«Ідучи Карпатами, переспівала всі українські пісні, які знала»

У червні минає рік, як журналістка, перекладачка і мандрівниця 52-річна Олена Бондаренко (на фото) стала першою українкою і третьою жінкою у світі, яка одна-однісінька пройшла усі Карпати — від Дунаю до Дунаю — за 108 днів. Мандрівниця подолала 2500 кілометрів. Олена Бондаренко пише книжку про дику природу, розповідає на зустрічах про мандри, про те, що у будь-якому віці можна підкорювати вершини, долати страхи і труднощі. У кожного з нас набагато більший ресурс, ніж від себе очікуємо…

— Олено, що вас спонукало до такої цікавої і водночас небезпечної подорожі?

— Саме Дунай визначає Карпатську дугу, тобто по­чаток і кінець Карпат. Одним кінцем Карпат вважаєть­ся вигин Дунаю між Австрією і Словаччиною, другий кінець Карпат — вигин Дунаю між Румунією і Сербією. На карті видно, що Карпати вигинаються дугою. За­лежно через які країни проходити, цю дугу можна ви­гинати по-різному. Це може бути від 1300 до 2500 км. Класична дуга це шлях від Дунаю до Дунаю. Я люблю ходити довгі шляхи, добре почуваюся у таких ман­дрівках, коли опиняюся наодинці з природою. Фізич­ні навантаження у поєднанні з красою довкілля — для мене найкраще джерело сили.

Проходження Карпатської дуги — це не відпочинок і релакс. Одна річ, стати з наметом над озером у ви­хідні - це відпочинок. А такий довгий маршрут — вели­кий виклик. Приглядалася до довгих маршрутів дав­но, але на Карпатську дугу не наважувалася. Є такий польський мандрівник і дослідник Лукаш Суперган. Це перша людина у світі, яка пройшла усі Карпати соло. Веде статистику, за якою можна простежити, що набагато більше людей виходить на Карпатську дугу, ніж її закінчує. Я побачила, що лише дві жінки у світі, полька і чешка, подолали цей маршрут. Для мене це була амбіція — пройти і вписатися в історію проходження, оскільки я хотіла стати першою україн­кою, яка зможе це зробити.

Мені було важливо, щоб Укра­їна вкотре була на устах світової спільноти, важливо було привер­нути увагу до нашої стражденної у війні країни. Для себе розуміла: якщо вирушу у ту мандрівку, то й сама відбудуюся. Я прив’язала до свого рюкзака українську стрічку і пустилася в дорогу.

— Не лише йшли лісами, а й заходили у міста, щоб спілку­ватися з людьми?

— Звісно. До прикладу, Словач­чина — країна, що загрузла у по­страдянських стереотипах. Там досі багато комуністичної симво­ліки. Там у мене були найзапеклі­ші діалоги. Я показувала слова­кам фотографії зі «сірої» зони, з передової, які робила як воєнний журналіст. Переконувала — я оче­видець того жаху, який російські агресори роблять на нашій зем­лі. Вони заперечували, казали, що росія — справедлива і добра краї­на, тож не може ось так одна кра­їна вбивати мирне населення в іншій країні… Зі словаками було найважче, але це була моя місія — розповідати людям про Україну як очевидець. Після довгих диску­сій бачила, що бодай кілька осіб із натовпу в корчмі чи в іншому місці, де я виступала, починали схваль­но кивати головами.

— Як довго тривав цей марш­рут?

— 108 днів. У середньому я про­йшла 2500 кілометрів.

— Олено, чим харчувалися у дорозі і які продукти брали зі собою у дорогу?

— Перші 14 днів їла тільки кус­кус. Останній пакет викинула, бо не могла вже на нього диви­тися. Загалом їла мало. Кава обов’язково. Вівсянка на ранок. У середньому поповнювала за­паси раз на тиждень. Але були дні, коли і два тижні не було на моєму шляху цивілізації. Коли йдеш сама, уважно ставишся до свого стану і потреб. Постійно мала недоторканий запас.

— Скільки кросівок сходили за 108 днів?

— Взуття моє зігнило від по­стійних дощів. У Румунії я у ньо­му зашпорталася під час однієї з атак собак-пастухів і мало не впала. Тому мусила зійти з гір до міста і купити нові, в яких і за­кінчила похід. На нові черевики мені частково скинулися друзі, у тому числі Мишко, який є арти­леристом на фронті. Мишко ні­коли не був у Карпатах і сказав, щоб я йшла за нього. Це дуже мене розчулило.

