Вдячна корова дрімає на плечі господаря…

Односельці на початках бігали доглядати чужу корову. Але це не вихід: у кожного свої клопоти. Дякувати Богу, прийшла несподівана допомога. Від молодих рук.

Через село живе подруж­жя завзятих господарів се­реднього віку. Глава сім'ї встигає після «державної» робо­ти обійти чимале власне хазяй­ство: кури, качки, свині, індики, городи-грядки. Почув історію про напівголодну корову, пора­дилися з дружиною — взяли та й викупили Ласку.

На новому місці корова ніби на світ народилася: в її раціоні з’явились комбікорм, макуха, взимку ласує жомом, добірним луговим сіном. Завжди напоє­на, вичесана, помита. На під­лозі взимку тепла підстилка. З весни ходить пастися. Люди тепер не впізнають колишню, «шкіра з кістками», Ласку: ви­глядає вгодованою, догляну­тою, шерсть на ній вилискує. Дає по 30 літрів молока на день — хоча колись від неї отри­мували від сили п‘ять-шість.

Щаслива корова так прив‘язалася до свого госпо­даря, що не відходить від нього. Зустрічає кивком голови, радіс­ним помахом хвоста. Коли він десь затримується, мукає: мов­ляв, де ти там пропав? За пер­шої нагоди намагається лизну­ти пана Івана своїм шершавим язиком…

Селяни люблять спостері­гати за Ласкою та її власником на вулиці. Бувало, веде ґазда свою улюбленицю на пасови­ще, хтось по дорозі з ним зу­стрінеться, стануть, розмовля­ють. А Ласка покладе голову на плече господаря, заплющить від задоволення очі і слухає, про що її опікун з односельцем ба­лакають…

Що то значить, коли до худо­бини ставитися по-людськи!

На фото: А ось такі теплі взаємини склалися між коровами і подружжям Микити та Ірини Здравих. Молоді фермери переїхали із Дніпра на Вінниччину, скуповують у селян худобу, яку подоляни готувалися віддати на бійню, — і доглядають її. У них тепер нове життя. У меню корів свіжа трава, сіно, яблука. І жодної тривоги за своє життя!