«Сила українки у тому, що у тяжкий час вона може піклуватися не лише про себе, а й про ближнього»

Такої виставки у місті Лева ще не було. Вперше свої роботи у Львівській національній галереї мистецтв представила одна з провідних художниць Тайваню, 47-річна Іса Хо. У їїпортретах-фотографіях не просто знімок, як кажуть «на згадку», а життя і біль української жінки, яка живе і творить у час російсько-української війни. Переживання і почуття українських художниць на фотопортретах Іси Хо передані поглядом. Її унікальний стиль поєднує цифрову та сучасну фотографію. Іса створює сюрреалістичні зображення на алюмінієвій основі, які часто нагадують олійний живопис. За допомогою режисерської фотографії та цифрової обробки вона творить «симульовану реальність».

«Перед майбутнім» — міжнародний мистецький проєкт, який Іса Хо створила у співпраці з українцями. Він став чи не першим зразком низової культурної дипломатії між двома країнами, які, попри відсутність офіційних дипломатичних відносин, пильно стежать за подіями одна в одній. Для Тайваню загроза китайського вторгнення є постійною, що робить досвід України особливо цінним. Про це журналістці «ВЗ» розповіла кураторка виставки Марта Троцюк.

— Не так просто було потрапити в Україні художниці з Тайваню, — каже Марта. —  Спершу їздила по українську візу до посольства у США. Прибувши в Україну, Іса кілька тижнів провела в Києві та Львові, зустрічалася з 15 художницями. Їхні особисті розповіді і стали основою виставки.

Під кожною художньою фотографією можна прочитати особисті історії українських художниць. До прикладу, Мирослава Бачкур перші два роки великої війни продовжувала працювати й брати участь у подіях, вести активну мистецьку діяльність, але «через силу». Виникло відчуття власної незначущості, ніби ти — остання ланка в системі, де твоя робота вже не має сенсу. І з цим прийшла тиша, не зовнішня, а внутрішня, яка паралізувала бажання творити. Війна стала постійною присутністю. Щоб не зламатися остаточно, Мирослава припинила виставкову та проєктну діяльність і змінила фокус — почала вчитися motion-дизайну. Це дало технічну впевненість, нові навички та відчуття, що щось залишається під контролем.

Інша українська художниця Уляна Нищук також зачепила за душу Ісу Хо. Історія, що схожа на інші тисячі історій. Повномасштабне вторгнення принесло із собою розлуку з чоловіком, який служить у ЗСУ, а з цим страх та емоційне виснаження. Рішення виїхати до Польщі було пошуком безпеки для дітей. Але разом із фізичною безпекою з’явилося відчуття глибокої тимчасовості. Досвід постійного психологічного навантаження, потреби бути сильною для інших, тривала розлука з близькими — усе це сформувало новий внутрішній ландшафт. Робота в майстерні перетворилася на єдиний простір стабільності. Внутрішні зміни супроводжувалися новими емоційними станами, в яких творчий процес виконував терапевтичну функцію: запобігав емоційному вигоранню, допомагав долати страх. Її ікони також змінилися. Замість яскравих барв — чорно-білі композиції, графічні контрасти, червоний і чорний — як кольори відчаю, сили, молитви, пролитої крові. У цих роботах зникає межа між особистим і сакральним.

— Чому історія українських художниць так зачепила художницю з Тайваню?

— Ідея проєкту виникла два роки тому, — розповіла журналістці «ВЗ» Марта Троцюк. — Як українська кураторка на запрошення Тайванської мистецької організації приїхала туди з українськими художницями. Там ми зустрілися з Ісою Хо. Мене вразила її творчість, бо вона не просто художниця, Іса досліджує глибокі сенси, проблеми суспільства і жіночу тему. Власне тоді Іса мені сказала, що їй подобається досліджувати українок. Над своїми проєктами вона працює довгі роки. І мене це також зацікавило. Проєкт «Перед майбутнім» організовано за підтримки Міністерства культури Тайваню (В Україні нема офіційної культурної дипломатії з Тайванем).

— Як вдалося стільки робіт перевезти через кордон?

— Це довга історія, було багато факторів, через які ми не раз думали, що цей проєкт у Львові не відбудеться. Окрім візових проблем, були й інші. Частину робіт Іса везла у багажі з Тайваню. Допоміг мій добрий знайомий зі США. Знаєте, коли чогось дуже хочеш, пазли поступово складаються.

— Чи буде така ж виставка у Тайвані?

— Аякже! Цей проєкт зі сильним акцетом створений на зарубіжну аудиторію. Адже про нас, українців, найкраще розповідати черезперсональні історії. А тут кожна фотографія — окрема історія жінки, яка живе і творить в Україні. Весною, коли Іса приїжджала в Україну, у Львівській і Київських областях ми відвідували художниць. Іса робила багато фотографій, знімала відеосюжети. Усе це лягло в основу виставки.

— Ісо, чому вас болить доля України? Чому приїхали спілкуватися з українськими художницями?

— Перед тим, як братися за проєкт, я глибоко вивчаю людей, думаю над тим, як я це зможу передати. У сучасному світі фотографія — не просто фіксація реальності. Я би хотіла через фотографію, як візуальна художниця, передати основну ідею, але, щоб це зробити, треба провести багато досліджень. Я зрозуміла, що українки — дуже унікальні, я би навіть сказала — особливі. Не заперечую, що у кожній країні є сильні жінки, але сила українки у тому, що у такий тяжкий час вона може піклуватися не лише про себе, а й про ближнього. Українські художниці ще й думають, як вони можуть допомогти суспільству, дітям України, комунікують з іншими країнами, представляючи свої виставки. Я захоплююся, що у час війни українки мають міжнародні проєкти, де показують, що відбувається в Україні. І у багатьох випадках роблять це за власний кошт, бо не мають підтримки держави. Українки живуть кожен день так, щоб насолодитися найкращими моментами. Дивуюся і захоплююся, як можна вночі ховатися у бомбосховищі, а вранці йти на роботу, займатися дітьми і проживати свій щасливий день.

— А які жінки у Тайвані? Чим вони відрізняються від українок?

— Українські художниці на високому рівні розуміють, хто вони є. Є внутрішня впевненість у собі. У Тайвані маємо проблему через історичні складові. Наші жінки не мають такої рішучості, як українки. У моїй країні, на жаль, досі існує гендерна нерівність.

— Чи розуміють у Тайвані, що саме росія напала на Україну?

— Так. І ми всі вас підтримуємо. Ми бачимо себе у вас. У нас також агресивний сусід — Китай постійно намагається нас поглинути.

— Перед відкриттям виставки ви і самі пережили не одну повітряну тривогу. Чи не відмовляли вас друзі, знайомі, батьки від поїздки в Україну?

— Так, мене відмовляли абсолютно всі. Переживали страшенно. Я навіть не можу їм надіслати фотографію, до прикладу, з бомбосховища, у якому я провела ніч напередодні відкриття виставки. Я записала, як страшно гуде сирена, але нічого такого не можу їм показати, щоб не хвилювалися ще більше за мою безпеку. Незабаром я поїду з іншою виставкою до Чехії, але і там буду розповідати про війну в Україні і жінку, яка живе і творить в умовах війни. На закриття виставки повернуся до Львова…