще те випробування.

«Робила багато різної роботи для того, щоб вижити»

— Був ковід, потім війна. Артисти важ­ко пережили фінансово цей період, бо вони дуже залежні від стабільності, в тому числі фінансової, своїх глядачів. Як ви фінансово витягуєте?

— Важко було, важко і зараз, бо за­раз більшість концертів благодійні. Ну, по-перше, я і викладала, писала статті… Займалася з дітьми вокалом, робила май­стер-класи деякі для дітей, тобто робила багато різної роботи для того, щоб вижи­ти. Бо коли кажу, що можу себе забезпечи­ти, це не значить, що можу купити віллу на Канарських островах. Це значить, що можу вижити, а це вже немало у такий час.

— Який період у вашому творчому житті був найбільш «жирним» фінансо­во?

— У мене ніколи не було дуже жирного фінансового періоду, тому що у мене ніко­ли не було музики корпоративів.

— Який найбільший гонорар ви отри­мали?

— На найбільший гонорар я не погодила­ся. Мене запрошували після першого туру президентських виборів і Помаранчевої ре­волюції, перейти з одного табору в інший. Це оцінили у 25 000 доларів за концерт. Мені сама ідея була дуже смішною.

— Ми підійшли до розмови про вашо­го двоюрідного брата — Юрія Павленка. Це не через нього була пропозиція зро­блена?

— Він був міністром молоді і спорту двічі (за президентства Ющенка. — Авт.). Потім йому запропонували бути дитячим омбуд­сменом, тоді був президентом вже Януко­вич. Роки після цього жодне інтерв'ю не об­ходиться без цього запитання. Я тоді йому казала: «Юра, ти розумієш, що всі мене (я його з Ющенком і познайомила), будуть про це питати?».

— Він не зважав на це?

— Він ішов шляхом, який йому, очевидно, здавався правильним.

— Для вас його рішення працювати з Януковичем було шоком?

— Звичайно, для мене це був шок. Ми на­віть якийсь час не спілкувалися. Зараз Юра воює. Отримав медаль за оборону Харкова. Він має трьох дітей і міг би поїхати з Украї­ни, як багато хто зробив. Багато людей, які на нього нападали, диванні патріоти, сидять по домах чи за кордоном, і продовжують да­вати оцінку. У цій ситуації він зробив єдино можливий крок — боронити батьківщину зі зброєю в руках, з ризиком для життя. Бага­то речей зараз переосмислюються. І хоті­лося б, щоб цей його крок переважив те, що відбувалося раніше.

«Зробила висновок, що Львів мене не любить»

— Екссолістка гурту «Юка» Юлія Юрівна звинуватила російськомовних українських артистів, які перейшли на українську мову і переклали свої пісні, «у скурвленні української культури». Ви як ставитеся до того?

— Це якоюсь мірою пристосуванство, але не зробити це теж було б аморально. Люди нарешті зрозуміли, що відбувалося. Так, вони несли «русскій мір» сюди. Але, наприклад, у Львові вони збирали повні зали. У мене скасували концерт у Львові, бо погано продавалися квитки, а у цей же час проводилися концерти російськомов­них співаків, і декілька залів були повними.

— Це які роки?

— 2015-ий чи 2016 рік. Для мене це був удар. Бо мені здавалося, що саме у Льво­ві повинні розуміти і цінувати, через яку бо­ротьбу я пройшла. Але ні.

— Який ви висновок для себе тоді зробили?

— Що Львів мене не любить. Це єдине місто, де скасувала концерт. Відчула тоді: я чужа серед чужих і, виявляється, чужа для своїх. А де ж я тоді своя? До речі, ви пер­ша, кому про це розповідаю. Досі, коли за­раз йду по Львову, багато хто підходить, каже: «Ми вас так любимо!», а у мене у гли­бині душі питання: «Чого ж ви не ходили на мої концерти?». Тоді подумала, що навряд чи буду ще робити колись концерт у Львові. Але потім зробила у театрі Заньковецької. Був повний зал. Це ще до локдауну було, 3−4 роки тому.

— Повертаючись до зірок, які пере­йшли на українську мову. Недавно по­чула по радіо в українському варіанті пісню Полякової «Шльопки», адаптова­ному такому під війну. Думаю: «Ну, це така кон’юнктура, як таке можна сприй­мати».

— Таке на радіо називають байрактар­щина. Полякова і менеджмент вважають, що зробили вдалий хід, бо це шоу-бізнес. Вони гравці шоу-бізнесу, я не гравець шоу-бізнесу. Те, що люди переходять на україн­ську мову, це добре, не буду осуджувати, бо мій тато, коли чув, що у Харкові хтось на­магається переходити на українську мову, навіть ламану, казав: «Завжди підтримуй!». Ціною крові, війною ці люди захотіли пере­класти свої пісні. Але хочеться їх спитати: де ви були раніше? Чого ви цього не роби­ли? Я це робила, а ви цього не робили.

— Яка фраза або цитата вас найбіль­ше надихає?

— Люблю фразу «Найкраще виглядає жінка у чорній водолазці і в чорній спідни­ці, яка іде під руку з чоловіком, якого вона любить». Це сказав Ів Сен Лоран. Мене поправляють: «Чоловіка, який її любить». Ні, чоловіка, якого вона любить. Тобто для жінки дуже важливо любити самій. Гри­горій Савич Сковорода сказав: «Потрібне собі знайдеш ти сам в собі», «Потрібність не важка, важкість — не потрібна», — це теж його слова. Іди своїм шляхом — і тобі все буде даватися просто.

— Ваше життя показує, що ви йшли і йдете своїм шляхом, але вам не все просто дається…

— Непросто, але я щаслива людина. Всі мої мрії здійснилися. Я у 53 роки маю ба­гато нових починань. Мої пісні залишать­ся, дитячі залишаться ще й тому, що ниніш­ні діти будуть їх потім співати своїм дітям, бо не так багато дитячих пісень. Я завжди приймаю виклики, які мені доля посилає. От я деколи корю себе, що треба було зро­бити по-іншому… А потім розумію, що вже можна трохи сповільнюватися і не корити себе. Не намагатися ставати кращою вер­сією себе, бо я вже хороша версія.