Роберт Левандовський: «Як щось не вдавалося, я працював удвічі більше»

Польський форвард мюнхенської «Баварії» Роберт Левандовський визнаний найкращим футболістом 2020 року. Але не отримає традиційний «Золотий м’яч», бо французький журнал «Франс футбол», який заснував цю нагороду, вирішив за «коронавірусний» сезон нікому її не вручати. Шкода, що так сталося, але Роберт і так назбирав цілу купу різних нагород — і у складі «Баварії», і особистих.

Нещодавно лавреат футбольного року розповів польському виданню «Пшегльонд спортови», як йому вдалося досягти таких вершин.

«Футбол був моїм захоплен­ням від першого погляду, — згадує Роберт Левандов­ський. — Дотепер пам’ятаю, як отримав перший м’яч у віці трьох років. Першим майданчиком стало подвір’я навпроти дому, роль стійок виконували дерева, тільки поперечки бракувало. Спортив­ний дух я мав у генах, бо мої батьки самі займалися спортом. Батько займав­ся дзюдо, а мама виступала на волей­больному майданчику. Тому я від малих літ спостерігав, як виглядає справжнє спортивне життя. Ці приклади гарту­вали мій характер і показали мені, що праця над собою і прагнення доскона­лості є правильною дорогою.

Чотири рази на тиждень батько возив мене з Лєшна, де ми мешкали, до Вар­шави на тренування… Коли я хлопчиком мріяв про роль нападника світового кла­су, ніхто, окрім мене і моїх батьків, у це не вірив. Але я тренувався саме з такою думкою. Якби тоді засумнівався, мабуть, не було би нині такого Роберта.

Щоб досягти успіху, замало бажати й мріяти старатися чогось досягнути. Клю­чове значення має рішучість. Якщо щось не вдавалося, я працював удвічі біль­ше. Завжди можна невдачу перетворити на успіх, якщо маєш достатньо сил, щоб працювати далі. Хтось з мудреців сказав: «Багато людей, яким щось не вдалося у житті, не усвідомлювали, що були близь­кі до успіху, коли зупинялися на шляху до нього». Я бачив чимало здібних людей на моїй життєвій дорозі, яким забракло сили, віри у власні можливості і рішучос­ті. Я ніколи не піддавався таким думкам.

Я маю велике щастя, що від перших кроків відчував підтримку родини. Я вже розказав, що тато возив мене кілька ра­зів на тиждень до Варшави на тренуван­ня. А це було в один бік понад 60 кіломе­трів і вимагало від нього терпіння і віри у свого сина. На жаль, мій тато помер ще до мого дебюту на футбольному полі у третій польській лізі. Якби жив сьогодні, впевнений, що був би за мене гордий.

Без допомоги партнерів форвард не існує, а без нього немає голів. Кожна ко­манда, як кожна фірма, потребує лідера. Це він веде команду і відповідає за те, як вона діє. Він підганяє до боротьби, моти­вує, щоб докласти додаткових зусиль…

Завжди пам’ятаю слова Пеле, який колись сказав: «Успіх — це не випадок, це важка праця, витривалість, бажання вчи­тися і аналізувати, здатність до самопо­жертви. І понад усе — любов до того, що робиш». Стараюся відповідати цим словам".