Солдат і титан: воїн ЗСУ переказав сусідові-пенсіонерові кошти на складну операцію

Коли Петро працював у фермера помічником тракториста-комбайнера, у полі пропадав з ранку до вечора, але ніколи не скаржився на втому. Колоду, яку заледве піднімали двоє, міг взяти самотужки. Як не було під руками домкрата, тяжкий агрегат підпирав сам. Крутив гайки — рвалися болти. Мішки з насінням тягав до сівалки, ніби переставляв на ліжку подушки…

А кілька днів тому я переконався, що силач Петро — ще й великий добряга. Служить він на південному напрямку, командири ним задоволені - дуже сумлінний, виконавський воїн. У перерві між нарядами солдат телефонує до близьких — цікавиться, як справи у рідних краях, чи зародила пшениця, садовина…

Кілька днів тому Петро дізнався, що у лікарню потрапив такий же одинокий, як він сам, сусід-тезко — на болотистій дорозі упав з велосипеда і зламав кістку у тазі. Терміново потрібна складна операція, у пошкоджене місце треба вставляти титанову пластину. А вона, як відомо, коштує чималі гроші. Почувши про таку прикрість, воїн Петро зателефонував знайомому хірургу і запитав, скільки треба заплатити за той титан. І тут же зі своєї банківської картки перевів на вказаний рахунок 25 тисяч гривень.

Коли після операції травмований пенсіонер Петро дізнався, хто саме оплатив йому медичні послуги, і що то була зовсім не позика — розплакався…

Згадали ми щойно про нові медичні технології, про міцну титанову пластину, яка повинна допомогти стати на ноги одинокому селянинові. І мені подумалося, що з титану зроблено наших воїнів, таких людей, як ось цей мій знайомий — вчорашній хлібороб, а нині захисник України Петро.

Загалом, зізнаюся вам, мені щастить на зустрічі з непересічними і водночас звичайними українцями у погонах. Один з них, пригадую, у Львові, на автовокзалі, що на вулиці Стрийській, побачивши крихітну японку з дитиною і скрипкою, а також великий їхній багаж (мабуть, поверталися з музичного конкурсу), без жодних прохань взявся носити ті пакунки до автобуса, що відправлявся за кордон. І розчулена представниця Країни Сонця, Що Сходить, немов до молитви, склала від вдячності руки перед цим українцем у камуфляжі…

Пригадую іншого свого попутника-воїна. Їдучи у тролейбусі, він розумно використовував час у дорозі - читав книгу…

Ще інший воїн, який на «цивілці» років 35 вирощував хліб, цієї весни найперше запитував мене, як почувається після тривалого бездощів‘я його яринА. І коли ми увімкнули камеру на смартфоні і показали йому зблизька проростки посіяної пшенички, воїн-фермер почувався на сьомому небі…

Так само, мабуть, як почувався воїн Петро, коли дізнався, що операція його сусідові-тезкові пройшла вдало…

Шануймо наших захисників. Перебуваючи ТАМ, вони завжди найперше думають про тих, хто ТУТ.