«Я обличчя долю секунди бачу, в основному бачу інші місця…»

Востаннє репортаж про жінок цієї професії я писала у 2017 р. («Ніч­ні метелики на кільцевій дорозі»). З того часу багато чого змінилося у цій сфе­рі…

Коли я до неї підійшла, назвалася і по­просила розповісти про своє життя, вона одразу погодилась. Лише запитала: «З чого почати?».

Пані Ані 52 роки. Усе свідоме життя вона заробляє на інтимних послугах.

— Я була єдиною дитиною в сім'ї, мама мене не любила, весь час на мене вере­щала, — каже. — Не хвалила, не обійма­ла. Навіть спокійно поговорити зі мною не могла. Була як чужа людина… Я — тато­ва донька. Косити траву — з татом, збира­ти гриби або на рибалку — з татом. Всюди були разом.

Батьки працювали на заводі. Тато був майстром на усі руки! У його майстерні усі цвяхи були розкладені по баночках за розміром. Часто сиділа біля нього і диви­лася, що він робить. Коли мені було років десять, тато почав дуже випивати… Вони з мамою весь час сварилися. Мама була складною людиною. Коли я їх рознімала, мені теж діставалося. Батьки уже помер­ли. Татові було 50, мамі - 65.

Я закінчила медичний коледж. Після на­вчання вісім років працювала медсестрою у дитячій лікарні. У лікарню прийшов мо­лодий інтерн, який не давав мені проходу, чіплявся до мене, довелось звільнитися.

…У цей момент до пані Ані хтось дзво­нить, вона каже, що ще годинки дві буде на місці… «Набереш», — каже і вимикає те­лефон.

Розпитую її про особисте життя.

— Мала чоловіка на 11 років старшо­го за мене. Офіційно не були розписані, — продовжує розмову. — Народила доньку. І ось до мене приходить його… дружина. Виявилось, він був одружений. Я їй кажу: «Ну добре. Забирай!». Був непоганий му­жик, але кохання до нього не відчувала. Він каже своїй дружині: «Я її люблю. Тут моя дитина. Я нікуди не піду». Другий раз вона прийшла, коли я була вагітна другою донькою. Я відкрила двері і їй з ноги врі­зала…

— Він так з нею і не розлучився?

— Казав: «Процес іде…».

Якось ми посварилися, і він мене вда­рив. Мама вирішила мене захистити. І він кинув їй у голову телефон. Я його вдарила, зламала собі руку. У нього — струс мозку. Після цього я його вигнала з хати… Другу доньку народила вже без нього.

Залишилася сама з двома дітьми. Ро­боти не було. Були важкі часи… Пам’ятаю котлети з вівсянки з «Gallina Blanka»… Памперси коштували космічно дорого. Запам’ятала одну приказку: «Хочеш їсти — гонор з'їж на перше!». Довелося гонор з'їсти на перше…

Я мала знайому, у неї в сім'ї була склад­на ситуація, грошей не було. Хтось їй за­пропонував поїхати у Польщу працювати повією. Це був оптимальний варіант, ніхто тебе не знає за кордоном.

Мені на той час було близько 30. І я по­їхала з нею у Польщу. Доньки залишили­ся з мамою.

— Не пам’ятаю першого разу (усміха­ється. — Авт.), — каже пані Аня, коли роз­питую про нюанси її роботи за кордоном. — Нічого складного в тому немає. Це був звичайний секс, але за гроші. І ти до тієї людини нічого не відчуваєш… Збочених пропозицій не було. У нас була одна уста­новка — гроші! Все решта — пофіг.

Я працювала у нічному клубі. Його три­мали українці. Ми там жили, у тих же кім­натах і працювали. Зарплата — чітко по графіку. Відсоток від кількості клієнтів. Дуже багато було зі Львова дівчат, і поль­ки працювали, і білоруски, і з росії були ді­вчата. За годину на той час я заробляла 200 злотих. Були клієнти, які замовляли повію додому на цілу ніч. У нас була охо­рона. На нас дмухали.

Деякі клієнти замовляли дівчину, щоб з нею просто посидіти за столиком, поспіл­куватися. До інтиму навіть не доходило. Були дівчата, які лише танцювали для клі­єнтів.

— Чи вам дорікали за те, що ви — по­вія?

— Іноді… Ви думаєте, ця бабуся не знає, чим я займаюся? (Поруч з трасою — дачі, і на цій зупинці дачники чекають маршрутку. — Авт.).

…У цей момент пані Аня жестами віта­ється з далекобійником, який проїжджає мимо нас. Він їй махає у відповідь.

Є такі далекобійники, які ніколи не зу­пинялися на цій «точці», але вітаються з Анею.

