Клишоногих не розчісують і не купають. Усі процедури вони роблять самі

Притулок належить до міжнародної організації FOUR PAWS («Чотири лапи»), яка створила такі звіринці у 12 країнах світу. Відповідно, певну частину коштів фонд спрямовує і на розвиток ведмежого притулку на Львівщині.

Спочатку у «Домажирі» клишоногих було лише шестеро, а з роками їх стало більше. На сьогодні на 20 гектарах лісових угідь живуть 29 бурих ведмедів (єдиний вид ведмедів, що живуть в Україні. — Г. Я.).

Кожен ведмідь має свій осо­бистий вольєр. У притулок за ві­сім років не потрапила жодна тварина з дикої природи. Бо ме­тою добрих людей, які опікують­ся бурими ведмедями, є саме порятунок тварин, які потребу­ють допомоги.

Керівник відділу роботи з відвідувачами Тетяна Первій, яка зустрічала нашу групу, роз­повіла, що бурий ведмідь — най­більший хижак в Україні, а у при­тулку на кожного чотирилапого відведено щонайменше гектар землі. У кожному вольєрі є штуч­ні басейни, барлоги і навіть ігрові конструкції для пришвидшення адаптації. До речі, у «Домажирі», як розповіла Тетяна, усі ведме­ді взимку сплять у цих барлогах. Хоча засинають і прокидають­ся по-різному. Хтось заснув у жовтні, хтось у грудні. Більшість прокинулися від тепла у люто­му, бо тоді стовпчик термоме­тра сягав навіть 18-градусної позначки. Такі стрибки погоди відобразилися і на тваринах. А весною ведмеді починають їсти, і їдять менше, а восени, зрозу­міло, їдять найбільше, щоб нако­пичити жиру на зиму. Зрештою, для кожного ведмедя розробле­но спеціальну «порцію», зважаю­чи на його вагу.

Для гостей тут створили спе­ціальні туристичні стежки, щоб було зручніше спостерігати за тваринами. Боятися не треба, що тварина може впритул підійти до відвідувачів, — для охорони і на­дійного утримання звірів по пе­риметру загорожі встановлено систему електричного захисту.

На жаль, тварин, за словами Тетяни, випустити у дику приро­ду після порятунку не можуть, бо вони не адаптовані до життя на волі. Не мають необхідних на­вичок виживання. Але безпечна природа, яку їм створили у «До­мажирі», дає можливість дожити достойно життя.

Сумну історію кожного кли­шоногого нам розповіла екс­курсовод Оля.

Вона попереджала, що нам не вдасться побачити усіх меш­канців притулку, бо вони можуть ховатися у глибоких заростях лісу від спеки. Але нам пощас­тило. Можливо, ми не з усіма 29-ма клишоногими познайоми­лися, але більшість з них навіть вдалося сфотографувати.

В одному з вольєрів ми по­бачили дерев’яний барабан, всередині якого був захова­ний якийсь смаколик. За слова­ми Олі, ведмідь за запахом від­чув це і мордочкою намагається туди «пірнути», щоб відкусити шматок.

Нашу увагу привернув гамак. Як з’ясувалося, такі «відпочинко­ві гойдалки» є у кожному вольєрі. Зроблені вони з пожежних шлан­гів, ведмедя вони витримають, навіть якщо він важить 400 кіло­грамів.

Оля показала двох ведмедів, яких привезли із зони бойових дій. Один з них жив біля будинку у клітці. Господарі через постій­ні обстріли виїхали з небезпечної території, а ведмедя залишили на погибель. Його знайшли укра­їнські військові, які й передали притулку знесиленого звіра.

— Для чого власник утримував біля будинку ведмедя? Та ніхто цього не знає, — каже Оля, — бо ми навіть не знаємо прізвища того господаря. Мають деякі за­можні люди незрозумілі забаган­ки, на жаль…

Гостям підгодовувати тва­рин категорично заборонено. Бо у них своє «меню» на щодень і кожну пору року. Взимку їхні ко­шики порожні, бо в цю пору року ведмеді сплять.

За словами Олі, прямого кон­такту працівники притулку з вед­медями не мають — не розчісу­ють, не купають. Клишоногі самі собі це роблять. Чухаються об дерева, приймають басейно­ві ванни, а шерсть з них злазить сама.

Ведмежата, які народилися взимку 2021-го, — Дженні, Мо­ріс і Тобі - приїхали сюди після порятунку з контактного зоопар­ку. Андор жив біля готельно-ресторанного комплексу. Коли ведмежата приїхали у притулок, їм було по шість місяців. Це, за словами Олі, прекрасний вік для соціалізації. Малюки адаптову­ються краще, ніж дорослі ведме­ді. Тепер усі чотири ведмедики живуть в одному вольєрі.

