«Ми вирішили, що будемо жити душа в душу…»

77-річний Борис Мамін — корінний одесит. 70-річна Марія Карпик — тернополянка. Обоє - творчі люди. Пан Борис — композитор, ось уже тридцять років пише музику. У нього близько чотириста музичних творів. Пані Марія — поетеса. Має у своєму творчому доробку п’ятнадцять збірок з поезією.

Він — розлучений, вона — вдова. І як це буває у житті, двоє самотніх сердець знайшли одне одного… Пан Борис вирішує їхати до файного міста Тернополя, де живе кохана жінка… Що цікаво: раніше вони були знайомі лише віртуально, мали спільні пісенні проєкти на YouTube, де у кожного свій канал.

І ось перша хвилююча зустріч… Чоловік дарує коханій перстень на заручини. Пані Марія зізнається, такий подарунок став для неї приємним сюрпризом…

Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з паном Борисом та пані Марією. Вони розповіли відверто про своє життя.

— Я — одесит у четвертому поколінні, — розповідає Борис Мамін. — Усе життя жив в Одесі. Фахівець у сфері морського транспорту, науковець. Маю монографії, винаходи. Проєктував морські порти по усьому світу, звісно, і у Чорноморсько-Азовському басейні. Маю базову музичну освіту. Коли занурився у техніку і науку, музику закинув на довгих 38 років…

У нас з колишньою дружиною Ларисою двоє дорослих доньок. Маємо трьох онучок. У шлюбі прожили майже тридцять років. Одразу скажу, що причиною розлучення була не зрада, не пияцтво і не азартні ігри… Це дещо інше (Пан Борис воліє про це не розповідати на загал. — Авт.). Я був вільний козак… Але — самотній. До речі, вважаю, що саме чоловіки — це слабка стать. А жінки, як показує новітня історія останніх трьох десятиріч, — міцна стать. Саме завдяки жінкам суспільства колишніх країн срср вистояли!

Здається, Боженька почув мої страждання… Три роки тому я вперше прочитав у Фейсбуці вірші пані Марії. Вони дуже сподобалися своєю мелодійністю! Авторка п’ятнадцяти поетичних збірок, думаюча, багатогранна поетка. Ми познайомилися через Інтернет, і так склалося, що стали співавторами творів. Згодом на неї почав звертати увагу більше, як на жінку…

Ми співпрацюємо і надалі, маємо декілька спільних пісень, працюємо над мюзиклом. У нас багато планів. Нещодавно разом написали пісню-Гімн «Мій Тернопіль». Оскільки я вже й тернополянин, вирішив написати щось про це місто. Воно зайняло у серці свій куточок…

— Чим вам пані Марія сподобалась?

— Перш за все добротою, ласкою… У ній багато жіночності. Знаєте, як в Одесі говорять: «Якщо з дитинства це не дано, то в аптеці не купити»… Жіночність — це її конституція. Марія хвилювалася за мене, бо в Одесі обстріли щодня. Біля мого будинку з обох сторін були вибухи… Я бачив смерть дітей й літніх людей на власні очі… Відчував, що вона про мене піклується.

— А хто першим освідчився у коханні?

— Я освідчився у пісні… Написав поетичні рядки до її ювілею, який вона святкувала 7 квітня. А перед тим Марія запропонувала мені бути редактором її книжки «Нерозгадана жінка». Скажу відверто, жінка має бути нерозгаданою… Я погодився. Хоча мав на той момент дуже поганий настрій, був після операції. Перебував у творчій депресії.

— Ви спілкувались лише віртуально?

— Я запросив Марію до Одеси, але через постійні обстріли її діти не радили їй їхати. Хай їм грець, тим москалям! Тоді вона запросила мене до себе. Каже: «Приїжджай, познайомимося, подивимося одне на одного у реальному житті…». Я думаю — а що дивитися, вже наговорилися вдосталь! Ми годинами спілкувалися у соцмережах, і не помічали, як минав час …

Слава Богу, що в Україні є «Нова пошта». Своє майно завантажив в коробки і відправив до Тернополя. Квитки — в руки, прапор вгору, і ось я о пів на першу ночі у Тернополі.

— Я так розумію, що ви збиралися їхати до Тернополя надовго?

— Я відправив сім коробок по 30 кг! Все необхідне: особисті речі, книжки, якими дорожу, нотні альбоми, творчий й науковий архів, інше майно.

— Пані Марія вас запросила в гості… А ви так серйозно підготувалися до зустрічі.

— А чого буду мотатися туди-сюди, кошти витрачати. Життя — це завжди ризик. Але хто не ризикує… Ось уже й закінчився наш медовий місяць…

— Одеса і Тернопіль, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Як ви себе почуваєте у Тернополі?

— Покинути Одесу — для мене величезна пожертва. І Марія розуміє цей вчинок. Щодо Тернополя — це 1/5 частина Одеси за населенням, останній регіон у рейтингу з доходів населення. Але, перш за все, тут кохана жінка… Крім того, що таке сьогодні, у першій чверті 21 століття, 600 км? Це — нічого, сів у потяг, приїхав до улюбленої Одеси…

Я пішов на могили до своїх рідних, попрощався з Одесою. Звернувся у відомий інститут-клініку зору ім.Філатова, бо жив поруч. Там виписали рецепт окулярів. Зробив необхідні справи, пішов до перукарні, привів себе у гарний вигляд (усміхається. — Авт.) і приїхав до пані Марії.