— У нас почуття через «лобовуху», — жартує пані Аня. — У мене є один клієнт, він каже: «Всяких курвів бачив. Таких, як ти, перший раз!». Я раніше була на іншій зупинці, але сосна впала на зупинку і роз­валила її. Я там клумбу з квітами посади­ла… Бачите, у мене віник прив’язаний, я все тут прибираю. «Бички» не розкидаю, маю попільничку.

Клієнт мене питає: «Як не їду, ти з баб­ками говориш. Про що з ними говориш?». «А про що з бабками, які їдуть з горо­ду, можна говорити? Що хто посадив, що кому виросло, що кому зігнило? Що в кого болить і чим то мазати?». Він за­питує: «А що, вони не знають, що ти ро­биш?». Я кажу: «Чому не знають, знають». «І що, вони тобі нічого не кажуть?». «Як ні­чого не кажуть… Коли я сюди прийшла, мені плювали у спину…». «А зараз що?». «Під'їдь, відкрий вікно і скажи, що я курва. Гайки тобі будуть. Закидають тим, що ма­ють у сумці».

З людьми треба по-людськи, незалеж­но від того, що ти робиш. Бути людиною — нескладно. Вони за мене переживають. Бачать, я виходжу з машини: «Тебе не об­разили? Тобі заплатили?». Я кажу «Так, все добре!».

— А скільки ви тут років?

— Майже 20.

— А чому поїхали з Польщі?

— Нічний клуб закрили. Власників поса­дили. Але вони не в Польщі, а у Львові на­чудили.

Потім я ще в іншому клубі працюва­ла, там власницею була полька років 70-ти. Ми її Бабою Ягою називали. Вона будувала новий корпус. Я жайворонок, рано встаю, а вона любила поспати. То вона на мене ще те будівництво повісила. Віддала мені всі ключі, печатки. Я була го­ловним прорабом (усміхається. — Авт.).

Чому поїхала? Я була старша від усіх ді­вчат. Конкурувати стало складно.

— Чого ви це місце обрали?

— Колись познайомилась у Львові з од­ним далекобійником. Довший час їздила з ним у Польщу по товар. Польську мову до­бре знаю. Коли поверталися до Львова, мені це місце сподобалося.

Пані Аня робить паузу і дивиться на ма­шини, які проїжджають мимо нас.

— Дуже люблю гарні машини. Не можу на них не реагувати…

— Тут немає конкуренції.

— Раніше я була в іншому місці, непода­лік. Був коронавірус. Готель, де працюва­ли повії, закрили. І вони почали виходити на заправку, де я стояла. Я там працювала зо два роки, поки могла той «табун» тер­піти.

Прийшла, вибачте на слові, така сама робоча кобила, як я. Але такого більшо­го габариту. І каже до мене: «Я буду тобі клієнтів шукати!». «Мамочка»… Йди зна­єш куди. Я собі клієнта сама знайду. Я теж можу бути «мамочкою» і «папочкою», як на те пішло.

Серед цієї компанії була повія, яка без пляшки вина на роботу не приходила. У процесі випивала ще 2−3 пляшки. Клієнту розбила в машині скло пляшкою…

Аня закурює сигарету…

— Як поліція на вас реагує?

— Хлопці (поліцейські. — Авт.) їдуть, ві­таються. У них своя робота, у мене своя. Чим мене «мент» може настрашити? Це — адміністративне правопорушення.

Були моменти, що мене декілька разів ловили. Я штраф заплатила — 150 чи 170 грн. І все.

— Було, що клієнт вам не сподобав­ся і ви відмовилися надавати йому по­слугу? Або хтось відмовився вам пла­тити?

— Не беру грошей наперед! Тоді зі спо­кійною совістю можу відмовити. Є у мене один клієнт, думає, що я його не пам’ятаю. Я обличчя долю секунди бачу, в основно­му бачу інші місця… Але його впізнаю по манерах. Вибачте, коли рот зайнятий, а він починає щось запитувати… Хоче пого­ворити. Мусиш йому щось говорити. Він тебе ще штурхає: «Відповідай!». Може, думаю, вже зрозумів, коли два рази піш­ла, «вальнула» дверима. Ні, не доходить…

Коли ти взяла гроші, ти себе ґвалтуєш. А якщо грошей не взяла наперед — ти зі спокійною совістю собі йдеш.

Була у мене ще ситуація. Йду від клієн­та, зупиняється джип. За кермом — дядь­ко, сорочечка, костюмчик.