— Як родина поставилася до такої екстремальної подо­рожі?

— Я вже достатньо доросла, щоб приймати самостійні рі­шення.

— Пригадую, ще у Польській туристичній організації, де ви очолювали пресслужбу, ор­ганізовували для нас, україн­ських журналістів, пізнаваль­ні тури до Польщі. Чи не хотіли створити команду таких самих відчайдухів?

— У цій подорожі був і егоїстич­ний момент — я повинна була по­долати цей шлях соло. Зрештою, найкраще почуваюся на самоті. Тоді розчиняюся у природі. Так, ризик зростає, але ти розумієш, що можеш розраховувати тільки на себе. Це велика терапія — що­дня, коли ти у розмазаному ста­ні, в апатії, бо у країні війна, а ти мусиш про себе дбати, підтягу­ються усі захисні функції організ­му, спрацьовує інстинкт самови­живання. Такий похід на самоті стає лікувальним. Тоді людина по­чинає цінувати елементарні речі - здоровий сон, де знайти воду і їжу. Твій день залежить від того, як вчасно ти розбила намет і чи ти виспалася. У компанії усе це від­чути неможливо.

— Але ж у горах і вдень, і вно­чі підстерігає небезпека…

— Треба знати себе: як швидко відчуваєш голод, як швидко мерз­неш, скільки можеш не спати, чи вмієш розкласти власні сили. У го­рах це життєво необхідно. Окрім того, треба знати гори, в які йдеш, — чи буде там вода, які підстері­гають небезпеки. Для цього тре­ба вчитися, читати про це, адже кожен гірський хребет — інший. І, звісно, мати досвід. У мене є та­кож повно страхів, бо я звичайна людина, але прочитала багато лі­тератури, наприклад, про хижа­ків, маю навики першої допомоги. Спілкувалася із лісниками, які ма­ють справу з ведмедями. Ведме­дів я боялася найбільше. У Румунії їх офіційно є до 8 тисяч. Немож­ливо бути у Румунії і не побачити ведмедя.

— І ви їх бачили?

— Так, бачила 9 клишоногих. Дика тварина не повинна цікави­тися людиною, бо людина не є у харчовому ланцюжку ведмедя. Якщо ведмідь достатньо дикий і не мав досвіду стосунків з люди­ною, ви йому не цікаві. Окрім того, ведмідь — короткозорий, його треба вчасно попередити, що йде людина. Тому я йшла лісом і співа­ла. Переспівала усі українські на­родні пісні, які знала. Добре співа­лися марші, все про річку Дунай. Цього було достатньо, щоб вед­меді мене чули. Щоправда, є ру­мунські ведмеді, які привчені до того, що людина носить їжу, і вони можуть бути зацікавлені люди­ною. Але, коли я дійшла до Ру­мунії, я вже так тхнула потом, що вони не наважувалися наблизити­ся. Розвішувала свій пропітнілий одяг навколо намету, ведмідь від­чував, що є людина. А запаху їжі при мені ніколи не було.

На моєму шляху близько зу­стрілися два ведмеді - над озе­ром, біля маленького турис­тичного притулку, де немає обслуговування, але є малень­ка хатинка з нарами, в якій мож­на переночувати. Там ще була румунська родина. Вони не нава­жувалися йти. А я пішла, оскіль­ки треба було йти. Розправила на наплічнику українську стрічку і з піснею рушила. Ще маю дзво­ник, яким сповіщаю ведмедя — йде людина. Найстрашніше, коли звір тебе зауважує, і у нього є мо­мент прийняття рішення. Золоте правило поведінки: ніколи не ди­витися у вічі хижакові. Бічним по­глядом бачу: ведмідь повернув го­лову, подивився на мене, а потім розвернувся і пішов у свій барліг. Не скажу, що у мене руки і ноги не трусилися — трусилися сильно. Попри все, моя теза підтвердила­ся — дикий ведмідь не зацікавле­ний людиною, людина не повинна його панічно боятися. Всі непри­ємні випадки, про які не раз чула, трапляються тоді, коли людина і хижак зустрічаються зненацька.

— Спите вночі у лісі. Не бої­теся, що у намет заповзе змія?

