А яким було ваше дитинство?

Оксана КАРАВАНСЬКА,

дизайнер

Дитинство у мене було безхмарне. Єдине, що батьки страшенно навантажували додатковими заняттями — музикою, англійською... Тільки коли стала дорослою, зрозуміла, як це все мені знадобилося. Мама завжди була прихильником здорової їжі, ніколи не дозволяла мені їсти гострого, перченого, соленого. А коли мене вперше у чотирирічному віці на цілий місяць відвезли у Тернопіль до бабусі, яка жила у власному будинку, запам’ятала собі цю поїздку на все життя. Точніше, один момент з цієї поїздки. Бабуся чистила оселедець. Він так запах, що у мене потекла слина. Поки бабуся відійшла, я не втрималася і поцупила його. Заховалася за величезною вишнею і з’їла свій “трофей”. Цей дитячий кайф і смак цього оселедця відчуваю досі.

Ерік ПАРСАДАНЯН,

депутат Львівської міської ради

Моє дитинство проходило у Вірменії. У п’ятирічному віці переїхав з сім’єю до Львова. Пригадую з дитячих років гарну сонячну погоду, тепле літо, багато фруктів. Моє дитинство було веселим. Наша велика родина дотримувалася вірменських традицій — щонеділі збиралися у родичів, святкували, веселилися. Любив бешкетувати, хоча суворі батьки забороняли. З братами часто грав у футбол та гру “Козаки-розбійники”. Ніколи не крав овочів та фруктів з чужих садів, городів. Біля нашого будинку був великий сад. Щодня лазив по деревах, зривав фрукти. У дитинстві в мене було перше кохання, яке згодом переросло в одруження.

Ярина ВАЙДА,

головний економіст приватного підприємства

Дитинство як найкраща пора в житті асоціюється з родинним затишком, добротою бабці та дідуся, які мене виховували. Був період, коли я довго хворіла і не ходила в садочок. Тоді разом з дідусем я читала книжки, грала в шахи. Пригадую, як бавилася з братами, дружила більше з хлопчиками, ніж з дівчатками. У садочку в мене не було першого кохання, але заклалася міцна дружба, яка триває досі.

Галина КРУК,

поетеса, літературознавець, перекладач

Довгий час я була єдиною дитиною серед дорослих, і мене всі любили. Хоча потім батьки виховували мене по-спартанськи, щоб не була розбалувана. Найбільше запам’яталися виняткові ситуації. Якось взимку тато віз мене, чотирирічну, у садочок на санках, я була закутана у всі ці шалики, шапки, шубку. У певний момент із санок випала, а тато не помітив. Він майже під’їжджає під садочок, а йому якась жінка кричить: “Чоловіче, ви дитину загубили”. Ще пригадую, як мій брат Юрій, за відсутності вдома бабці, помалював підлогу томатним соусом, бо у всіх сільських хатах підлога червоним кольором пофарбована. Коли була мала, хотілося мати червону машину, яка мала педалі всередині і на ній можна було кататися. Але я не дуже переймалася тим, що у мене її нема, істерик батькам не влаштовувала. Звісно, бували і стресові моменти для мене малої. Наприклад, коли тато з мамою забули мене у дитсадку. Мама думала, що тато забере, а тато — що мама, зійшлися вдома пізно, ніч надворі, а дитини нема. Я переживала, що мене залишили назавжди, плакала, але потім прийшов-таки тато і забрав мене.