Літо, спека. Я не пам’ятаю, дав він мені гроші чи ні… Думаю, ну, дурепа, сама винна. Ганьбитися не буду. Я в той день заро­била непогано. Не збіднію і не збагатію. Минув тиждень. Та сама історія. Я йду, він їде, «фа-фа». Зупиняється і каже: «Ти чого не сказала, що я тобі грошей не дав?». Розповів, що доїхав до кільця і згадав, що не заплатив, але не мав часу повертати­ся. Вирішив, пізніше віддасть.

Був у мене клієнт — далекобійник з До­нецька. Він їхав за кордон. Каже: «Я маю гроші, але не знаю, скільки мені буде по­трібно грошей на кордоні. Можна, я буду повертатися, віддам тобі гроші?». «До­бре», — кажу. Він поїхав… І почалася ве­лика війна. Я чотири місяці не ходила на роботу. Забула про ті гроші. Якось сиджу, дивлюся, Толік. Підходить, віддає мені гроші.

— Якого віку ваші клієнти?

— У більшості випадків — старші. Бо я не молода…

Є у мене один клієнт, він завжди зі са­мого ранку приїжджає. Я тільки приїхала, він вже тут як тут! Є клієнти, які люблять бути першими… Він якийсь начальник. Каже: «Як приїду на роботу „до того“, го­товий усіх повбивати. А після тебе я до­бріший…».

— Скільки ваші послуги коштують?

— По-різному. Я можу навіть скинути ціну. Якщо цілий день ллє дощ, роботи не­має, приїжджає дядько і каже: «Я не маю 500, я маю 400 грн».

— Доньки знають про вашу роботу?

— Надіюся, що ні. Принаймні розмови про це не було. Вони знають, що я пра­цюю у сфері перевезень. Старшій доньці теж не дуже пощастило, як і мені. Меншій пощастило трішки більше. Вона — одру­жена. Зять воює. Старша має сина. Вони виїхали за кордон, коли почалася велика війна. Навіть якщо вони і знають, то не по­казують…

— Ви обмовилися, що справжнє ко­хання відчули у 50 років. До того часу чогось подібного не відчували. Розка­жіть про нього.

— Не знаю, чим він мене зачепив. Таке вперше у житті відчула. Він — маршрутчик, я з ним довший час на роботу їздила. Це моя людина. Здавалося, що з ним змо­жу жити, він не буде виїдати мені печінки і мізки — чайною ложечкою…

…У цей момент пані Аня відволікається на машину білого кольору, яка проїжджає біля нас. Ловлю момент, щоб розпитати її про цього клієнта. Йому плюс-мінус 50.

— Другий день кола намотує… Ну-ну! — каже пані Аня. — Але він дуже специфічний. Все хоче щось таке… То його погладь. То він так не хоче… Зануда. Чи він по справі поїхав, чи випендрюється — їздить туди-сюди. Я його вже багато років знаю.

Пані Аня продовжує розповідати про своє кохання.

— Ви йому говорили про свої почут­тя?

— У таких ситуаціях не треба нічого го­ворити… Я не врахувала, що він «сцикло». Він з жінкою не живе. Діти дорослі. Але те, що закінчилися наші стосунки, винна я. Я його приревнувала. Знайомий розповів, що він вештається з якимись бабами… І я надіслала йому есемеску з претензія­ми.

— Як він ставився до вашої роботи?

— Вона йому не дуже заважала, хоч і не був задоволений. Якщо би я йому була потрібна, то сказав би, щоб залишила її. Значить, не була потрібна. Досі маю до нього почуття…

Розпитую пані Аню про її одяг. Бачу, що взута у фірмові кросівки, звичайні штани та блузка. На шиї - срібні ланцюжки. Пи­таю, чи ходить на манікюр? Чи «сидить» на дієтах?

— Манікюр роблю сама, — каже. — На дієтах не сиділа. Люблю поїсти, особли­во м’ясо. Одяг обираю зручний (усміха­ється.- Авт.). Де ви бачили курву у тако­му одязі?

Наостанок пані Аня розповідає про сво­го товариша, з яким дружить 30 років. Він якось заїкнувся «про це». Вона йому каже: «Ти друг чи робота?». «З друга я гроші бра­ти не можу, а задарма тобі не дам…».

Пані Аня у темних окулярах. Вона на хвилину їх знімає, помічаю її блакитні очі.

— Вам часто чоловіки роблять комп­ліменти?

— Не часто. Але люблю констатацію факту.

P. S. Поки ми сиділи на лавці і розмов­ляли, клієнтів не було. Зупинився якийсь чувак на дорогій машині і розпитував про якесь місце, як йому туди доїхати. Поки говорив із нею, через вікно зиркав на мене… Мені аж ніяково стало.

Пригадую, коли у 2017 році я робила репортаж з об'їзної, біля мене зупинилась машина, а звідти вибіг молодий чоловік зі словами: «Ви працюєте?».