Сьогодні роковини смерті Василя Стуса: згадуємо поета

Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (сьогодні Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.

Василь зі срібною медаллю закінчив Донецьку міську школу та у 1954 році вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту. Ще під час навчання Василь почав писати та перекладати з німецької вірші.

Після здобуття вищої освіти Стус працював вчителем української мови і у 1959 році у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші.

4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, Стус взяв участь в акції протесту. Він разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Крім того, після цього за ним почали слідкували агенти КДБ. Літературна діяльність Стуса та його постійна критика радянської системи призвели до першого арешту у 1972 році. Наступні 8 років за антирадянську агітацію та пропаганду Василь провів в мордовських і магаданських таборах та золотих копальнях. Більшість віршів, що поет писав у засланні, вилучалися та знищувалися.

У травні 1980 року він був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні Василь Стус засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Примітно, що Стус відмовився від призначеного йому адвоката, а нині народного депутата від «Опозиційної платформи — За життя» Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.

4 вересня 1985 року дисидент помер у карцері, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Проте товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Він був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.

26 листопада 2005 року йому посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Читайте також: Режим, який вбив Стуса, досі здається багатьом співвітчизникам нормою, а не збоченням