«Я грав разом із Бекхемом»

Українська громада Чикаго цього хлопця добре знає. Адже Дмитро Коваленко не один рік виступав за місцеву футбольну команду Chicago Fire і був улюбленцем публіки. Після багатьох років подорожей по клубах та країнах Дмитро два роки тому повернувся до Чикаго, де працює тренером дитячих команд. Йому вже сорок, професійну кар’єру закінчив вісім років тому, але залишився у спорті, мабуть, назавжди. Ось що Коваленко розповідає про свій шлях у великому футболі.

Мій тато усе життя грав у футбол, хоча не в командах майстрів, — каже Дмитро Коваленко. — Потім став арбітром, навіть судив матчі вищої ліги. Завжди хотів, аби його син став фут­болістом. У вісім років, коли я вже почав грати за команду нашого ЖЕУ, до мене підійшов чоловік і запросив прийти за­йматися в «Динамо». Незнайомцем був, як я дізнався пізніше, відомий колись футболіст, а потім тренер, Володимир Іванович Онищенко. Тато привів мене на базу в Нивках, де була розташована ди­тяча футбольна школа «Динамо». Нас там зібралося багато, кілька сотень, для яких влаштували відбір. Але мене прийняли — так я потрапив у легендарне «Динамо».

Володимир Іванович займався з нами цілий рік, а потім передав іншому трене­ру. Пам’ятаю, ми у спарингах зустріча­лися з іншою дитячою командою, за яку грав Андрій Шевченко. Нас запрошували подавати м’ячі на матчах майстрів. Це був 1986 рік, коли «Динамо» Валерія Ло­бановського гриміло у Європі. Так я піз­нав багатьох знаменитих гравців.

1990 року ми поїхали на турнір до Іта­лії. Там була команда з американського міста Рочестер, і нас запросили на турнір у США. В Америці ми перебували кілька тижнів. Нас розселили по сім’ях, ми гра­ли, тренувалися й знайомилися з аме­риканським побутом. Наступного року нас знову запросили, ми знову грали у тому ж турнірі і жили у тих же родинах. Перед від’їздом «моя» запропонувала залишитися у них — вчитися й продовжу­вати грати. Такі самі пропозиції отрима­ли ще троє моїх товаришів, у тому числі син відомого в минулому динамівського нападника Петра Слободяна. Повернув­шись додому, ми оформили студентські візи й через кілька місяців полетіли у США. Мені тоді було 14 років.

Навчаючись у середній школі в Ро­честері, я став найкращим футболістом шкільного чемпіонату і отримав запро­шення піти в університет. Тоді, у середині 90-х років, «соккер» почав набирати у США популярність. Я став студентом уні­верситету в Індіані, почав вивчати спор­тивний менеджмент. Там провчився два з половиною роки, виступав за універ­ситетську команду Indiana Hoosiers. 1998 року ми стали переможцем Першого ди­візіону Студентської футбольної ліги. У 55 матчах я забив 45 голів, граючи у цен­трі чи на флангах нападу.

Мене запросили до професійної ко­манди Chicago Fire, з якою 1999 року підписав свій перший контракт. Дове­лося покинути університет, але я давно мріяв грати в команді Чикаго, де було повно відомих майстрів із Європи. Се­ред них і легендарний болгарський форвард Христо Стоїчков, з яким при­ятелюємо дотепер. Мені пояснили, що клуб назвали на честь великої чиказької пожежі ХІХ століття. Chicago Fire пере­магав у найпрестижніших американ­ських турнірах. Мені відвели амплуа опорного півзахисника, у центрі поля. І вже наступного року я міцно закріпився в «основі». 2000-го ми виграли Кубок США, а наступного року мене запроси­ли взяти участь у «Матчі усіх зірок MLS». Тренер випустив мене на поле у другому таймі, і я навіть забив гол.

А 2002 року я приїхав в Україну, до батьків. Мій агент вмовив мене заїхати по дорозі в німецький клуб «Санкт-Паулі», де мною зацікавилися. Там потренувався два тижні, і мені запропонували залиши­тися. Менеджери домовилися з керів­ництвом чиказького клубу і взяли мене в оренду на півроку, з правом викупу за 1 мільйон 800 тисяч марок. У Німеччи­ні були зовсім інші гроші. Перед грою з мюнхенською «Баварією» до роздягальні зайшов президент клубу і пообіцяв кож­ному за перемогу по 20 тисяч марок. І ми виграли — 2:1.

У Бундеслізі я провів півроку, а потім стався конфлікт з іншим футболістом під час тренувальної гри. Він ледь не зламав мені ногу. Я не зміг стриматися… Дове­лося покинути клуб, і цей випадок круто змінив моє подальше життя. Я повер­нувся у США і згодом підписав контракт з клубом DC United із Вашингтона. Там грав три роки, а 2006 року потрапив в Україну, де недовго пограв у запорізь­кому «Металурзі». Той досвід не був най­приємнішим. Я був у шоку від побутових умов, харчування і від того, як принизли­во зверталися до гравців тренери… Та­кого у своєму житті ще не бачив. Жахли­во! Тому я досить швидко «змився» назад за океан. І тут якраз подзвонив тодішній тренер збірної США Брус Аруна, який ра­ніше не раз допомагав мені, зокрема, з отриманням американського паспорта. Брус сказав, що приймає команду Red Bull, і запросив мене до Нью-Йорка. Я по­годився і підписав контракт на 250 тисяч доларів на рік. Це були на той час хороші гроші. Пограв кілька років, а потім Аруна запросив мене у Лос-Анджелес, де він прийняв команду LA Galaxy. І мені випала честь два роки пограти поруч зі знамени­тим англійцем Девідом Бекхемом. Це не тільки футболіст суперкласу, а й хороша людина. Бекхем виступав за найкращі команди світу, але ніколи не підносив себе вище за інших, до всіх ставився з повагою. Іноді ми навіть проводили ра­зом час, як колеги й приятелі. А ще мені дуже подобався німецький півзахис­ник Льотар Матеус. Разом ми не грали, але, коли зустрілися один проти одного у складах команд Чикаго і Нью-Йорка, я одержав від нього футболку.

За матеріалами thereklama.com