Пантеон формулійної слави

Таким чином німець став не лише наймолодшим триразовим підкорювачем «Формули-1», а й заслужив іменну зірку у так званій Залі слави із цього виду спорту. Не просто увійшов до когорти кращих, а стрімко увірвався — тільки два його попередники тріумфально розпивали шампанське та підіймали Великий кубок три сезони поспіль…

Джек Бребем (Австралія, чемпіон 1959, 1960 та 1966 років)

Гоночний болід у ті часи мало чим нагадував сучасні дива техніки. Громіздкий огіркоподібний фюзеляж, важкі колеса та довжелезна вихлопна труба — вісімдесят кілометрів на годину для такого «агрегата» вже було досягненням. Однак навіть «дитячої» швидкості цілком вистачало для того, аби уродженець Зеленого континенту Джек Бребем постійно залишав з носом конкурентів під час заїздів. Колишній конструктор британської стайні «Купер» ідеально знав технічні можливості чотириколісного «підопічного», тож витискав з нього максимум як на прямих, так і на крутих поворотах. Навесні 1959-го Бребем переміг на першому ж етапі у сезоні (Гран-прі Монако), а потому ще чотири рази фінішував у чільній трійці. Доленосним у кар’єрі спортсмена став випадок на американському автодромі Себринг. За кількасот метрів до першого чемпіонства зазвичай надійний «Купер» чомусь «зачмихав» і зупинився. Спантеличений гонщик кілька разів чиркнув запалення, а потому вискочив на трасу, вхопився за металічні поручні в районі кабіни та й закотив бездиханного «залізного коня» до фінішу. На щастя, головні суперники австралійця вже встигли вибути зі змагань, тож дирекція «Формули» визнала 33-річного «бігуна» найкращим пілотом року.

Джекі Стюарт (Шотландія, 1969, 1971, 1973)

«Летючий» шотландець міг завоювати чотири чи навіть п’ять чемпіонських титулів, однак залишив великий спорт після переможного 1973-го — надто багато хлопців гинуло на трасах у той час, і Джекі зовсім не бажав потрапляти до їх компанії.

Зрештою, особистий вклад Стюарта у розвиток «Формули» неможливо виміряти самими тільки титулами. Британець першим з-поміж колег став офіційним обличчям телереклами, уклав комерційну угоду з компанією «Форд» (заробив від популяризації бренду разів у десять більше, ніж від безпосередньої професійної діяльності), а ще розробив кілька проектів для підвищення безпеки чемпіонату. Системи захисту голови та шиї гонщика, модернізовані паси безпеки та різні види колісної гуми залежно від погодних умов — це все новації від найвідомішого пілота в історії британської команди «Тіррелл Рейсинг».

Нікі Лауда (Австрія, 1975, 1977, 1984)

Мабуть, чи не єдиний титулований представник у найпрестижнішому класі автоперегонів, який розжився на понад десять прізвиськ. «Комп’ютер» — через скрупульозну манеру водіння та неабиякі аналітичні здібності, «Щур» — завдяки характерній зовнішності, проте й характер у хлопця був не з простих, а «Той, що втік від смерті» — за епізод на одному з поворотів німецького Нюрнбургринга у 1976-му. Тоді червоний болід «Феррарі» на повному ходу заклав неймовірний віраж, вдарився об відбійник, розламався навпіл і загорівся. Як Лауда вижив у тому пеклі — не знає навіть він сам. Трагедія «розмалювала» обличчя хлопця рясними шрамами та опіками, проте паралельно неабияк загартувала волю до перемоги. Два чемпіонські титули під прапорами італійської «Скудерії» зробили Андреаса Ніколауса знаменитим, а третій Кубок, здобутий у захоплюючій боротьбі із самим Аленом Простом, перетворив австрійця на живу легенду. Щоправда, користатися зі своєї слави Лауда не мав ані найменшого бажання. Швидше навпаки — активно «обливав» її чорним гумором та злою іронією. Наприклад, віддав усі кубки за перемоги на Гран-прі сусіду в обмін на безкоштовне полірування автомобіля. А коментуючи наслідки страшної аварії, цілком серйозно заявив, що після втрати половини вуха стало набагато зручніше користуватися телефоном. Справжній чемпіон і дивак.

