«На культурі горіли всі»

За скандалом про захмарні кошти, які виділяли з Держбюджету на зйомку серіалів, «не забарилася» і новина про відставку очільника Міністерства культури Олександра Ткаченка. Під час звернення 20 липня Володимир Зеленський запропонував прем'єр-міністру Денису Шмигалю розглянути заміну міністра культури та інформаційної політики. «Музеї, культурні центри, символи, серіали — це важливо, але зараз інші пріоритети», — сказав Зеленський. При цьому зйомки серіалу «СМТ Інгулець» не скасували.

За кілька тижнів до відставки в Україні реєстрували пе­тицію з вимогою відставки міністра культури Олександра Ткаченка. Він, на думку тисяч громадян, перебуваючи на посаді, своєю політикою спричинив стагнацію у культур­ній сфері, не відповідає запитам українського суспіль­ства та, зокрема, сприяв незаконній реорганізації «Цен­тру Довженка».

Тож хто замінить Ткаченка? У влади немає чіткої від­повіді. Ба більше! Нардепи від «Слуг народу» в неофіцій­них розмовах з журналістами знизують плечима, мовляв, і вони не знають прізвища потенційного наступника Тка­ченка. Як бачимо, лава запасних у влади на міністерські посади порожня.

Якось дивно: ми — культурна нація, а з міністрами від культури не складалося. Про це я запитала у народного депутата ВР України Миколи Княжицького.

— У правлячої політичної сили немає жодного бачен­ня і розуміння того, як проводити культурну політику. Хто б не був міністром — без такого бачення досягти успіху буде неможливо.

— Так виглядає, що це «крісло» ще довго буде ва­кантним?

— Це місце поєднує такі речі, за яке порядним людям братися дуже складно, бо треба культуру розвивати в умовах війни, коли обмежений бюджет, а це об'єднано у них з інформаційною політикою, яку сприймають лише як цензуру.

На думку відомого українського письменника Ан­дрія Кокотюхи, Міністерство культури — не місце сили, а місце слабкості.

— На початку 90-х я познайомився з чиновниками ра­дянської доби. Моїм першим керівником був колишній редактор журналу «Перець» Олег Чорногуз, який спілку­вався з усіма міністрами культури тієї доби. Пан Чорно­гуз сказав мені фразу, яка актуальна і нині: «На культурі горіли всі». Міністерство культури і за радянських часів, і тепер — не місце сили, а місце слабкості. Це було місцем заслання. За роки Незалежності я знав кількох міністрів культури — Івана Дзюбу, Євгена Нищука, Оксану Білозір, Василя Вовкуна, Олександра Ткаченка… І можу підтвер­дити ті слова: «На культурі горіли всі». Тут на особистос­ті не залежить — чи це Лариса Хоролець, чи «вічний мі­ністр» Юрій Богуцький, який примудрився чотири рази бути на цій посаді. Різні люди з різною репутацією, з різ­ним рівнем знань. Проблема не у людях, а у міністерстві. Те, що мертве, померти не може. Це те саме, що зі Спіл­кою письменників чи зі Шевченківською премією. Хто б не керував цим, ця людина «згорить». В Україні будь-яка людина на посаді міністра ставиться до культури як ко­роль Франції Людовік ХІІІ, який казав «Держава — це я». А у нас той, хто очолює це міністерство, каже: «Культура — це я». Насправді культура — це не Вовкун, Кулиняк, Нищук і навіть не покійний Ступка… Культурою неможливо ке­рувати. Не сформувався український погляд на культуру.