Коник Байрактар возитиме колядників під звуки дзвіночків…
Є час і на працю, є він і на свята. Не тільки у нас, людей. Необхідність поєднувати корисне і приємне добре розуміє колишній військовий прапорщик Микола Арєхов, який нині доглядає ділянку лісу поблизу села Нараєва на Бережанщині. Працює там разом зі своїм нерозлучним другом — коником Байрактаром. Дбає про цього невтомного роботягу, завжди пригощає чимось смачненьким. Весь час намагається організувати йому перепочинок. А тепер планує зробити йому, а заодно й собі, іншу приємність…
У свого знайомого, колишнього фірмана Богдана зі села Рогачина, Микола Іванович роздобув спеціальну підвіску із вінтажними дзвониками із бронзи та міді (їх ще називають шелестами, бубенцями). Колись господар чіпляв їх на шию своєму Карому, запрягав його у сани, прогулювався з ним взимку по селу — і заворожливий звук цих дзвоників неабияк підносив людям настрій. Новий господар стареньких, але таких же милозвучних бубенців мріє відновити призабуту традицію.
— Я хочу, щоб мої внуки, коли приїдуть з міста, каталися на коні під бадьору мелодію цих дзвіночків, — розповідає пан Микола. — Разом з друзями хотів би проїхатися з Байрактаром на Різдво і під звуки цих дзвіночків поколядувати. У теперішні часи колядники їздять переважно на машинах, а я мрію, щоб про їх наближення, про особливий дух Різдвяних свят нашим людям, особливо старшим, нагадував кінь, запряжений у сани. І щоб на шиї у нього грали веселі дзвоники. Маємо сани, можемо роздобути і карету. Нарешті маємо і бубенці…
Байрактар заслужив на увагу свого господаря. Коли працює у полі, в лісі, батогом його підганяти не треба. Одне слово пана Миколи — і коник знає, що йому робити. Оре, боронує, підгортає, возить дрова, сіно, урожай з городу, інші вантажі. Якось довелося тягнути на буксирі автомобіль. Працював навіть у таку нестерпну цьогорічну спеку, коли допікали ґедзі…
Ми сфотографували Байрактара у садку, де він скубав траву, підбирав опалі яблука. А заодно зняли на телефон його музичну прикрасу. Збираємося додому. А пан Микола просить зачекати. Підкликає коника:
— Іди сюди, мій солодкий! — при цьому уривчасто, у такт крокам свого улюбленця, стрясає підвіскою. Бачили б ви, як на очах перемінився Байрактар. Забув про соковиті ранети, випростався, підняв голову, хвіст і, ступаючи широкими кроками, побіг по колу. Ще й іржав від задоволення. До такого моціону стимулювала його різдвяна мелодія дзвоників. Уявляю, яке то блаженство Байрактар відчуватиме у кінці грудня, коли довкола нас лунатиме магічна мелодія «Нова радість стала…».
