«Дивно: людина, яка планує когось убити, одягається у яскравий одяг. І має при собі помітну сумку...»

Тиждень тому у Львові сталося резонансне вбивство — застрелили 64-річного таксиста. Як на мене, вбивство таксиста у місті — надзвичайна ситуація, тож правоохоронці мали би діяти швидко… Чи вдалося їм затримати ймовірного убивцю? Чи бодай з’ясувати, як усе відбувалося?

Поранений водій ще зміг дійти до ресторану «Форест» (вул. Василя Сту­са, 47), розташованого неподалік того місця, де все сталося, і повідомити праців­ників закладу про те, що у нього стріляли… На годиннику 10.40. Працівники ресторану одразу й не второпали, що сталося, поду­мали, чоловікові просто стало зле. А через кілька хвилин побачили, що таксист стікає кров’ю… Викликали поліцейських і медиків.

Пізніше правоохоронці повідомили, що чоловіка доставили до лікарні. Проте, по­при усі зусилля медиків, поранений таксист помер. За інформацією лікарів, чоловіка привезли до лікарні з вогнепальним пора­ненням грудної клітки у ділянці серця. Його прооперували, але поранення серця було настільки важким, що воно зупинилося. Куля пройшла через серце навиліт… Лікарі розпочали реанімаційні заходи, але вряту­вати чоловіка, на жаль, не вдалося.

Правоохоронці відкрили кримінальне провадження за ч.1 ст. 115 (умисне вбив­ство) ККУ. Проводять слідчо-оперативні за­ходи. Що відомо на цей момент? Наразі за­питань більше, ніж відповідей… Поліціянти одразу кинулися перевіряти усі відеокаме­ри у радіусі вбивства. Правоохоронці змо­гли «вирахувати» пасажирів, які сідали у ма­шину до таксиста. Убивця діяв сам чи мав спільника? Це має з’ясувати слідство. А го­ловне, оперативники мають встановити, що ж саме стало причиною такого зухвало­го вбивства. Відомо, що зловмисник не за­брав ні мобільного телефона, ні грошей, які водій таксі мав при собі.

Знайомі таксисти, з якими я спілкувала­ся, кажуть, що загиблого таксиста не зна­ють. Мовляв, той працював не у службі таксі, а «з бордюра», тобто підбирав випад­кових пасажирів на вулиці. Чи знав про це зловмисник, коли сідав у авто? Чи йому це було на руку? Конфлікт між пасажиром і во­дієм виник спонтанно? А може, вони й рані­ше були знайомі?!

Мені вдалося поспілкуватися з одним із товаришів загиблого — паном Іваном. Чо­ловік поділився зі мною власними думками щодо цих подій.

— Ми з Володимиром йшли по життю ра­зом, хіба що в останні роки не так часто ба­чилися. Він, що називається, мав голову на плечах. Мудрий був чоловік. Не конфлік­тний. До нього неможливо було не дослу­хатися. Дуже часто мав рацію. Міг «пазл» скласти у дуже багатьох життєвих ситуаці­ях. Хороший був товариш.

— У буремних 90-х роках роботи взага­лі не було, — веде далі пан Іван. — Після ар­мії ми з ним працювали в Інституті матеріа­лів. Разом на Північ їздили на сезон. Потім з інституту звільнилися, грошей у держав­них установах у ті часи не платили. Ну де гроші заробити? У нього дружина, мала ди­тина. Годувати родину треба було. І він по­чав таксувати на стадіоні «Україна». У су­боту-неділю люди на стадіон добиралися тролейбусами. Покупку зробили, а назад не було чим їхати. Але це був не заробіток, а так, аби з голоду не вмерти… А потім він знайшов собі стоянку біля Водоканалу, там є «п'ятачок» навпроти кафе. Він там стояв років 20! Колись це було «хлібне» місце. За клієнтами черга з таксистів стояла… А те­пер, кажуть, він там один залишився. Зна­єте, він був знайомий з багатьма таксиста­ми. Але на похороні нікого з них не було. Це мене дуже дивує, адже таксистська дружба — вона така моцна.

— І справді дивно…

— У поліції сказали, що дуже швидко його поховали, рідні не встигли нікому сказати… Так, його у п’ятницю вбили, а у неділю ми його вже ховали. Але інформація по теле­баченню пройшла. Знайомі знайомим пе­редають, що у місті вбили таксиста… Так­систи стояли біля Водоканалу не один рік, один одного знали. Колись таких корків не було. Замовлення швиденько виконували, стояли, спілкувалися. Машина у нього була неординарна — «Опель Кадет», раритет 80-их років. Сірого кольору, з люком зверху.

Правоохоронці знайшли відео, де ви­дно, хто до нього сідає у машину. Той чоло­вік, що сідав в авто, був у масці. На фото ви­дно одного, але по телебаченню сказали, що їх, можливо, двоє було… Той пасажир вбраний у червону куртку. Дивно: людина, що планує когось убити, одягається у такий яскравий одяг. І має при собі помітну сум­ку… Я суджу по фільмах, звісно, а правоохо­ронці мають у цих фактах розібратися.

— Коли ви востаннє спілкувалися з Володимиром, нічого підозрілого не помітили?

— Я з померлим говорив за місяць до вбивства. Він народився 27 липня, а я 28 липня. Ми деколи один одного вітали. Го­ворили про все і ні про що. Як діти, про ро­боту перекинулися кількома словами… Він казав, що має постійних клієнтів, їх возить. Має «пару копійок». З роботи прийде, ка­зав, внучка пострибає по животі, повечеряє та й спати лягає. Мене нічого не здивувало у тій розмові, він був такий, як усе життя. Він між справами та сном вибере сон.

— Чи могло бути так, що пан Володи­мир став свідком якогось пограбування чи іншого злочину?

— Запросто! Не знаю, чи вони його в ма­шині застрелили, чи вони вийшли з маши­ни і тоді вже стріляли. Він поранений зай­шов у той ресторан о 10.40. Я почав шукати в Інтернеті, де той ресторан розташований, виявляється, неподалік стадіону «Україна». І відкривається цей заклад о 12.00. Дивно, чого туди їхати, якщо ресторан закритий? Це глухий район, де, окрім ресторану, нічо­го не було.

— Але до нього вийшли працівники ресторану…

— Напевно, це був обслуговуючий пер­сонал, який готував ресторан до відкриття. Він уже мав прострелене серце. Але коли його везли до лікарні, ще був живий. Донь­ка спілкувалася з лікаркою зі «швидкої». Те­лефон не забрали, гроші не забрали. Донь­ка злякалася… Забула навіть запитати, в яку лікарню батька повезли. Потім пере­дзвонила, перепитала. Поїхала у лікарню, але було вже пізно.

— На ньому трималася уся родина, він усім керував, — веде далі пан Іван. — Я йому все казав: «Ну що ж ти не купиш нормальну машину?!». Може, землю в селі якусь про­дав би (пан Володимир родом з Сокільни­ків, часто там бував, ремонтував машину. — Авт.). Він казав, що землі не має, у Льво­ві живе. Казав мені, ніякої машини йому не треба. Коронавірус почався, ми так і не зу­стрілися. Він, виявляється, перехворів на коронавірус, і дуже важко. Було, що з хати три місяці не виходив, не таксував. Беріг себе… Нелогічне це убивство. Нічого не за­брали. Що могло статися? Ех, друга не по­вернути…