Нельсон Піке (Бразилія, 1981, 1983, 1987)

Побутує думка, що другий за ліком бразильський чемпіон (піонер — Емерсон Фіттіпальді) левову частку перемог на трасі здобув завдяки революційним технічним характеристикам боліда згадуваної вже стайні «Бребем». Частка правди тут присутня (у «золотому» 1981-му британські інженери сміливо оснащували прототип вуглеводними гальмами, гідропневматичною підвіскою, турбонаддувом двигуна), однак чого б вартувала ота груда високотехнологічного металу, якби не талановитий господар за кермом. Попервах машину відверто лихоманило (з п’ятнадцяти етапів сезону-1979 Піке зумів фінішувати тільки у трьох), та вже через два роки «синю блискавку» важко було зупинити. Останній титул уродженець Ріо-де-Жанейро «упіймав» на колесах «Вільямса», після чого неодноразово (і безуспішно) пробував сили у гонках Індіанаполіса й Ле-Мана.

Айртон Сенна (Бразилія, 1988, 1990, 1991)

За підсумками опитування, проведеного авторитетним профільним виданням Autosport серед колишніх та чинних учасників королівських перегонів, Сенна був визнаний найкращим гонщиком в багаторічній історії «Формули-1». За десять років виступів на найвищому рівні «Чарівник» виграв сорок чотири гонки та встановив рекорд за кількістю поул-позицій (перше місце після кваліфікаційних заїздів). Найбільш яскрава сторінка біографії спортсмена — його суперництво із не менш титулованим Аленом Простом. На початку дев’яностих і журналісти, і спеціалісти пророкували молодому таланту лаври формулійного короля, однак все пішло у небуття, коли «біло-синій» болід «Рено» на швидкості 310 км/год. врізався у бетонну стіну. Остаточний вердикт механіків — прокол шини…

Ален Прост (Франція, 1985, 1986, 1989, 1993)

Єдиний наразі чотиризірковий лауреат «Формули-1». На відміну від того ж Сенни чи Піке, свій талант спортсмен реалізував у досить зрілому віці. Давалася взнаки психологічна нестабільність: гросмейстерські виступи обов’язково чергувалися із відверто провальними. У кращу сторону все змінило партнерство із Нікі Лаудою — асом водійських холоднокровності та філігранності. Недаремно Проста прозвали «Професором»: так делікатно обганяти суперників на віражах, розуміти роботу шин та економити пальне міг тільки він.

Хуан-Мануель Фанхіо (Аргентина, 1951, 1954, 1955, 1956, 1957)

Про героїв з романтичних часів судити важко, однак повоєнне досягнення «Чуда з Буенос-Айреса» майже півстоліття слугувало орієнтиром для сотень амбітних професіоналів. Тихий і скромний у повсякденному житті, за кермом «Альфа Ромео», «Даймлер-Бенца», «Мазераті» та «Феррарі» Фанхіо перетворювався на справжнього Маестро. Міг благородно пропустити конкурента на домашній трасі (на радість місцевим вболівальникам), а інколи навмисно відпускав педаль газу на старті, щоб цікавіше було на фініші. П’ять чемпіонських зірок латинянина у чотирьох різних командах за сім років — навіть Шумахер може заздрити.

Міхаель Шумахер (Німеч-чина, 1994, 1995, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004)

…А ось і сам «Червоний барон». Саме червоний, бо п’ять із семи великих Кубків здобув за кермом залізного італійського жеребця «Феррарі». До того були два яскраві сезони у «Беннетоні», а вже у статусі семиразового — повний занепад у рідному «Мерседесі». «Шумі» — доволі суперечлива натура у сучасному автоспорті. Бюргер ніколи не цурався брудних прийомів на трасі, хоч одночасно й демонстрував філігранний пілотаж. Чиста дистанційна швидкість Міхаеля викликала захоплення у фанів і здивування серед спортсменів, а австрійський пілот Герхард Бергер, який вирішив проїхатися у боліді чемпіона одразу після завершення останнього у сезоні Гран-прі, хвилин зо п’ять не міг зрушити з місця — «нервова» машина, як та вівчарка, слухалася тільки свого господаря. Дев’яносто одна перемога у гонках — перевершити цей показник наразі здатна тільки одна людина.

Себастян Феттель (Німеччина, 2010, 2011, 2012)

Зірці «Ред Булл» усього двадцять п’ять і він вже випереджає чемпіонський графік Шумахера. Інша справа, чи зуміє втримати рекордну планку у такому юному віці. На Себастяна самовіддано працює уся команда, а тепличні умови, як відомо, не сприяють гартуванню вольових якостей. Який із Феттеля лідер, стане відомо у найближчі три-чотири роки, однак в уявному Пантеоні формулійної слави зірка з його іменем вже «забронювала» собі одне з найкращих місць.