«Вирішила, будемо воювати разом з чоловіком»

Він і вона — на фронті. Як два крила: якби одне, не дай Боже, зламалося, друге б не полетіло. Він воює, вона — волонтерить. Збирає кошти на найнеобхідніше — старлінки, зарядні станції, якісну ґуму на машини, бо ж люди витримують, а техніка — ні. А 27 жовтня подружжя відсвяткувало 17-ту річницю весілля.

Для вчительки трудового навчан­ня і креслення Катерини Прудкої-Потебенько війна розпочалась з розгону дітей на Майдані. Катерина — мама двох діток: на той час доньці випо­внилося два рочки, синові ще й року не було. З чоловіком мали дизайнерський салон (штори, шпалери, карнизи).

— Коли почався Майдан, було не до штор, — каже Катерина. — Ми готували їжу і возили на Майдан. Згодом салон за­крили.

Ще у 2014 р. вони жартували, що то було минуле їхнє життя. Перед початком великої війни планували відкрити ма­леньку пекарню. Але війна, яка застала їх в Одесі, плани зламала.

— Чоловік ще у 2014-му став добро­вольцем батальйону ОУН, брав участь в обороні аеропорту — їх називали кібор­гами. Через рік офіційно мобілізувався в ЗСУ. А я на Святвечір 2015 року при­йняла перший волонтерський вантаж. Чоловік перебував у ДАПі. Зв’язку з ним не було, зрештою, як і сьогодні. Люди почали писати мені у ФБ, розпитували про потреби підрозділу чоловіка. У ніч з 23 на 24 лютого він мав відвозити по­братимів на підсилення у Донецьку об­ласть, але довелося реагувати на си­туацію по-іншому. Саша (позивний «Бояр», бо колись родина жила у Бояр­ці) вирішив, що ми залишимося в Одесі, а він вже виїжджає. Я вирішила їхати до моєї мами — на Київщину. Але до мами ми не доїхали, мене з дітьми (Катрусі минуло 11, а Богданчикові було 10 ро­ків) «Бояр» залишив у нашої подруги Ві­кторії у селі під Уманню. Там я провела увесь 2022 рік. У перші дні ми прийма­ли біженців, які прямували на захід краї­ни, й паралельно почали збір волонтер­ки для підрозділів.

Але Катя не знаходила собі місця. Ви­рішила, що має бути поруч з чоловіком. У 2023-му перебралася до Харкова, через рік — в Ізюм.

Дітей з Катрусиною рідною сестрою відправили за кордон.

— Коли я відвозила дітей, зв’язок був такий поганий з «Бояром», що я остаточ­но вирішила бути поруч, — продовжує Ка­терина. — Діти у безпеці, а ми будемо ра­зом воювати за рідну землю.

— Як ви познайомилися?

— Ми познайомилися на хрестинах. Рік не спілкувалися, а потім зустрілися на одній забаві і на другий день він освід­чився. Вдягнув мені на руку дротик від шампанського. На той час я була роз­лучена (у 18 вийшла заміж, але швидко розлучилася), у «Бояра» також уже було «по стосунках».

— Кілька днів тому у вас була річни­ця весілля. Чи вдалося відсвяткувати цей день?

— Ми винайняли квартиру у прифрон­товому місті. Була навіть можливість прийняти ванну і приготувати вечерю. Після повернення у 2016-му з війни до нас постійно приїжджали побратими, ми любили готувати разом і пригощати дру­зів. Іноді одні гості йшли, а заходили інші. Тож це було наче повернення у мирне життя… Та, мабуть, найбільшим щастям для нас став подарунок, який організува­ла львівська волонтерка Наталка Кузьма, — нам привезли смачнющий крафтовий хліб. Ото був кайф. Це був подарунок від Василя Хомишина з «Татової пекарні». Бо у цих краях з якісним хлібом пробле­ма. Особисто ми від цього страждаємо. Знаєте, про що ми мріємо, — організува­ти пекарню в підрозділі, де служить мій чоловік. Такий досвід є у деяких підроз­ділів. Після нашої перемоги обов’язково будемо випікати пахучий хліб, який так люблять українські воїни.

P. S. Подаємо банку підрозділу «Боя­ра» — хлопцям зараз дуже потрібні зимові шини, старлінки і зарядні станції.

Приват24

https://www.privat24.ua/send/d8glj

Номер картки

5 168 752 100 596 843