Під час хвилини мовчання Джессі став на задні лапи

У селищі Тростянці Гайсинського району на Вінниччині живе понад вісім тисяч людей. Не буде перебільшенням сказати, що найпопулярнішою серед них зараз є Тетяна Печеніжська, 73-річна переселенка із Харкова. Вона зі своїм чотирилапим другом Джессі завдяки соцмережам стали улюбленцями мільйонів українців. Обоє - волонтери, збирають кошти на безпілотники для ЗСУ. За повідомленням військових, один такий FPV-дрон, який закупили за донати громадян, уже знищив ворожу вантажівку з окупантами…

Щоранку Джессі разом із Тетяною Вікторівною ідуть на центральну площу Тростянця — поблизу торгового центру збирають пожертви на українську армію. На Джессі - теплий в’язаний кардиган синьо-жовтого кольору, на спині такий же рюкзачок. Песик сидить на килимку, що його власноруч зв’язала пані Тетяна.

Біля ніг — скринька із закли­ком допомагати рідному вій­ську, прапорець. Побачивши цю зворушливу сценку, пере­хожі, не роздумуючи, кидають у скриньку купюри. Дехто не шкодує і кількох сотень.

Пані Ольга, мати загибло­го воїна, побачила Джессі у со­цмережах і спеціально приїхала у Тростянець, щоб долучити­ся до збору. Погладила песика і поклала у скриньку біля ньо­го 500 гривень. Жінка каже, що дала гроші, аби допомогти ар­мії, щоб якнайшвидше при­йшла перемога і українські ма­тері більше не втрачали своїх дітей…

Господиня Джессі навчи­ла свого улюбленця незмінно­го ритуалу: коли песик чує гас­ло «Слава Україні!», тут же стає на задні лапи. Одного разу вони прийшли у будівлю місцевої ад­міністрації, а там саме хвили­ною мовчання вшановували пам’ять полеглих. Присутні у залі встали зі своїх місць. По­бачивши це, піднявся і Джессі - стояв на задніх лапках доти, поки лунали удари метроно­ма…

У пані Тетяни і її песика тяж­ка доля. Вона бачила на влас­ні очі обстріли рідного Харкова. Чим могла допомагала нашим воїнам — варила їсти, плела для них маскувальні сітки, теплі речі. Щоб вберегти матусю від ворожих ракет, син-воїн пора­див їй перебратися у стару ро­динну хату на Вінниччині. Там, у Тростянці, вона зустріла са­мотнього Джессі. Колишні гос­подарі дременули до Польщі, а свого чотирилапого друга за­лишили напризволяще. Він жив на вулиці. З часом прив’язався до харків'янки, яка збирала до­нати для ЗСУ, — тричі на день прибігав до неї, допомагав «не­сти вахту». А на ніч кудись зни­кав. Пані Тетяна якось жарто­ма дорікнула: «Ходиш до мене їсти, а сторожуєш чужі хати…». А Джессі узяв та й поселився у неї. Відтоді всюди ходять ра­зом. Збирають значні кошти. За них уже придбали не один без­пілотник. На них наші бійці на­писали ім'я цього милого соба­ки-волонтера.

З наближенням холодів Те­тяна Вікторівна пошила для Джессі теплу шубку із м’якого матеріалу — тепер збирати ко­шти для ЗСУ їм обом буде зруч­ніше.