«О, літак над будинком пролетів ворожий»

У перший день війни, коли бомбили Гостомель, я стерпла. Моя знайома журналістка Людмила Чічканьова, з якою щороку зустрічаємося на Трускавецькому кінофестивалі “Корона Карпат”, живе у цьому містечку під Києвом. Набрала її номер – зв’язку нема. Написала у ФБ, і Люда відповіла: «Галю, у нас зараз бій в аеропорту, що за два кілометри від мого дому. Небо чорне від диму. Дівчатка (внучки Людмили. – Г. Я.) – у сховищі. Я печу хліб. Недавно наші збили гелікоптер над аеропортом. Зв’язок рветься. О, літак над будинком пролетів ворожий. Тішить, що Повітряні сили України збили вже три вертольоти окупантів».

Читайте також: «Діти – у підвалі, а я хліб печу»

Дивувалася, що Людмила фак­тично під бомбами могла щось ро­бити – звідки взяти сили і бажан­ня місити тісто на хліб? «Бо треба щось робити, щоб відволіктися. Я перед цим годину шукала свої окуляри. Тому кажу усім: так не треба робити. Спокій і ще раз спокій…».

А потім зв’язок з Людмилою обірвав­ся. Я писала, але бачила, що моїх пові­домлень у месенджері вона не читає. За кілька днів отримала коротеньке повідо­млення: “Дівчаток своїх вдалося відпра­вити”. І все.

Далі моїх повідомлень Людмила не бачила. А я бачила і по телевізору, і у соцмережах, що російські катюги зробили з Гостомелем. Серце стискалося з жалю. Не покидала думка: “Люда сильна. Вона – оптимістка. Вона – жива!”. Але відпові­дей на мої повідомлення “Людо, як ти?”, – я не отримувала...

Минуло два тижні... На моєму телефо­ні висвітився чужий номер. “Галю, це я. Люда. Ми вирвалися. Їдемо до Львова”.

Людмилі та її чоловікові, письменни­ку Сергієві Штаньку, знайшли тимчасо­вий прихисток. Людмила розповіла, як їй вдалося виїхати з того пекла.

– Дехто запитував, чому люди з Госто­меля не користуються зеленим коридо­ром: «Надо же просто выйти и идти к ав­тобусам», – каже Людмила Чічканьова. – Я вийшла й пішла. Чоловік виштовхав у спину – як би я не кричала й не голо­сила. Попереджали, що чоловіків можуть не випустити, а Сергій ще й хворий, ледь пересувався... Але змушена була пого­дитися, коли зрозуміла – маю донести до наших Сергієві хронологічні записи. Те­пер я знаю, що то була хвилина слабкос­ті, яку я б ніколи собі не простила і жити б з тим не змогла. Зате я разом з кількома сотнями людей обійшла двічі майже весь Гостомель і побачила те, чого за два тиж­ні життя на підлозі у кухні (підвал у нас ні­який) уявити не могла.

– Ти могла фотографувати?

– Фото не мої. Зробити знімок – смер­тельна небезпека, телефони у нас заби­рали у першу чергу. Я свій примудрилася зберегти (бо орки – суцільно тупі валян­ки), але зарядки вже не було. Мені той день, вочевидь, був даний для того, аби я це побачила після принизливих знущань щодо зміни місця евакуації. Люди з мали­ми дітьми на руках, старі немічні люди ви­мушено бігли 10-кілометрові марафони з однієї точки містечка до іншої, аби то там, то там за дві-три-чотири години очікуван­ня вчергове почути, що автобуси, якщо й пропустять, то не сюди – причини, вер­сії, плітки ходили різні. Стало зрозумі­ло, що перший морозний вечір та ніч під час комендантської години ми всі, близь­ко 300 людей, проведемо просто неба. Частина мешканців була на власних ав­томобілях, і їм вже можна було позаздри­ти, бо, наприклад, сусідська родина, з якою ми йшли разом – три жіночки й ді­вчинка 1рік 8 місяців – вискочили у чому були після двотижневого безперервно­го життя у підвалі – без світла, опалення й води, без харчування для малечі... На од­ній з дівчаток була куртка поверх піжами... Але частину з нас врятувало від нічної за­метілі укриття, про яке мало хто знав, але пошепки люди передали, куди треба ру­хатися. Найстрашніша мить – коли я в рюкзаку не знайшла Сергієвих записів. Загубити я їх не могла, скоріш за все, він не встиг їх мені покласти. У тому бункері ми не чули вибухів, до яких вже й звикли за 14 днів – перший розбудив мене 24 лю­того о 4 ранку… А це вже було 9 березня. Ніч я не спала.

На ранок мала зробити вибір – зали­шитися у бункері й волонтерити, бо там купа людей, які потребують опіки й допо­моги, або пробиратися додому. Розумі­ла, що одній мені не пройти. Це близько 10 км по відкритій місцевості. Про зни­клих чи вбитих одинаків та розстріля­ні машини з родинами я за ніч дізналася – це за межею сприйняття, усвідомлен­ня… Але з 10 ранку нам знову пообіцяли автобуси. 50 автобусів були на стоянці, та орки всіляко блокували евакуацію, по­яснюючи небезпекою замінувань по тра­сі. Після 13.30 нашу величезну групу під­перли орки на БТРах, наставили мовчки автомати (близько 500, певно, людей), утворилася тиснява, люди побігли у вну­трішні двори...Хтось мав зв’язок з органі­заторами евакуації, і нас знову зорієнту­вали йти зворотним шляхом – на площу до Склозаводу, який вщент згорів напе­редодні (диміло три дні). І це був вихід для мене – бо велика частина людей по­годилися на цей маршрут, не дуже спо­діваючись на автобуси, зате багатьом ближче до домівок. Не одна я вирішила повернутися. До хати дісталася о 16.00. Про зустріч з чоловіком не розповіда­тиму. Єдине – про записи. Вони просто вислизнули на підлогу, коли Сергій нама­гався покласти їх мені до рюкзака, ми в темряві цього не помітили. За пів годи­ни раптом у мене з’явився зв’язок і при­йшло повідомлення, що мої супутники вже сіли в автобус, який підібрав людей за 600 метрів від нашого будинку, і що ми ще можемо встигнути. Але на ті 600 ме­трів вже не було сили не тільки у хворого чоловіка, а й у мене. Подвійний маршки­док у незручному взутті й одязі під нео­чікувано морозним й сильним вітром – губи потріскали, вся мокра, на підошвах – водянки. Йти не можу. У хаті мінусова температура. Світла, газу нема давно. Залишилися ночувати в сусідів. Це вза­галі героїчна родина. У них був турис­тичний прилад, на якому можна було за­варити чай та каву...

Наступного дня до нас прийшла звіст­ка, що автобуси ще раз будуть ближче до нашої сторони – біля Гуманітарного інсти­туту. І хоча ми обговорили з чоловіком, що залишаємося й нікуди не їдемо, я сказа­ла те, що привиділося мені ще в ніч з 24 на 25 лютого: «Бери отой інвалідський візок, кладемо рюкзаки і йдемо. У нас є година». З онуками я до того місця прогулянкови­ми кроками діставалася за 35-40 хвилин. «Людо, ти жартуєш?»– «Ні! «Не буде авто­бусів – повернемося». Ми дійшли. Свою хату ми залишили. Ми її навіть не замика­ли. Просто накинули гачок.

Читайте також: «Щоб перемогти, потрібно показники втрат ворога довести до 100 тисяч убитих, полонених і поранених»