«Шукаю жінку для вирішення деяких питань»…

У ЗМІ потрапила інформація, що 32-річний чоловік на Одещині одружився зі старшою на 24 роки жінкою з інвалідністю — аби виїхати за кордон. Новоспеченого «нареченого» викрили й затримали прикордонники. За таку послугу чоловік нібито заплатив жінці 8 тисяч гривень. Пара оформила шлюб в Одесі та одразу ж попрямувала до кордону… Моя знайома Оля розповіла мені, що їй теж пропонували оформити фіктивний шлюб. Щиро дивується з такого відвертого цинізму… Оля має інвалідність, пересувається на візку. Гарна, розумна.

— У групі на Фейсбуці для лю­дей з інвалідністю я побачила оголошення: «Шукаю жінку для вирішення деяких питань». Сто­рінка у того чоловіка була патрі­отична… Ми з дівчатами йому написали, і він відписав, що до­помога потрібна не йому, а зна­йомому, але питання вже вирі­шене.

Коли почалася війна, я поїха­ла до Німеччини, але через де­який час повернулася в Україну. Телефонує до мене найкраща подруга й каже: «Мене знайо­ма дуже просить врятувати її сина, бо він має таку спеціалі­зацію, що його точно ще раз за­беруть до війська. Отримав кон­тузію і зараз у Львові. Але стан його здоров’я дозволяє відпра­вити його на фронт. Мама каже, це її єдиний син. Що думаєш з цього приводу? Вони багаті, да­дуть тобі гроші - кілька тисяч…».

— Якою була ваша реакція? — запитую.

— Образи у мене не було. Я пригадала, як ми з дівчатами сміялися з оголошень, які на­писав той чоловік. Ми тоді ще жартували: «Ось у нас з’явився шанс вийти заміж. Ми ж на та­кий шанс усе життя чекали…». А тут подруга зайшла здалеку: людині треба допомогти, кон­тужений, він бачив пекло… Тому мені стало його шкода. Подру­га каже: «Я дам твої контакти його мамі. Гаразд?». Я кажу: «Не знаю, але, може, якось зможу допомогти. Ну добре, давай».

— Його мама зі сльозами по­чала дзвонити до мене, — веде далі Оля. — Спершу хотіла зі мною зустрітися, але я відмови­лася. Ми говорили телефоном кілька разів. Я їй кажу, можу по­відомити у військкоматі, що ми плануємо одружитися, не від­правляйте його чи щось таке. А вона каже: «Ні. Потрібен тільки офіційний документ». Тоді кажу: «Я так не можу…».

— Тобто вам шкода було того хлопця, і ви намагалися увійти у його становище?

— Так. Я — емпатійна люди­на… Я дещо про нього дізнала­ся від подруги, дещо від його мами і зрозуміла: є ймовірність того, що 28-річний чоловік — ма­тусин синочок, і в цій родині все вирішується через гроші… Тоді я пригадала слова подруги: «Ти хоча б познайомилась з ним, і тоді зробиш висновки». І я його мамі сказала: «Може, я би з ним познайомилась для почат­ку, щоб розуміти, про що мова». Почала з мене насміхатися: «Навіщо?! Ставтеся до цього як до роботи. А ви що, про осо­бисте думаєте? Не витрачайте часу…».

— Скільки вона готова була заплатити за цей фіктивний шлюб?

— Я ж не погодилася і не ска­зала «Ок! А скільки ви платите?». Конкретної суми вона не на­звала, але продовжувала мене вмовляти. Від подруги прозву­чала сума — 4 тисячі доларів.

— Поведінка цієї жінки, м’яко кажучи, цинічна. Якими були її аргументи?

— Його заберуть однозначно в армію, а він єдиний син. І в неї передчуття, що вона його біль­ше не побачить.

— Чому вона обрала саме такий шлях — фіктивний шлюб, а не лікарську комі­сію?

— Я з нею про це говорила. Казала їй: «Ви ж робите таку річ, яка насправді ламає жит­тя людині, бо він колись захоче одружитися. Навіщо йому такий бекґраунд?». Вона зі сльоза­ми каже: «Інакше ніяк, це єди­ний шлях». Коли я їй відмовила, вона попросила контакти моїх подруг.

— А далі як розвивалися події?

— Я їй порадила одну подру­гу з інвалідністю, яка має фінан­сові труднощі. Вона подякува­ла. Але передзвонила через 15 хвилин і сказала, що поговори­ла з юристом, і та подруга не підходить, бо живе у держав­ній установі. Якщо одружиться, то чоловік буде зобов’язаний її утримувати і надати їй житло, і не лише на період шлюбу, а на все життя.

— Були й інші пропозиції?

