Михайло Демцю створив музику у кольорі

Ще до офіційного відкриття у фоє Львівської національної філармонії панувала особлива атмосфера. Відвідувачі поволі збиралися біля великих експресивних полотен, де у яскравих барвах, власне таких, за якими впізнаваний народний художник України Михайло Демцю,"оживали" музиканти, інструменти та сам ритм музики. Здавалося, що картини не просто прикрашають простір — вони звучать разом із ним.

Виставка «Барви музики» присвячена 45-річчю фестивалю «Віртуози». Саме музика вже багато років залишається одним із головних джерел натхнення для Михайла Демцю. У своїх роботах художник прагне передати не стільки зовнішній образ музиканта, скільки саму емоцію звучання — мить натхнення, внутрішню напругу, рух мелодії та енергію сцени.

На полотнах — скрипалі, віолончелісти, піаністи, диригенти. Однак усі вони постають перед глядачем не статичними фігурами, а живими емоціями. Широкі мазки, смілива колористика та впізнавана експресивна манера митця створюють враження постійного руху. В одному полотні відчувається драматизм симфонії, в іншому — легкість камерної музики чи імпровізаційний джазовий ритм.

Під час відкриття гості виставки говорили про особливу здатність художника «перекладати» музику мовою кольору. Кураторка експозиції Зоріана Мірус зазначила, що цей проєкт став своєрідним діалогом між двома мистецтвами — живописом і музикою. І саме тому виставка так органічно вписалася у простір філармонії.

Цікавим було привітання доктора економічних наук Степана Давимуки, який розповів історію, як Михайло Демцю став художником. За словами Степана Антоновича, Демцю закінчив технічний вуз, однак його «доля» вирішилася у війську.

Я цю історію знаю, бо пан Демцю мені розповідав її в інтерв'ю, яке вийшло у «Високому Замку» у травні 2017 року. Тому даю розповідь, як кажуть, «із перших уст»: «Художником я назвав себе ще в армії. Коли нас питали, хто що вміє робити, одні казали, що вони електрики, інші — водії, ще хтось сантехнік, писар…

Я ж на той час закінчив технічний навчальний заклад, у якому мене навчили ремонтувати автомобілі. Одне слово, був механіком. Мовчав і чекав, коли назвуть щось цікавіше. Як тільки запитали, чи є серед нас художники, підняв руку. Серед тих, хто підняв руки, були і випускники Ленінградської академії мистецтв імені Мухіної. Попри те, що за «штатним розписом» треба було лише дві особи, нас підняло руки аж восьмеро. Сказали намалювати портрет Леніна. Усі намалювали непогано, а я — щось трохи наближене. Мабуть, їм здалося, що це авангард. Отримав за свою роботу останнє місце.

Художник, який оцінював наші роботи, каже: «Та це не головне. Головне — вміти писати шрифтами».

Але я і писати добре не вмів. Бачу, хлопець з Казахстану професійнозагнув перо. Попросив, щоб і мені так зробив. Я поставив перед собою газету «Красная звезда» і, використовуючи академічний шрифт з газети, написав найгарніше. Таким чином в армії я став художником". І вже після армії не стояло питання, куди йти вчитися далі. Це було училище імені Івана Труша.

Сама атмосфера вечора нагадувала мистецький перформанс. Після відкриття експозиції чимало гостей поспішали до концертної зали на урочистий старт фестивалю «Віртуози 45». Так живопис і музика цього дня поєдналися у спільному ритмі — без пауз і меж між жанрами.