«Підтримував не конкретних політиків, а своє бачення України»

29 січня на 94-му році життя зупинилося серце легендарного українського поета-шістдесятника, перекладача, державного діяча Дмитра Павличка. Його віршами ознаменувався початок українського шістдесятництва — яскравого, новаторського, протестного… Українці читали Шекспіра, Бодлера, Данте, Лорку та інших світових поетів саме у перекладі Дмитра Павличка. 1986 року за його ініціативи в Україні вийшло перше повне зібрання творів Шекспіра. Однак найзнаменитішим твором поета стала пісня «Два кольори» (1964-ий), яку знає кожен українець і яка давно стала популярною далеко за межами нашої країни.

Покладений на музику Олександром Білашем, вірш зажив, без перебільшен­ня, всенародної любові і слави.

Дмитро Павличко написав текст за пів години на з'їзді комсомолу після того, як побачив чорну хустку з червоними тро­яндами на плечах науковиці Людмили Молдован. Разом з Олександром Біла­шем вони втекли із засідання в буфет, щоб встигнути дописати пісню.

Неймовірним здобутком Павличкової культурної політики став редагований ним журнал іноземної літератури «Всес­віт».

Він став головним редактором 1971 року, коли набирала обертів русифіка­ція, а 1972-го прокотилася хвиля аре­штів. І зумів створити культурне диво. Світова класика, західні новинки почали приходити до читача не лише через ро­сійського посередника. Київ інколи всти­гав зробити першодрук перекладу ра­ніше, аніж у Москві. До 1977 року, коли терпець влади таки урвався і довелося шукати іншого провідника політики пар­тії у журналі, який би правильно добирав тексти, Павличко встиг опублікувати і Ге­мінгвея, і Камю, і популярні на той час романи латиноамериканського магічно­го реалізму.

Наприкінці буремних вісімдесятих — на початку дев’яностих Дмитро Павлич­ко був одним з ініціаторів створення На­родного Руху України, одним із творців української Конституції. Впродовж 16 ро­ків був депутатом Верховної Ради.

У часи президентства Леоніда Кучми багато хто звинувачував Павличка у кон­формізмі… За Кучми був послом у Сло­ваччині та Польщі. Натомість за пре­зидентства Віктора Януковича Дмитро Павличко палко захищав закон про укра­їнську мову, закликав до акцій непокори проти влади Януковича-Азарова.

Спогади про Дмитра Павличка

«Саме Павличкові завдячую своєю публіцистичною роботою»

Віталій Портников, журналіст, публіцист, аналітик

— Він один із найбільш яскра­вих поетів-шіст­десятників, з цієї плеяди виділя­ється тим, що був поетом-енцикло­педистом. На наше велике щас­тя, Дмитро Пав­личко — галича­нин, мав ту освіту, яку, на жаль, вже не могли отримати його ровесники у так званій великій Україні. Він навчався у класичній Коломийській гімна­зії, Львівському університеті, в якому ви­кладали ще довоєнні професори, високий рівень освіти я завжди у ньому помічав. Багато говоримо про вірші Дмитра Васи­льовича, але ж варто згадати і про його переклади. До прикладу, Антологія «Сві­товий сонет» — це одне з найбільш ваго­мих перекладацьких досягнень у європей­ській літературі ХХ століття. Таку антологію мало хто міг видати. Навіть дивно, що у радянській Україні могла вийти перекла­дацька книжка такого рівня. Вже не кажу про всі перекладацькі ініціативи Дмитра Васильовича — зібрання творів Шекспіра українською. Усе це підтримувало укра­їнську мову, коли радянський союз робив усе можливе, щоб українську русифікува­ти. Це літературна частина історії. Щодо політичної частини історії, то недооцінює­мо роль Дмитра Павличка у встановлен­ні Народного Руху України і у проголошен­ні Незалежності. Дмитро Васильович був справжнім двигуном. За всієї своєї любо­ві до досягнень обирав роль сірого кар­динала у політичних процесах. Для мене це було дивно, бо, з одного боку, хотів ви­знання, а з іншого, завжди хотів впливати на процеси у тіні. Але його вплив був не­ймовірним. Я був поруч з ним, коли пра­цювали над останнім варіантом Акта про Незалежність. Його внесок у 24 серпня 1991 року був вирішальним. Тоді все йшло на хвилини. Рвучкість Дмитра Васильови­ча дозволила усе провести і закінчити 24 серпня. Ми не знаємо, що було б, якби усе перенесли на 25 чи 26 серпня? І чи був би у нас вдруге такий історичний час?