— Намет легкий, але це така конструкція — туди не заповзає нічого. Тому і ходжу з наметом, а не з відкритими тентами. Дикі зві­рі чи собаки-пастухи, коли бачать намет з тоненького матеріалу, не розуміють, що це за перешкода, хоча можуть знести цей намет од­ним махом. Але сприймають його як перешкоду. У румунських го­рах Фагарашах почула, що щось мені жує за вухом, а я така втом­лена, спати хочу. Знаю, що дикі свині близько підходять до наме­ту: не зацікавлені людиною, але й спати не дають. Відкриваю у та­ких випадках намет і гукаю: «Хлоп­ці, забирайтеся геть!». Але цього разу жувало дуже гучно. Відкри­ваю намет. У небі - повня. І місяць має роги. Думаю: від втоми і зне­воднення почалися галюцинації. Придивляюся, а повний місяць має ще й бороду. Розумію, що це якийсь величезний звір дивить­ся на мене — горбатий і дуже ве­ликий. Так, не раз бачила зубрів, але не очікувала побачити зубра, що важить майже тонну, над своїм наметом! Це був зубр-самець, бо самки ходять з телятками. Самці бувають агресивні, бо вони тери­торіальні. Але той подивився, роз­вернувся і пішов геть.

— Ой, мабуть, злякалися…

— Була дуже щаслива. Бо у ди­кій природі зустрітися віч-на-віч з зубром не кожному випаде наго­да.

— Знаю, у вас є бігль Алекс. Не брали його у мандрівку?

— Це небезпечно. Вовки, до прикладу, дуже територіальні. Приходять у села і загризають со­бак не тому, що хочуть їх загризти. А тому, що собака забігав на тери­торію вовків. Вовки потім по слі­ду приходять до тих собак у село і загризають їх, коли ті прив’язані. Перед мандрівкою я багато чита­ла про повадки звірів, консульту­валася з фахівцями. Чим більше ти знаєш і розумієш, тим впев­неніше почуваєшся у горах. Зре­штою, йду і знаю, на якій я висоті, а це, до прикладу, територія ди­ких кабанів. Де є кабани — там не буде ведмедів. Звірі - дуже ро­зумні, у них усе чітко поділено. Якщо знаю, що на певній території є вовки, то тут будуть тільки вовки. Так, вночі іноді чула виття. Але це частина природи, і гарно так.

— А хто для вас був най­страшнішим у лісі?

— У Словаччині найбільша за­гроза — ведмеді. Там багато на­ціональних парків, де не мож­на ставити намети, тож я спала у притулках. Польща для мене — як рідний дім. Її можна пройти, не розбиваючи намет. Хоча я спала і майже у собачих будках, і поки­нутих хатинках, і у вежах мислив­ських, але у Польщі всюди було тихо і спокійно. В Україні аж мото­рошно вночі стає від того, що вза­галі немає жодних звуків. Звісно, дикі звірі в українських Карпатах є, але вони не там, де є стежки ту­ристичні.

У Румунії найбільшою загро­зою є собаки пастухів. Румунські гори великі, переважно безлюдні, собаки людей не бачать, сприй­мають будь-яку постать на гори­зонті як загрозу. Собаки-пастухи не попереджають про атаку, а від­разу летять атакувати. При кожно­му стаді таких псів щонайменше 10. Слухають тільки свого пасту­ха. Але доки той чабан добіжить, то треба себе рятувати самій. Я їх утримувала кийками — одним усю банду спереду, а другим — того со­баку, який хоче зайти ззаду. У них ціла тактика нападу. Це треба та­кож знати і не показувати стра­ху. Я утримувала гострим кийком і свистіла у свисток, щоб прибіг ча­бан і їх відкликав. Це єдина мето­да, бо відбитися від них неможли­во.

— Це було лише раз?

— Іноді навіть тричі на день. Со­баки охороняють стадо овець за периметром, коли бачили мене, мчали усі до мене з різних на­прямків. Уявіть момент: на вас мчить понад десяток псів — вели­чезних вівчарок, кожна з яких ва­жить стільки ж, що й я. І кожен з них — альфа, кожен хоче атакува­ти. Пригадую, кілька років тому полька хотіла пройти Карпат­ською дугою самотньо. Почала з Румунії, і у Румунії зійшла зі шляху, бо її ці вівчарки покусали так, що далі не могла йти. Пси-пастухи не­безпечніші від ведмедів.

— Тобто у карпатських лі­сах зустрічалися тільки звірі. А люди?

— Людей, які ховаються по лі­сах, нема. Тиса замотана у ко­лючий дріт, ті, хто ризикує пере­братися у чужу країну, страшенно ризикують. Зрештою, у тих висо­ких горах, якими я йшла, немає людей. І нема кого боятися.