— Кілька було. Інформація про це передається між людь­ми з інвалідністю через «са­рафанне радіо». Однокласник моєї подруги на візку хотів таку протекцію для свого племінни­ка чи брата. Моя подруга Іри­на сказала: «Мені вже 52, пізно вже заміж. Я запитаю іншу по­другу». Вона подзвонила мені, ми посміялися: «О, вже можна кастинг влаштовувати!». Подру­га каже: «Може, ти подумаєш. Я тобі вишлю його фото. Я кажу: «Ну давай!». Тобто ми з таким стьобом до цього поставилися. І ви знаєте, вона вислала фото — такий гарний хлопець, якраз мій типаж (усміхається. — Авт.). Він трішки старший за мене, йому років 38. Але подруга сказа­ла, що відповідь треба дати за­раз. Кажу: «Ні, за тиждень точ­но відповіді не дам. За тиждень неможливо зрозуміти, чи ти хо­чеш з тією людиною далі спілку­ватися».

Ще одна подруга розпові­ла, що її сусід по дачі шукає ді­вчину або жінку з інвалідністю для сина, щоб їх одружити. Мені про це розповідає, а я кажу: «Ні, я на ці граблі вже раз наступи­ла… Прокручувала в голові, як це може бути». Вона: «Я тобі дам контакти, може, поговориш, по­думаєш?». Я їй відмовила.

— Ніхто з тих «наречених» особисто не ризикнув по­дзвонити вам?

— Останній випадок: мій 38-річний товариш, якого я знаю два роки, подзвонив до мене з такою ж пропозицією. Не воював. Має проблеми зі здоров’ям і каже, що, найімовірні­ше, його з «таким» не візьмуть, але раптом… Можуть взя­ти для виконання якихось ро­біт, не обов’язково на повноцін­ну службу. Почав розповідати, що маю врятувати його. І взагалі він так давно не подорожу­вав Європою, і так хоче поїхати за кордон. А тут такі обмежен­ня, не може виїхати. Розповідав, що деякі його знайомі кидалися навіть перепливати через кор­дон, але він не настільки добрий плавець… І при цьому (увага!) у нього є дівчина, з якою він живе у цивільному шлюбі. А мені, мовляв, нічого не пропонує, не буде навіть дивитися в мій бік, бо у нього є дівчина…

Коли я йому відмовила (у нас розмова була на підвищених то­нах), каже: «Та добре, не треба, я візьму Галю заміж! Хоча вона й застара для мене…». Галя — жін­ка, яка дуже погано бачить… Він раніше з нею зустрічався. Одне слово, це була така жахлива розмова.

— Не розумію, як таке вза­галі можна жінці пропонува­ти?

— Хтось переповнений патрі­отизмом, іде на фронт. Інші від­дають останню копійку для ЗСУ, а хтось думає лише про власні інтереси… Чому, скажіть, будь ласка, мій близький друг Воло­дя пішов воювати? А чому мій теж дуже близький друг Костя пішов воювати, потрапив у по­лон? І тільки під час останнього обміну його вдалося поверну­ти. Зараз з посттравматичним розладом… Вони мені реально як брати. І не просили мене про «шлюб».

Були ще дві пропозиції: «Олю, а можна я стану твоїм опі­куном?». Але опікунство від по­чатку війни перестали оформ­ляти просто так. Кажу одному з них: «Друже, моя мама є моїм опікуном». До речі, отримує мі­німальні гроші за це. Людина не уявляє, що таке бути опікуном. Мені купу допомоги потрібно.

— Ви гарна й розумна. Чи знайшли ви справжнє кохан­ня?

— Я така людина, яка захо­плюється. Мені часто, буває, хтось подобається. Але потім розчаровуюся або немає вза­ємності. Але я соціально ак­тивна, працюю. Так, фіктивний шлюб — це приниження… Але часто жінки йдуть на різні при­ниження, лиш би не бути само­тніми. У таких жінок дуже низь­ка самооцінка — «лиш би хтось мене взяв». Що значить «взяв», ти ж не річ, і це ж твоє життя!

— Чи хтось з ваших знайо­мих все ж погодився на фік­тивний шлюб?

— Із мого оточення, я не знаю, щоб хтось фіктивно вий­шов заміж. Але натомість знаю жінок з інвалідністю (на візку), які замужем за здоровими (хо­дячими) хлопцями, то я можу сказати, що це справді героїчні люди. Скільки вони роблять, як допомагають! Знаю жінку, яка познайомилася з чоловіком, коли проблеми зі здоров’ям у неї були мінімальні. Вони у шлюбі 15 років. У неї хворо­ба почала прогресувати. Сіла у візок, у неї з руками погано. Так він робить все за неї. Миє їй голову, макіяж може зроби­ти. Одягає, знімає одяг. Питає, душно їй чи холодно? На кухні трохи батьки допомагають. І то не завжди. Вони із Запоріжжя, чудові люди. Зараз за кордо­ном. Тож приклади справжньо­го кохання є, і справжні чолові­ки є.

— Головне, щоб ви не роз­чарувалися у чоловіках…

— (Усміхається. — Авт.). Я на­разі не планую виходити заміж. Думаю про роботу, які мені ще курси закінчити, щоб бути більш ефективною у своїй праці. Ан­глійську довчити. Багато зна­йомств з’явилося, коли я була у Німеччині…