Святвечір з гірким присмаком... нафти

На новорічні свята більше, ніж у будень, поспілкувався з рідними і близькими людьми. Одному моєму співрозмовнику ось-ось “стукне” вісімдесятка, а іншому уже перевалило за цей рубіж. Багато чого на своєму віку побачили-пережили. А я візьми і запитай, чим запам’яталося Різдво в їхньому дитинстві і молодості, які припали на період панування атеїстичної влади. Обидва тяжко зітхнули...

Перед незалежністю Степан Тиманський 23 роки працював голо­вою сільради. І хоча війтував далеко від рідного села, серед “чужаків” заслужив велику повагу. Насамперед через те, що, незважаючи на обставини, ніколи своєю поведінкою не спричинив селянам крив­ди, не принизив їхньої гідності. Як і своєї.

Як нині пам’ятає – перед Святвечором у його сільраду (та й у всі інші) приїжджали з області і району “уповноважені” – представники КДБ, райкому компартії, райви­конкому. Хотіли подивитися, чи часом не колядують на цій території. Найперше – учні місцевої школи, де всіляко, як і у всій радянській освіті, викорінювали “буржу­азні пережитки”. Інспектори були вдово­лені: ніяких релігійних співів у селі не було чути. Де ж їм було знати, що голова сіль­ради завбачливо попередив колядників про приїзд непроханих гостей – і ті терп­ляче чекали, поки візитери поїдуть геть. А потім виходили на сільські вулиці, і до ран­ку попід хатами чулося: “Бог предвічний народився...”

– Кому треба у селі, я давав знати про перевірку, – згадує Степан Іванович. – Щоправда, переживав, чи не “здадуть” люди мене. Але якось обходилося. А сам за святковий стіл сідав не з першою зір­кою на вечірньому небі, як годиться, а да­леко за опівніч. Старенькі тато з мамою не вечеряють, все чекають мене з робо­ти. Розуміли, що найперше я повинен був спровадити від себе компартійну комі­сію... Тяжкий то був період. На церкви ко­муністи влаштовували справжні облави, руйнували іконостаси, каплички, придо­рожні хрести. Щоб завадити колядникам, висилали загони дружинників. Дякувати Богу, все те минулося...

Із хвилюванням згадує своє дитя­че Різдво, яке припало на перші повоєнні зими, 84-річна Агафія Степанівна Дулеба:

– Зазвичай на Святвечір “совіти” ор­ганізовували по селах обшуки, – каже ко­лишня працівниця молочної ферми. – Ду­мали, що українські партизани, покинувши свої криївки, прийдуть святкувати до рід­них. Люди боялися енкаведистів, аж тру­силися від страху, коли бачили їх. Моя мама з тих переживань у 1946-му геть чи­сто зіпсувала свій різдвяний стіл. До куті замість бурякового меду (бджолиного не мали, тому готували його із цукрового бу­ряка) влила “нафти” – гасу, яким заправля­ли лампи. Та нафта у пляшчині мала такий же світлий колір, як буряковий мед, і мама, прислухаючись до шуму за вікном, помил­ково дістала з-під стола не ту посудину...

Пригадую, як у 1947 році у наші села приходило багато голодних людей з “ве­ликої України” (так колись називали схід­ні області). Принесені лахи (одяг) міня­ли на харчі. Якось заглянула до нас жінка з маленькою дитиною, а живіт у того ма­люка роздутий, як м’яч, – від голоду. Ін­ших двоє чоловіків зі сходу теж питали за їжею. Мама попросила їх вимурувати пив­ницю для картоплі – і за те дала їм по міш­ку пшениці і жита.

А взимку 1949-го нам було не до свят. Мою маму, як й інших односельців, на­сильно записали до колгоспу імені Ков­пака. Облавці ходили по хатах, зганяли дорослих до школи і змушували до колек­тивізації. Хто не погоджувався, того по три доби не відпускали додому, лупцювали палицями. Мою маму побили до синців. Декого тримали за руку і змушували під “добровільною” заявою ставити підпис...

До колгоспу забирали у господарів ко­ней, їхні плуги, борони, зерно. За роботу не платили – нараховували трудодні, за які згодом видавали дрібку пшениці. Їсти майже не було що. Моя мама на фермі го­дувала свиней. Потайки ховала за пазу­ху кілька кулачків ячмінного ґрису і несла додому. В хаті просіювала той свинячий корм через решето, додавала трохи піс­ної вареної картоплі, вимішувала і на ку­хонних блятах пекла паляниці. Запивали ми їх саморобною кавою. Мама двічі ви­варювала цукровий буряк, окремо на кухні припікала ячмінь, роздушувала ті припе­чені зерна тачівкою, вкидала їх до варива з буряка, перемішувала – і виходила чор­на “кава”...

Легше стало, коли у колгоспі мамі по­чали платити зерном. Бувало, ми із су­сідськими дітьми брали у мішки по відру пшениці і кілька кілометрів ішли до сусід­нього села, де був млин на воді. Зі зме­леного борошна мама на свята пекла нам справжні пампухи. Їх смак пам’ятаю досі…

Читайте також: Напівживих в’язнів приносили у кімнату, добивали, а рештки… скидали у криницю зі стічною водою