«Наш двір уже не острів затишку на Стрийській, а вирва у серці Львова…»

«Нас уберіг Стрийський парк, до якого ми вночі бігли в піжамах. Діти ту ніч ніколи не забудуть… На жаль, наш двір уже не острів затишку на Стрийській, а вирва у серці міста», — каже мешканка зруйнованого ракетою будинку на вулиці Стрийській, мама п’ятьох дітей, львів'янка Мирослава. Родина пані Мирослави кілька років мешкала у придбаній квартирі на вулиці Стрийській (її чоловік працював в УКУ й хотів помешкання поруч із роботою). Зараз багатодітна сім'я потребує житла, друзі родини оголосили про збір коштів.

Мама чотирьох дітей Віра розповіла, що 6 липня отримала велику психо­логічну травму. Часом навіду­ється до свого будинку. Коли з верхніх поверхів падає цегла чи інші уламки, які видають харак­терний звук, жінка разом з ін­шими мешканцями пригинаєть­ся до землі… Тієї ночі пані Віра не могла заснути, особливо, коли оголосили повітряну три­вогу. Коли почула перший ви­бух, з дітьми та собакою схова­лися у ванній.

«Як правило, мені ліньки хо­дити у ванну, коли тривога, але тієї ночі я це зробила. Щось під­казувало, що так треба, — на­голошує жінка. — Коли прилеті­ла перша ракета, від вибухової хвилі в нашому коридорі впа­ла стіна, бо тонка перегород­ка. Щойно ми зайшли до ванної, стався другий вибух. Тоді вже у квартирі „винесло“ все… Пер­ша реакція — ступор, але без іс­терики. Сталося, добре, але ж усі живі! І собака живий. Вийти з квартири було важко, вхідні две­рі заклинило. На загальний ко­ридор впало перекриття з чет­вертого поверху. Нас врятували сусіди, розкопали із завалів. Я взяла зі собою документи, га­манець, а також помаду і парфу­ми. Ключів від квартири не взя­ла зі собою, не було сенсу. Ми гуртом кинулися до укриття. Але чоловік сказав, що краще піти у Стрийський парк».

…У модульному містечку в Стрийському парку поселилися тридцять осіб. Це шістнадцять сімей, які мешкають у будин­ках з двома ліжками, невелич­ким столом та шафою. Місця небагато, але дах над головою є. Удень люди йдуть до свого будинку на Стрийській, може, щось вдасться забрати з по­мешкання. Але там небезпечно: деякі частини будівлі можуть об­валитися…

Люди, що мешкали у зруйно­ваному будинку, потроху відхо­дять від стресу. Кажуть, волон­тери щодня приносять їм їжу, а деякі небайдужі львів'яни — гро­ші. Хтось дає тисячу гривень, хтось навіть сто доларів.

«Моє помешкання було в найближчому до епіцентру ушкоджень під'їзді, — розповів „ВЗ“ Михайло, який поселився з дружиною у модульному міс­течку у парку. — У квартирі все вибито. Зараз ми у відчаї. Не знаю, скільки часу доведеться жити у модульному містечку, і що робити далі. Добре, що ме­рія нам дала хоч якесь житло на перший час, аби мали де пере­ночувати, помитися, перекуси­ти».

До розмови приєднується сім'я пенсіонерів — пані Дарина та пан Степан.

«Напередодні трагедії у мене було погане відчуття, — каже жінка. — Снився сон, що я вся в чорному стою біля під'їзду сво­го будинку… У ту ніч втратила своїх сусідів і хороших друзів. Це якраз жінка, тіло якої ряту­вальники витягнули з-під зава­лів останньою. Досі не можу по­вірити, що подруги вже немає. Також важко пережила смерть мами та її 32-річної дочки. Хо­роші були сім'ї, завжди підтри­мували у складний час, допо­магали чим могли. А тепер ми опинилися в парковому містеч­ку. Коштів на нову квартиру у нас немає. Що робити далі - не знаємо. Але не хочемо дожива­ти віку тут, у металевих моду­лях».

Сестри Настя та Іра у по­шуках нових друзів. У модуль­ному містечку вони з першого дня. Їх виховує старенька бабу­ся. Кілька років тому сестрички втратили батьків. «Важко згаду­вати ту ніч, нам було страшно, — каже Ірина. — Ховалися з се­строю в коридорі, бо там без­печніше. А бабуся пішла по­дивитися, де наш кіт. І раптом почули, що летить ракета… Нашу бабусю поранили оскол­ки вікна від вибухової хвилі. Ба­буся досі вся синя, поранена. Зараз квартира знищена, ві­кон немає. Що робити далі, не знаємо. Міська рада пообіцяла безкоштовне житло».