Гніздо прив’язує до очерету…

Колишній інженер Ігор Сте­фанський на пенсії чимало часу проводить з вудочкою. Навіть якщо і не спіймає багато риби, задоволення отримує від само­го споглядання життя річкового світу. Приємні враження зали­шилися і від недільного походу до сільської водойми.

Було надвечір‘я. Вирішив пан Ігор спробувати удачі на ново­му місці. Прокосив очерет до води. Замахнувся косою ще раз — глянь, а між двома ближні­ми стеблами, як між ходулями, якась пташина звила подовгу­вате гніздо з трави і прив‘язала його до зелених очеретинок. Дуже була невдоволена, що хтось потривожив її. Зчини­ла голосний крик, який нагаду­вав скрегіт. Лише коли переко­налася, що рибалка нічим їй не загрожує, а тихенько примос­тився на березі, дала собі спо­кій. І раз за разом продовжува­ла свою справу — носила корм трьом своїм пташенятам, заби­рала послід. Вони тихо сиділи у гнізді і постійно висовували свої дзьоби — щоб отримати чергову порцію вечері.

За всіма ознаками, то була очеретянка — видовжене тіло, велика голова з розкуйовдже­ним пір‘ям. І цей голосний скре­гіт різної тональності.

Кожні три-чотири хвилини пташка робила рейси туди-на­зад і на свою базу поверталася із цикадами, гусеницями, муха­ми, метеликами, тлею. А може ще приносити маленьких рибок, жабенят. Апетит у її малечі був нівроку, тож треба старатися.

Рибалка радів вечірній удачі - коропці немовби самі просили­ся на гачок. Не менш позитивні емоції викликала материнська робота очеретянки: вона вико­нувала свою місію всього за пів­тора метра від чоловіка з вуд­кою. Незважаючи на ризики, голодними своїх пташенят за­лишити не посміла. Через два тижні вони годуватимуть себе уже самі.