Капелюшки з вуальками, білі коралі, рукавички з мережива…

Неофіційний гімн місту Львову Lwоw jest jeden na swiecie («Львів на світі один») у 30-х роках минулого століття звучав польською мовою. Слова написав Емануель Шлехтер, музику — Генрик Варс. Цю пісню створили єврейські хлопці до фільму «Волоцюги», що вийшов на екрани 1939 року. А Щепко і Тонько (Казимир Вайда і Генрик Фоґельфенґер), радіоведучі, актори, зрештою, найвідоміші львівські батяри, її заспівали. Вона здобула шалену популярність.

Майже у той самий час з’явилася інша пісня, яка сколихнула полоні­зований Львів: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, при­йде ще час, коли згадаєш наші дні…». Від цієї пісні у ритмі тан­го львів'яни аж мліли: її наспіву­вали на вулицях, у трамваях, на усіх застіллях і забавах. Думали, це народна пісня.

Однак цей шедевр належав юному композитору зі Стрия, 22-річному Богдану Весолов­ському, якого у творчих колах називали «Бонді», і який у юно­му віці вже був поп-зіркою Льво­ва. Його впізнавали на вулицях, ним захоплювалися дівчата. Він писав музику для гурту «Ябцьо-джаз» — так у народі називали популярну «Капелу Яблонсько­го», такий собі танцювальний оркестр, який одним із перших в Україні виконував джазові ком­позиції й українськомовні «каве­ри» на топові світові мелодії.

Ноти та слова до хіта Богда­на Весоловського «Прийде ще час…» 1937-го навіть видали і продавали у книгарні Товари­ства імені Тараса Шевченка.

«Прийде ще час…» — саме та­кою була екскурсійна програма, в яку журналістку «ВЗ» запро­сила директорка туристичної фірми «Карпатія-Галич-тур» Любов-Теодозія Микитка.

Попри те, що Богдан Весо­ловський народився у Відні, стрияни його вважають своїм, сюди родина перебралася піс­ля Першої світової війни. Він обожнював свій рідний затиш­ний Стрий, але доля розпоря­дилася так, що багато років Ве­соловський жив за кордоном і у 56 років помер у Канаді. Богдан Весоловський мріяв усе жит­тя повернутися у рідну Україну. Лише через 20 років після його смерті урну з прахом «Бонді», згідно із його заповітом, дру­жина привезла в Україну і по­ховала у родинному гробівці. Про творчість Богдана Весо­ловського нашій групі розповів екскурсовод Євген Тимченко і показав, де на місцевому кла­довищі у Стрию похований ав­тор легендарного хіта «Прийде ще час…».

Не дивно, що першою ком­позицією, якою нас зустріли на вечірці в одному з ресторанів Івано-Франківської області зву­чало танго «Прийде ще час…». Умовою участі у подорожі і без­посередньо на вечірці був дрес-код — одяг у стилі 30−40-х років минулого століття.

Ще задовго до запланованої подорожі кожна з нас (а у групі було 35 кобіт і лише один пан) ми почали мудрувати, де ж то взяти той одяг з минулого сто­ліття. Білі перлини у кілька ни­зок у багатьох з нас залишили­ся ще від бабусі і мами. А сукні і взуття?

Йти у театр з простягнутою рукою не випадало. «Виручив» прокат. До прикладу, капелю­шок (а їх там до кольору до вибо­ру) можна взяти за якихось 100 гривень. За 160 гривень можна і купити. Звісно, ціна залежить від пір'я на ньому, камінчиків, якими річ прикрашена. Рукавич­ки з мережива дівчата купува­ли у спеціалізованих магазинах з декором, прикрасами, брош­ками по 150−160 гривень. Сукні дехто шив сам, дехто брав на­прокат. Мешти чи черевички шу­кали по «старих шухлядах». Аби була «шпилька», бажано «лякєр­ки» з вузеньким носком. Одне слово, готувалися до ретро-ве­чірки відповідально, перейня­лися духом 30-х років минулого століття… Такі події дають мож­ливість бодай на кілька годин відпочити від наших щоденних тривог і стресів.

Втім, перед дорогою на Стрий ми відвідали Пантеон Ге­роїв, що у селі Новошичі на Дро­гобиччині. З отцем Василем Полянком, який разом з пара­фіянами вдихнув друге життя у розвалений столітній костел, ми молилися за наших захисників, просили у Всевишнього захис­ту для них і всіх українців. А ще задонатили на потреби хлопців і дівчат, що на фронті. Бо отець Василь разом з іконописцем Левком Скопом незабаром знову вирушають на фронт…