Казімєж Гурський – останній із львівських «мушкетерів»

Кожен любитель футболу, почувши прізвища Загало, Гвардіола чи Лобановський, одразу зрозуміє, що йдеться про знаменитих тренерів, чий доробок у розвиток найпопулярнішої гри добре знаний мільйонній армії уболівальників із різних країн. До таких імен по праву належить і польський фахівець Казімєж Гурський, під чиїм керівництвом (1971−1976) збірна Польщі у 70-ті роки була однією з найсильніших команд світу.

Цей факт підтверджують золоті олімпійські медалі 1972 року у Мюн­хені, третє місце на Мундіалі 1974 року, що проходив у Німеччині, олім­пійська «бронза» 1976 року в Монреалі. Саме у його команді стали «зірками» сві­тового рівня Лято, Любанський, Дейна, Томашевський, Гадоха та ін., яких пізніше назвали «орлами Гурського».

А народився пан Казімєж 2 берез­ня 1921 року у Львові. Мешкав хлопчик (старший із шести дітей працівника ва­гонного депо) на партері двоповерхо­вого будиночка на вулиці Городоцькій поблизу сьогоднішнього трамвайного депо. Звідсіля було недалеко до стадіо­ну, що нині має назву «Сільмаш» і став, на жаль, спортивною руїною. Там хлоп­ці з навколишніх вулиць увесь вільний від шкільних занять час копали м’яч, як гоно­рово називали кулю, зшиту із шматочків шкіри й тканини.

Околиця, звана Богданівкою, була пролетарською, і її мешканці, займаю­чись спортом, ставали членами Робітни­чого клубу спортового (РКС), який мав свою футбольну команду у класі С. Та коли на початку 30-х років команда вибо­рола місце в окружній лізі, виявилося, що приймати суперників не мають де. Гро­мада зібралася й вирішила збудувати но­вий об’єкт для своїх улюбленців. Отри­мавши прихильне рішення міської ради, розпочали будівництво. І згодом виріс новий стадіон з футбольним полем, лег­коатлетичною доріжкою, майданчиками для баскетболу й волейболу.

Про дитинство та перші кроки у фут­болі, проведені у Львові, пан Казімєж ці­каво розповів у своїй книжці «Пів століт­тя з м’ячем».

Коли малий Гурський доріс до юніор­ського віку, то почав виступати на пра­вому краю команди РКС. Гімназистам тоді не дозволяли грати у футбол за якісь клуби, тож вони брали собі псев­до, щоб не потрапити під прес дирек­тора. А Казіка хлопці вже прозивали за швидкість, звинність і легкість у бігу Са­ренкою, і саме під цим іменем до початку війни Гурського знали на львівських ста­діонах. За «перших совєтів» він встиг іще пограти за львівський «Спартак», де у на­паді створилася грізна ланка з українця­ми Карлом Мікльошем і однолітком Юрі­єм Зубачем.

Після визволення Львова від нацистів Гурський був залучений до команди «Ди­намо», але наприкінці 1944 року пішов добровольцем до Війська Польського й згодом опинився у військовому футболь­ному клубі «Легія» (Варшава), з яким на­довго зв’язав свою життєву долю — спо­чатку як футболіст, а потім як тренер. Встиг навіть зіграти один матч за збірну Польщі, та важка травма коліна швидко вивела його з лав футболістів, і почала­ся тренерська робота — спочатку клубна, а потім зі збірною Польщі.

Навесні 1970 року у Варшаві зустрі­лися у товариському матчі «Легія» Гур­ського й «Карпати» Мікльоша, коман­ди колишніх партнерів і друзів. Ото було спогадів після стількох років розлуки…

Саме у 70-ті роки Гурський здобув найбільшої популярності, коли очолив національну команду Польщі. Це був зо­лотий вік польського футболу, увінчаний нагородами Олімпійських ігор та чемпіо­натів світу. Тоді вдало зійшлися хист тре­нера та майстерність гравців, той сим­біоз і приніс не доступні дотепер для майбутніх поколінь польських футболіс­тів міжнародні успіхи. Ефективна тре­нерська діяльність принесла Гурському репутацію вмілого фахівця, який здатен досягати успіхів. Його запрошують до Греції, де Гурський вдало працює з ко­мандами «Панатінаїкос» (1977−78, 1983−1986), «Касторія» (1979−80), «Олімпіа­кос» (1980−81), здобуваючи перемоги на європейських стадіонах з грецьким чем­піоном — «Панатінаїкосом».

Неспокійна натура не дозволила Гур­ському спокійно сидіти на одному місці, коли 1986-го повернувся до Варшави. Став членом Президії PZPN — Польського футбольного союзу. Через рік його обра­ли віцепрезидентом, а потім і на чотири роки (1991−1995) президентом Поль­ської федерації футболу.

Восени 1990 року Казімєж Гурський уперше після багаторічної розлуки з рід­ним містом побував у Львові, ходив його вулицями, пробував траву на футбольно­му стадіоні дитячих літ, зустрівся з остан­німи мушкетерами львівського футболу — Карлом Мікльошем та Юрієм Зубачем. Такий же рухливий та дотепний, яким його пам’ятали старі друзі, згадував і підспівував довоєнні львівські шлягери… Пригадав імена багатьох львівських фут­болістів, кого бачив після війни у різних країнах світу: Адама Воляніна, напри­клад, зустрів у Чикаго, Олександра Ско­ценя — у Торонто, Болеслава Габовсько­го — в Англії…

«Літа минають, і багато речей у світі змінилося. Але ніщо не може перекрес­лити любові до рідного міста, де ти прий­шов на світ», — сказав Гурський під час нашої зустрічі.

Востаннє пан Гурський був у Львові восени 2003 року, на спільному засідан­ні президій федерацій футболу Польщі та України, де приймалося історичне рі­шення про подачу заявки на проведення Євро-2012. Був щасливий, що в його міс­тах — Львові та Варшаві — відбудуться такі знаменні події.

23 травня 2006 року стало остан­нім днем для Казімєжа Гурського на цій землі. Пішла з життя людина з великим серцем, незаперечним авторитетом, із справжньою львівською ментальніс­тю. Тепер до Львова приїжджає син пана Гурського Даріуш, аби виконати волю батька — відвідати могили останніх муш­кетерів львівського довоєнного футболу і підійти до пам’ятної таблиці, на вулиці Хотинській, 6, де була гімназія № 9 імені Яна Кохановського, до якої ходив малий Казімєж Гурський.