Мав іти на операцію – пішов на війну...

Захист рідної землі для цих чоловіків – справа сімейна. І то не журналістський пафос, не плакатна бравада. Правда теперішнього життя.

Микола – молодий і вправний водій, який до 24 лютого розвозив продукти. У місті над Дністром його також знають як талановитого форварда футбольної ко­манди, спокійного, надійного і завжди усміхненого товариша. Має властивість гуртувати довкола себе компанію.

Поважають у місті і його батька Іва­на – майстра перекривати верхи. Майже у кожному другому селі вкрита золотис­тим булатом церква – то його рук робо­та.

Війна підкоригувала життя обох. В останні три тижні Миколі довелося від­класти улюблені шоферку і спорт – пі­шов до війська, узяв до рук автомат. Змі­нив звичний, розписаний по днях ритм буття і пан Іван. На початку березня, за рекомендацією лікарів, він повинен був лягати на операційний стіл – через бага­торічну працю на висоті дошкуляли болі у хребті. Але майстер переінакшив свої плани. Вирішив, що хірурги зачекають. Операцію відклав до кращих часів, а сам попросився в армію. На фронті хоче бути поряд зі своїм сином...

Знаю обох цих чоловіків. За молодшо­го вболівав на трибунах. Про старшого колись писав у “Високому Замку”. Хочу написати знову. Про те, як після нашої перемоги на війні Микола стане чемпіо­ном у складі своєї команди. І про те, як десь на периферії освячуватимуть новий храм, куполи якого під мирним синім не­бом вбирав у золотисту бляху його бать­ко Іван…

Читайте також: "Хтось приєднався до тероборони, інші з групи відкрили волонтерську організацію"