— І якою була ваша перша зустріч?

— Потяг прибув до вокзалу Тернополя уночі. Мене зустріла цивільна дружина онука пані Марії, Настя. Вона привезла до пані Марії. Ми подивилися одне одному в очі, обнялись, поцілувались. Я подарував їй перстень на заручини. Також привіз дві обручки. Думаю, це станеться пізніше, восени.

— Іноді кажуть, що двом творчим людям тісно в одній квартирі. Це міф, чи правда?

— Найгірше, коли близька людина не сприймає твою творчість. Більше того, робить все, щоб ти нею не займався. Зі мною таке було, коли я жив в Одесі… Тому точно знаю, що це Господь послав мене до Марії, а Марію до мене. Я, до речі, взяв на себе всі справи по кухні, готую, щоб дати їй більше часу для творчості.

Я також поспілкувалась з пані Марією. Ось що вона розповіла.

— П'ять років тому у мене помер чоловік, з яким ми були однокласниками, прожили у шлюбі майже 50 років, — каже Марія Карпик. — Це була дружба, яка переросла у щире кохання. У нас двоє дітей — син та донька. Є онуки.

Чоловік був підприємцем, я за фахом економіст, працювала на фірмі у відділі маркетингу. А у вільний час — писала вірші. Хоча чоловік мене не розумів, його дратувало, коли я сиділа і писала, занурившись у папери…

Одного дня чоловік, як завжди, пішов на роботу. Все було нормально. А коли повернувся, почав тягнути ногу… Мав проблеми з пам’яттю. Лікарі сказали спочатку, що це інсульт. А через тиждень нам повідомили — онкологія, пухлина в мозку. Через чотири місяці чоловік помер… Для мене це стало шоком… Два роки сильно хворіла, у мене постійно підвищувався тиск… Чи не щодня приїжджала «швидка». По життю він був красивим, фізично здоровим, відповідальним, люблячим чоловіком, хорошим батьком.

З Борисом ми познайомилися в Інтернеті. Він помітив мене, коли декламувала свої вірші… Пізніше ми стали співавторами. На той час він ще був одружений. Коли його дружина подала на розлучення, Борис згорнув свою творчу діяльність. Більш того, в стані депресії викинув більшість творчого архіву… Був роздратований. Потім у нього була операція. Я періодично до нього телефонувала, щоб підтримати.

— Коли ви зрозуміли, що пан Борис може стати для вас другою половинкою?

— Коли познайомились, часто спілкувалися у Скайпі, працюючи над творами. Він дуже скрупульозна людина, звертає увагу на кожне слово. За той час віртуально подружилися. А після розлучення, він усамітнився… Рідко виходив на зв’язок… Пригадую, зателефонувала рік тому до нього, а він каже: «Я тільки що поховав свою сестру…». Це була дуже дорога для нього людина. Я відчувала, що йому дуже важко. Але не хотіла часто до нього телефонувати, щоб не виглядало так, що я нав’язуюсь…

В якийсь момент я зрозуміла, що він у розпачі, сумує і це не жарти… Він втратив надію, що комусь потрібний… Тоді я запропонувала йому бути редактором моєї книжки «Нерозгадана жінка». Подумала, що у такий спосіб зможу його витягнути з депресивного стану. Він так запалився цією книжкою… Праця стало для нього поштовхом повірити у себе! На мій ювілей він написав для мене вірш, у ньому є такі слова: «Я до твого серця стежку прокладу» — це цитата з відомої культової пісні Сабадаша «Марічка»…

— Це був натяк?

— Так (усміхається. — Авт.). Усі здогадалися, що це якесь одкровення… У цих віршованих рядках він мені освідчився.

— Окрім творчості, важливо, щоб і людина була хороша.

— Борис — дуже хороша та чесна людина, це мене підкупило. Я його навчила не ображатися. У творчості завжди є якісь розбіжності… Кожен по-своєму бачить віршовані рядки. Але ми завжди знаходимо спільну думку.

— Ви запросили пана Бориса у гості, а він приїхав одразу з речами… Виходить, він доволі рішуча людина.

— Я вважала, що він дуже нерішуча людина. Я бачила, як він переживав, коли розлучився, довго шукав якийсь вихід із ситуації… Але я помилилася. Це сильна духом людина, яка у 77 років наважилася приїхати у чужі краї. У Тернополі він ніколи не був. Чесно кажучи, я цього не очікувала…

— Пан Борис часто згадує Одесу?

— Такого одесита ще треба пошукати! Зі всіма своїми друзями він спілкується в Інтернеті. Тернопіль йому дуже подобається. Ми щовечора ходимо у парк. Вирішили, що будемо жити душа в душу!

— Ви очікували, що пан Борис подарує вам перстень при зустрічі?

— Це була приємна несподіванка…

— Він також розповідав, що взяв на себе усі клопоти по кухні…

— Борис смачно готує. Каву готує по-особливому, по-одеськи: з корицею, кристаликом солі… Якщо робить салат, прикрасить його листочками, ягідками… Попри те, що багато років працював на керівних посадах, він доволі м’який та ніжний…