Особисто для мене Дмитро Васильо­вич багато значив. За характером був не­простою людиною. Це можуть підтвердити багато з тих, хто його знав особисто. Нато­мість був щедрим і сприятливим для моло­дих, які починали творчий шлях. Підтримав мене у вирішальний момент, коли я почи­нав свою публіцистичну діяльність. Я тоді думав, чи можу я — киянин, який писав од­наково багато і українською, і російською мовами, і не розумів, що публіцистика — це зовсім інший рівень української мови, пи­сати українською. Бо більшість моїх колег мене не підтримували, хотіли, щоб я писав російською. Але я не хотів в Україні писати російською. Розповів про це Дмитру Пав­личкові, а він мені сказав: «Віталію, україн­ською мовою не так важливо, як написано, а що написано! Пиши українською — у тебе все вийде!». Для мене це було дуже важли­во. Він тоді був у меншості, але я проігнору­вав людей, які були у більшості. Саме Пав­личкові завдячую своєю публіцистичною роботою…

«Він збудив Рух шістдесятництва»

Богдан Горинь, український політичний та громад­ський діяч, народний депутат України І та ІІ скликань

— Це була лю­дина потужної енергії, вибухово-емоційної сили. Закінчив Львів­ський універси­тет, тож його іде­алом у житті та дороговказом був Іван Франко. Працьовитість, що була властива Франкові, була прита­манна і Павличкові. Його діяльність — ба­гатогранна: починаючи від поетичних тво­рів, які заявив в університетські роки, він, по суті, збудив ту силу, що стала окремим періодом у розвитку української історії, — Рух шістдесятництва. Ще у 1958 році, піс­ля смерті сталіна, Павличко сказав «здох тиран, але стоїть тюрма» і поставив сво­єю метою боротися із тюрмою народів, яку бачив на власні очі. У період активної русифікації, якою керував кремлівський ідеолог суслов, Павличко поставив собі за мету обстоювання державності україн­ської мови. 1989 року, у лютому, відбули­ся установчі збори Товариства української мови, на яких виступив з різкою критикою національної політики кпрс, зокрема мов­ної політики. Саме ця його критика змуси­ла цк кпУ прийняти закон про українську мову — як державну мову, якою повинні ко­ристуватися у державних і партійних уста­новах, яка повинна стати мовою Україн­ської рср.

Як голова комісії у закордонних спра­вах доклав усіх сил, щоб Україна прийня­ла декларацію про державний суверенітет, а пізніше Акт про Незалежність України 24 серпня 1991 року. Якщо взяти його ді­яльність як посла, дипломата, то, навівши контакти з польським урядом, Павличко домігся, щоб у центрі Варшави було збудо­вано пам’ятник Тарасові Шевченку.

Дмитро Павличко був поетом-трибу­ном. Його виступи — це заклик народу до пробудження, це той поет, який був здат­ний вести народ до перемоги, яка і від­булася проголошенням України — Україн­ською державою. Люто ненавидів нового ставленика росії - путіна, у своїх віршах за­суджував його недалекоглядність, необіз­наність з історією.

— Чому Дмитрові Павличку закида­ли, що він — пристосуванець, конфор­міст?

— Кожен армієць для того, щоб його не побачив ворог, одягає захисний костюм. Павличко був у молоді роки в юнацькому загоні організації ОУН/УПА, сидів у в’язниці кілька місяців, був під постійним контро­лем КГБ, тож мусив носити той «захисний костюм». Цим «захисним» одягом були де­які його виступи і поетичні твори, які були до вподоби компартії. А за своєю суттю Павличко з юнацького віку і до кінця сво­го життя був глибоким патріотом, обсто­ював національну ідею. Важко знайти лю­дину серед письменників, яка би так багато зробила для України, як це зробив Дмитро Павличко.

«Про еротичну лірику Павличка мало хто знав…»

Олег Медведєв, політтехнолог

— Знав Дми­тра Васильо­вича кілька де­сятків років — як політика, три­буна, людину, яка пише гро­мадянську по­езію. Він мені дарував багато книжок, серед яких 10-томне видання його творів. Поміж інших книжок мені трапи­лася його любовна, місцями еротична лірика. А це зовсім інша іпостась, у якій Павличка мало хто знав.

— Кажуть, у Павличка був непро­стий характер…

— Дуже вибуховий, емоційний — як легко сходився з людьми, так і легко сварився. Пригадую, свого часу я нама­гався помирити його з покійним Іваном Драчем. Вони «побили горщики» ще за часів Януковича. Мали поруч дачі, що були розділені одним парканом. Їх роз­діляло кілька метрів, але не спілкували­ся кілька років. Потім, звісно, помири­лися. Дмитро Васильович завжди був переконаний у своїй правоті і завжди її обстоював.

— Дмитрові Павличку дорікали, що підтримував свого часу то одних, то інших політиків…

— Беру часи Незалежності. Дмитро Павличко був за Ющенка, Тимошенко, Порошенка. Але весь секрет полягає у тому, що Павличко підтримував не кон­кретних персон, він підтримував свій проєкт, своє бачення України, у нього були свої ідеологічні цінності. Обсто­юючи ці цінності, спирався на тих лю­дей, які на тому відрізку часу ці ціннос­ті могли просувати. І могли будувати ту Україну, яку Павличко бачив. Він реаль­но вболівав за Україну, був «моторчи­ком», двигуном, і якщо за щось брався, то спасу від його енергії не було ніде і нікому.