«Якби вимагали обставини, могла б «начистити» фізіономію хулігану...»

З недавнього чемпіонату Європи з вільної боротьби, який відбувався у Тбілісі, львів’янки Юлія Благіня, Тетяна Лавренчук та Ірина Гусяк привезли по бронзовій медалі. Особливо пам’ятними ці змагання були для Ірини (категорія 55 кг). Для магістрантки Університету фізкультури ця континентальна першість виявилася дебютною у категорії «дорослих» турнірів. Раніше ставала чемпіонкою світу серед студентів, переможницею Гран-прі імені Медведя, володарем командного Кубка європейських націй. А тепер ось — крок у «дуже великий спорт». Після повернення до Львова кореспондент «Високого Замку» поспілкувався із талановитою борчинею…

— Кому завдячуєте своїми успіхами на килимі?

— Насамперед — першому тренеру Петру Львовичу Біласу з мого рідного міста Трускавця. Я навчалася у 5-му класі школи

№2, він підмітив, що у мені «щось» є, і залучив до вільної боротьби. Хоча на початках не знала, куди потрапила. Мене взяли у спортивну секцію, разом із дівчатами грали у футбол, баскетбол, робили перекиди. Лише через рік зрозуміла, в який вид спорту потрапила…

Згодом Петро Львович передав мене у Львів відомому тренеру Оресту Скобельському, з ним співпрацюємо досі, готуємося до всіх змагань.

— Виступом у столиці Грузії задоволені?

— Якщо покласти руку на серце — їхала у Тбілісі за «золотом». Була настільки впевнена у собі, що про інший результат і не думала. Загалом, по життю я максималістка. Тому інше місце, ніж перше, мене не влаш-товує. Цього разу трохи не дотягнула… Хоча на початках все складалося добре — перемогла француженку, білоруску. У півфіналі несподівано для себе поступилася гречанці Марії Преволаракі, бронзовому призеру Олімпіади. Перший період виграла у неї без жодних труднощів. У другому — зупинилася, не було активності — і я, і вона боялися робити необережні рухи. Судді чомусь винесли попередження саме мені, що додало суперниці бал. За 30 секунд до кінця, на відміну від гречанки, я пожвавила боротьбу, гречанка втікала від мене, але судді, на жаль, не оцінили цього. У третьому періоді був клінч, який арбітри віднесли на користь Марії. Ну а в боротьбі за «бронзу» я вже була більш зібраною, перемогла полячку Катаріну Кравчик…

— Сердилися на себе через те, що не зійшли на найвищу сходинку п’єдесталу?

— Була трохи розчарованою, навіть сплакнула. Разом із тренером відразу почали розбирати помилки. Він сказав, що третє місце — не моє. Я і сама це знаю, зробила висновки. Тренер підтримав мене. Як і мій батько, мій близький друг, до речі, теж борець. Вони завжди за мене вболівають. Знаю-чи мій характер, кажуть: найголовніше — щоби була здоровою, не отримала травм. А перемоги обов’язково прийдуть…

— Що означає для вас тбіліська медаль?

— Можна сказати, це перший крок на шляху до наступної Олімпіади. Щоб поїхати туди, треба ще багато чого досягти, але важливий почин зроблено. Наступний найближчий мій старт — участь у студентському чемпіонаті України, який стартує 6 квітня. Постараюся нікого не розчарувати.

— Після тяжких поєдинків як поновлюєте сили?

— Відпочиваю з близькими людьми. Не обов’язково ходити на дискотеки — гарним відпочинком може бути звичайна прогулянка.

— Наостанок — неспортивне запитання. Якби, не дай Боже, потрапили у конфлікт-ну ситуацію на вулиці, у транспорті (хтось із хуліганів намагався б образити вас) — ви б його поставили на місце?

— Взагалі-то, це — не жіноча робота. Але, думаю, якби того вимагали обставини, якомусь негіднику фізіономію «начистила» б…