«Щоб стати олімпійським чемпіоном, треба правильно вибрати тата і маму...»

Навряд чи хтось буде відзначати цю не вельми приємну дату. 65 років тому у Радянському Союзі (то були ще сталінські повоєнні часи) з подачі “народного академіка” Трохима Лисенка затаврували ганьбою і дощенту знищили зародки такої біологічної науки, як генетика. І генетику, і кібернетику тоді порівнювали з “продажною дівкою імперіалізму”. Хоча з давніх-давен у народі розуміли, що спадковість — явище біологічне. Яблуко від яблуні... До розшифрування геному людини пострадянські країни жодного стосунку не мали. Нині цей напрям науки, зокрема спортивна генетика, бурхливо розвивається. Чи справді природа закладає генетичну схильність людей до тих чи інших видів спорту? Про це — розмова з ректором Львівського державного університету фізичної культури, доктором педагогічних наук Євгеном Приступою.

-Спортивна генетика вирішує різні завдання. Не будемо торкатися таких драстичних тем, як генна інженерія, анаболічні стероїди, які змінюють людську природу. Мене більше цікавить діагностика здібностей, потенційних задатків спортсмена для досягнення найвищих результатів у тому чи іншому виді спорту...

— Згадуються слова скандинавського професора Пер-Олафа Астранда: “Щоб стати олімпійським чемпіоном, треба зробити дві речі. Перша — вибрати правильного тата. Друга — вибрати правильно маму...”

1995 року Клод Бушар організував масштабний проект, у якому брали участь кілька дослідницьких центрів і близько 800 людей, які пройшли через так звану калориметричну камеру. Протягом кількох тижнів вимірювалися метаболічні реакції, виділення калорій при відповідних навантаженнях. Одна група піддослідних реагувала приростом витривалості, інших фізичних якостей, друга — не реагувала жодним чином. Професору Джеймсу Томпсону належить цікава фраза: ”Одному треба вмирати у тренувальному залі — і немає жодного адаптаційного ефекту, а другий тільки пройшов біля атлетичного залу — і у нього наросли м’язи...”

Сучасна біологічна наука, в тому числі і українська, переконливо довела, що існують генетичні расові типи, встановлено етнічний характер генетичної спадковості. У Шотландії, наприклад, в університеті Глазго створено центр з вивчення феномену кенійських і ефіопських бігунів.

— Це через їхні стабільні перемоги на Олімпійських іграх?

— Так. Не будемо далеко за прикладами ходити. Олімпіади у Лондоні, Пекіні. У фіналах забігу на 100 метрів серед восьми бігунів — жодної білої людини. Востаннє біла людина у бігу на 100 метрів була олімпійським чемпіоном 1972 року у Мюнхені. Це наш земляк, почесний професор нашого університету Валерій Борзов, вихованець видатного тренера українських легкоатлетів (на жаль, вже покійного) професора Валентина Петровського. Бігун з Ямайки Усейн Болт біжить стометрівку як блискавка, і ще усміхається... Цей феномен пов’язаний з функціонуванням нервово-м’язової системи. Сучасна спортивна фізіологія засвідчує, що будова м’язових волокон у афроамериканців, азіатів, людей європеїдного типу не різниться. Але передача нервових імпульсів до м’язів у білої людини, умовно кажучи, у два рази повільніша, ніж у афроамериканців. Відіграють певну роль і біохімічні процеси. Так Господь сотворив людину, що у стаєра литковий м’яз на 95-97 відсотків складається із червоних м’язових волокон (вони працюють в аеробному кисневому режимі), а у спринтерів, тих же Болта, Борзова, навпаки: 95 — білі, безкисневі. Скільки б не тренували людину, якщо вона має схильність до марафонського бігу, то ніколи не досягне видатних успіхів у спринті.

— Ви говорили про феномен афроамериканських легкоатлетів. Але на останніх Олімпіадах темношкірих спортсменів не було серед фіналістів у плаванні...

— У цьому виді спорту — пріоритет за білою людиною. Феноменальних успіхів домагалися свого часу американці. Марк Спітц у Мюнхені здобув 7 золотих медалей. Його рекорд побив Майкл Фелпс у Пекіні — 8 золотих медалей. З приємністю згадаємо і нашу “золоту рибку” Яну Клочкову... Щодо афроамериканців, то тут простежується роль гідродинамічних характеристик тіла людини. У них дуже високий центр маси тіла, що негативно позначається на результативності діяльності у водному середовищі. Хоча темношкірі, як і білі американці, мають тотожний доступ до басейнів. Майже зовсім афроамериканці не присутні у хокеї. Може, одного-двох випускають для екзотики...

— Окрім генетичної схильності, очевидно, слід брати до уваги і такі складники, як менталітет, кліматичні умови, традиції, підтримка державою тих чи інших видів спорту... Тривалий час “монополістами” у футболі вважали бразильців, у баскетболі — американців, у хокеї — канадців...

— Цей «монополізм”, як ви кажете, значною мірою міфологізований. Окрім бразильців, чемпіонами світу з футболу були англійці, німці, французи, іспанці. Згадаймо міф про непереможність канадських професійних хокеїстів. Але на початку 70-х років збірна Радянського Союзу з хокею із 12 матчів п’ять таки виграла...

— Я найбільше цікавлюся американським баскетболом. Це справжнє шоу. Мені здається, пострадянські команди відстали від цього рівня, як наш вітчизняний автопром від “Мерседеса”...

— Знову ж таки згадаємо історію Олімпійських ігор. Чемпіонами, крім американців, були у 2004 році аргентинці. А 1972 і 1988 року — Радянський Союз. Але треба визнати, що баскетбол — це свого роду національна ідея США, філософія життя. Коли починається чемпіонат якогось штату серед студентських команд, все припиняється — робота, навчання... Батьки їдуть на ігри з дітьми. Тренер університетської команди отримує зарплату утричі більшу, аніж професор... Сплеск американського баскетболу стався після поразок США у В’єтнамі. Американський лікар Кеннет Купер організував обстеження понад 30 тисяч американських вояків різних родів військ. Стан їхнього здоров’я викликав тривогу. Багато було смертей. Чимало їхніх генералів нагадували статурою наших радянських генералів — “широка страна моя родная”... Тоді було вирішено припинити “плач Ярославни”, а через спорт, фізкультуру формувати у молоді культ переможця, культ Рембо... Ідеалом для молодих стали такі баскетболісти, як Рассел, Чемберлен, Коузі. Тема баскетболу мені близька, бо я сам колишній баскетболіст. Свого часу у Радянському Союзі Володимир Кондрашин, а потім Олександр Гомельський створили чудові збірні команди. У них переважали литовці, українці. Серед тих гравців обмаль росіян — Єрьомін, Мишкін, Тараканов. Але це не означає, що росіяни не вміють грати у баскетбол. Якщо йдеться про ігрові, командні види спорту, то успіх більшою мірою залежить не лише від генетичних маркерів, а від системи підготовки, від майстерності тренера, популярності у країні тієї чи іншої гри.