Переступивши поріг «Шпинделя», забуваєш про їжу…

Коли заходиш у ресторан-антикварню «Шпиндель» в Івано-Франківську, про їжу забуваєш. Бо очі розбігаються від диво-дивних предметів, якими насичений цей заклад… Завдяки своїм «родзинкам» він входить до десятки найоригінальніших ресторанів світу.

Інтер'єр тут прикрашають тільки оригінали — 62 старо­винні годинники та 17 баро­метрів, антикварні шафи і бар­на стійка, якій 100 з гаком років, касовий апарат — і він працює! — 1895 року випуску. У двох за­лах на стінах, окрім годинників — старовинні картини. А ще тут можна побачити колекції кор­котягів, дзвіночків, капелюшків тощо.

Хочете послухати легкий джаз — у залі є вінтажний му­зичний автомат Jukebox, який відтворює вінілові платівки. Ви­бираєш за списком номер пла­тівки, натискаєш на ґудзичок, і вона їде до пункту «старт».

В іншому залі - там, де барна стійка і старовинна кавомаши­на, є механічний гральний авто­мат «Однорукий бандит», випус­ку 1962 року.

Їжу подають у старовинній порцеляні, а столові прибори — мельхіорові ложки й виделки з ножами, мабуть, зроблені ще за часів бабці Австрії…

— Ідея створення «Шпинде­ля» належить моєму чоловіко­ві Михайлові, — каже господиня ресторану-антикварні Оль­га Зінько.

— Він — ко­лекціонер. Батько мого чоловіка був художником, і в їхній родині було дві антикварні речі: дзер­кало і годинник. Мій свекор був дуже доброю людиною. Якось сказав: «У мене двоє синів. Коли помру, одному синові залишу дзеркало, іншому — годинник». 19 років тому батько мого чо­ловіка раптово помер. Через якийсь час Михайло прийшов до мами і попросив, щоб дала той годинник, який йому обі­цяв батько. Але мама сказала, що це також і для неї пам’ять… Це стало поштовхом для того, щоб купити перший годинник у комісійному магазині. Він, звіс­но, був поламаний, тож Михай­ло пішов до годинникового май­стра у нашому Франківську. Цей майстер настільки цікаво роз­повідав про годинники, що ми почали займатися колекціону­ванням. А 2012 року з’явилася ідея відкрити антикварну крам­ничку. Івано-Франківськ — єди­ний обласний центр, у якому на той час не було такої крамнички.

За словами пані Олі, усе тре­ба робити вчасно. Але обстави­ни так склалися, що поки вони з чоловіком шукали приміщення під крамничку, такий магазин в Івано-Франківську відкрили інші люди…

— І ви почали розміркову­вати — що робити з тими го­динниками і кому їх показа­ти?

— У 36 років я народила другу дитину. Коли тобі майже сорок, ти розумієш, що життя — попе­реду, і треба чимось займатися. І раптом чоловік каже: «Буде ан­тикварний ресторан».

— І ви відразу погодилися?

— Ні. Ми ніколи нічим поді­бним не займалися, поняття не мали, як і що треба робити. Нам уже за сорок, величезна конку­ренція на ринку. Довго збира­ли наповнення, і лише 2015 року відкрилися. У чому була наша концепція? Ми з чоловіком — ди­ректори, адміністратори. Це як за кордоном — власник постій­но на місці, знає в обличчя кож­ного відвідувача, працює нарів­ні з персоналом — допомагає і у залі, і на кухні. Я за потреби і картоплю сідаю чистити, і заби­раю посуд зі столів, а як треба, то і підлогу помию. Але найбіль­ше люблю проводити екскурсію у нашій антикварні.

— Чому заклад назвали «Шпиндель»?

— Шпиндель — перший годин­никовий механізм, що з’явився у Європі 1275 року. У нас на сьо­годні 62 старовинні годинни­ки, серед яких є годинник 1816 року випуску, але, мабуть, най­більшим досягненням є каво­ва машина 1973 року, каву з якої пропонуємо гостям, а та­кож старі касові апарати. І, звіс­но, столітня барна стійка, яку ми привезли з Нідерландів, і саме після купівлі якої ми зрозуміли, що відкриваємо такий унікаль­ний ресторан-музей. Усі речі ав­тентичні, і усе працює.

— Бачила за вітриною ко­лекцію алкоголю й цигарок совєтської доби…

— Ця колекція у нас найбіль­ша в Україні. І це все оригіналь­ні речі - повні пачки цигарок і пляшки з тим алкоголем, який туди налили 40 чи 50 років тому.

…А потім почалося повно­масштабне вторгнення росії в Україну. Коли донька зателефо­нувала батькам і повідомила, що почалася війна, вони не пові­рили. Антикварню довелося за­крити, але розуміли, що мають згуртуватися і допомагати тим, хто боронить Україну і працює заради України.

До військкоматів потягнули­ся черги добровольців, а ті, хто їх приймав, працювали без сну і відпочинку. Пані Ольга з чолові­ком та його мамою почали готу­вати для них обіди вдома.

— У режимі нон-стоп вдома ми працювали понад два тижні, — продовжує Оля Зінько. — Гро­ші закінчувалися. І я запропо­нувала відкрити «Шпиндель». Ми продовжували годувати вій­ськових. Так тривало до кінця 2022-го. Чоловік займався во­лонтерською роботою — розво­зив продуктові набори по всій області.

Пані Оля почала проводити майстер-класи. Перший майстер-клас був приурочений до фільму «Інший Франко», голо­вну роль у якому зіграла актри­са Франківського театру На­дія Левченко. Дружина Петра Франка, Ольга, була доброю кулінаркою, випустила книж­ку рецептів. Щоб продовжувати українські традиції, Ольга Зінь­ко вирішила за тією книжкою навчити тих, хто би цього хотів, готувати стародавні українські страви. І запросила до участі ак­трису. Один з українських теле­каналів навіть показав про це сюжет.

Скільки на сьогодні вже про­вела майстер-класів господиня «Шпинделя», годі й порахувати. Але кошти, зібрані з їх проведен­ня, віддають на потреби наших захисників. До прикладу, збирав благодійний фонд «Україна — мій дім» на дрони, і учасники май­стер-класу долучилися. Нехай це незначні суми — 5−6 тисяч гри­вень, але вони дуже потрібні ар­мії. А перед постом з метою про­світництва також провела кілька майстер-класів — розповідала франківцям і тимчасово пере­селеним про українські традиції. Разом з акторкою Мирославою Палатайко вчили жінок роби­ти вареники з квашеної капус­ти, картоплі і квасолі та з біли­ми грибами. А напередодні Дня матері у рамках проєкту «Вете­рани» з громадською організа­цією «Я-Маріуполь» для сімей військових робили гречані варе­ники за рецептом, який любив Тарас Шевченко.

— Є така казка-легенда, — каже пані Оля. — У лісі трапила­ся пожежа. Усі звірі почали тіка­ти, а маленька мурашка взяла краплинку води і почала бігти до того багаття. Звірі кажуть: «Не­вже ти, мурашко, віриш, що твоя краплинка води зможе загасити це багаття?». «Я роблю те, що можу», — відповіла мурашка. Я також, як та мурашка, вірю, що моя маленька краплинка тієї до­брої справи, яку роблю, при­швидшить нашу Перемогу.

(Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія Галич Тур» за організацію цікавої подорожі).