— Знаєте, є така хвороба — стереотипія, — каже Оля. — Це коли ведмеді повторюють рухи з попереднього життя. Коли наші доглядачі це бачать, відразу пра­цюють з ведмедем, «організову­ють» йому таке заняття, щоб пе­реключився на щось інше. Тобто відволікають. Дають щось смач­неньке у цей момент, ведмідь відчуває новий запах і, відповід­но, відволікається. А коли пере­кусить, забуває про попереднє заняття. Може піти поплавати чи почухати спинку до дерева.

Минаємо вольєр, у якому жи­вуть Маша і Потап. Вони — пара. Маші - 15 років, Потап на два роки старший. Вони можуть ко­хатися, тобто процес спарю­вання між ними є. Але Маша не може завагітніти, оскільки вед­медів тут стерилізують. Гормони є, кохання вирує, а дітей не буде. Такі правила у притулку…

— Чому ви їх не хочете роз­водити, адже бурі ведмеді за­несені до Червоної книги?

— Бо це неволя. Ведмеді по­винні народжуватися у дикій природі. Ми ж займаємося по­рятунком тварин, а не їх розмно­женням. Святкуємо другий день народження кожного ведмедя. Це дата, коли їх врятували і сюди привезли.

— Як ви встановлюєте їхній вік?

— Вони всі мають паспорти. Зрештою, наш ветеринар сам може визначити вік тварини. Таке визначення робиться за зу­бами ведмедя.

— Якщо все добре, то скіль­ки ведмідь може прожити?

— У дикій природі до 25 років, у нас навіть до 40-ка.

Коли ми підходили до вольє­рів, де ведмідь відпочивав дуже близько від загорожі, жоден з них на нас навіть не відреагував. Ну прийшли — то й добре. Хоч як ми не кликали, реакції - нуль. Та що ми — дорослі! От галасли­ві діти з вчителями також не мо­гли привернути увагу тварини. А ведмедиця Машка взагалі пішла приймати басейнові ванни, поки її «кавалер» дрімав у затінку…

А потім нам показали Галяви­ну пам’яті. Тут встановлено два камені з кличками тих ведмедів, які тут колись жили, але вже віді­йшли. Перший камінь присвяче­но ведмедиці Христині, яка наро­дилася 1996 року. До вилучення її використовували для циркових вистав, а загалом її утримували у дуже маленькій клітці. Вона була найстаршою мешканкою при­тулку. Оля розповіла, що це була дуже хвора тварина. Практич­но не бачила. Христину рятували як могли. Але дивитися на її муки більше не було сил. Тому виріши­ли її приспати.

— Ми довго наважувалися на цей крок, — зітхає Оля. — Це була така добра ведмедиця! Коли було вирішено її приспа­ти, щоб не мучилася, ми плака­ли всі…

Інший камінь встановлено у пам’ять про ведмедя Сірка, який був веселим, життєрадісним. Як відомо, ведмеді люблять бавити­ся палицями, гілками. От Сірко під час гри запхав собі в горлян­ку палицю. Можливо, хотів її сам витягнути, але зламав навпіл. Працівники притулку не відразу зрозуміли, що трапилося. Коли взяли тварину на огляд і ветери­нар вийняв палицю, на жаль, вря­тувати ведмедя вже не вдалося. Сірко зазнав травм, не сумісних з життям. Після ветеринарного огляду він не прокинувся.

— Для нас це була справжня трагедія, — каже Оля. — Якщо з Христиною ми довго наважува­лися, виходжували її, як могли, то смерть Сірка для нас стала повною несподіванкою. Це був молодий і сильний ведмідь, один із найбільших наших мешканців.

На моє запитання, як годують ведмедів, Оля розповіла, що пра­цівники не заходять безпосеред­ньо у вольєр, а накладають їжу у спеціальні відсіки. Тварин зама­нюють у спеціальні приміщення у вольєрі. Коли ведмідь заходить — дверцята опускаються, і лише тоді працівники можуть заходити до вольєра, щоби заховати части­ну їжі чи полагодити іграшки.

А їжу можна зі собою приво­зити. Але тільки для себе. Бо на території притулку — далеко за межами вольєрів — є багато від­починкових альтанок, де мож­на розкласти «своє». А якщо не запаслися, як ведмідь на зиму, продуктами, не біда. Усе необ­хідне можна замовити у ресто­рані.