Передплата 2024 ВЗ

«Сестра повірила, що працюю далекобійницею лише тоді, коли скинула їй фото з першого рейсу»

Жінки дедалі частіше опановують професії, які роками вважалися чоловічими

Ірина відчуває габарити вантажівки та вправно заїжджає під рампу. Не усім чоловікам це вдається одразу...
Ірина відчуває габарити вантажівки та вправно заїжджає під рампу. Не усім чоловікам це вдається одразу...

Жінок в Україні безкоштовно навчатимуть водіння вантажівок. Компанія «Сканія Україна» долучилася до ініціативи Reskilling Ukraine від Шведського благодійного фонду Beredskapslyfter з опанування українками професії водія вантажівки. Курс OnTrack складається з теоретичної та практичної частин, а також подальшого іспиту для отримання водійського посвідчення категорії С.

Теоретична частина — це 10 онлайн-занять, кож­не тривалістю 3 години з перервою. Після теоретично­го курсу учасниці складають тест. Практична частина триває два тижні у навчальному центрі Scania у Київській області. Прак­тика водіння вантажного авто­мобіля займає 20 год. Навчання відбуватиметься у квітні-травні 2024 року. Пріоритетними кате­горіями учасниць курсу OnTrack є захисниці, жінки з родин вій­ськових, вимушено переміще­ні та інші вразливі групи. Про це повідомив автомобільний пор­тал «Автоцентр».

Журналістка «ВЗ» поспілку­валася з далекобійницею, яка раніше працювала візажисткою. Ірина Перегрим-Фединяк з Іва­но-Франкового Яворівського району, що на Львівщині, поді­лилася секретами професії. Іри­на дуже комунікабельна і щира.

— Я навчалася у Львівсько­му інституті економіки і туриз­му за спеціальністю «менеджер готельного і ресторанного біз­несу», — розповіла Ірина. — У цій сфері працювала близько трьох років і зрозуміла, що всім сер­цем не люблю цю професію (усміхається. — Авт.). Я завжди мріяла навчатися на журналіс­та. Але сталося так, що не на­брала необхідну кількість балів, щоб вступити на державну фор­му навчання в Академію дру­карства. А навчання в Інсти­туті економіки і туризму було дешевшим, ніж в Академії дру­карства.

У шкільні роки я дуже люби­ла малювати. Часто робила собі макіяж. Зараз згадую ці часи з усмішкою… Коли була студент­кою, пішла на курси візажу, ма­рила цим фахом. Навчалась у суперпрофесіоналів — Вікторії Ромах та Тетяни Заставної. Мені дуже подобалося навчатися, ді­зналася багато нового про світ краси. У цій сфері пропрацю­вала близько трьох років. Клієн­тів у мене було небагато. Не од­разу все, звісно, виходило. Але я працювала, старалася. Рап­том зрозуміла, що візаж — це теж не моє. Багато косметики на обличчі мене, чесно кажучи, дратувало. І я вирішила, що по­трібно щось у своєму житті змі­нювати.

На той час я була одружена, і мій чоловік якраз почав пра­цювати далекобійником. Мрія­ла поїхати разом з ним «у трасу» (так далекобійники називають свої тривалі поїздки. — Авт.). І нам це вдалося. Пригадую, як вперше сіла у фуру як пасажир­ка. Було дуже страшно. Машина величезна! Але в ту мить я відчу­ла захоплення. І мені захотілося спробувати сісти за кермо. До того часу я допомагала чолові­кові трішки з ремонтом влас­них машин, цікавилася автомо­білями.

Якось запитала чоловіка: «Можна мені сісти за кермо?». Пам’ятаю цей момент, це було на паркінгу в Австрії. Паркінг був порожній, і чоловік дозволив мені поїхати. Я отримала вели­чезне задоволення! (Усміхаєть­ся. — Авт.). Вночі, коли ми їхали у Нідерландах, машин на трасі не було, і чоловік знову дав мені спробувати себе за кермом. Не можу навіть передати слова­ми, як сильно я захопилася. Тоді зрозуміла: «Ось те, чого я хочу. І я обов’язково це опаную і підко­рю» (усміхається. — Авт.). Відто­ді почалась моя нова історія.

Я зрозуміла, що така робота — це можливість побачити світ. І, звісно, тут важливу роль зігра­ло кохання, я хотіла бути біля свого чоловіка. Але всі навкру­ги казали: «Ти здуріла, це не жі­ноча професія. Ти ніколи цього не опануєш, тобі буде важко». У такі моменти мені хотілося усім довести, що це можна зробити.

У моїй сім'ї єдиним дале­кобійником був дідусь. Бать­ки — вчителі, сестра вчилась у ветеринарній академії, теж ви­кладає. Бабуся була бухгалте­ром. І тут уявіть собі, мама з татом чують, ким збирається стати їхня донька. Тато сказав: «Це твоє життя, ти його сама бу­дуєш». Але мою маму в ту мить треба було бачити… На ній лиця не було. Сестра мені повіри­ла тільки тоді, коли я їй скину­ла перше фото зі свого рейсу. «Я до останнього думала, що ти жартуєш», — написала вона. Те­пер про цю професію можу роз­повідати годинами… Зауважу, це важка професія, яка вима­гає недоспаних ночей, нелегкої фізичної праці, адже доводить­ся завантажувати і розвантажу­вати товар, складати палети. Ти більшу частину свого життя про­водиш у дорозі. Не бачиш рід­них, не святкуєш свят вдома за родинним столом…

— Розкажіть, будь ласка, кілька цікавих історій, які тра­плялися з вами у дорозі.

— Я уже відвідала 16 країн. Щодня в дорозі можна побачити щось цікаве. Те, що найбільше запам’яталося: якось нам вда­лося зустріти Новий рік у само­му центрі Відня. Це було щось неймовірне. Було чути дзвін го­динника, люди в той час тан­цювали вальс. Одне з яскра­вих вражень — на Великдень ми були у Венеції. Я досі пам’ятаю запах цього міста… Захопливе враження було, коли їхала у Ні­дерландах і побачила величезне поле тюльпанів. Це було неймо­вірно гарно! Коли бачиш це «на­живо», а не на картинці, це такі емоції! Завдяки своїй роботі я мала можливість побувати в Ам­стердамі. Колись мріяла побу­вати у районі червоних ліхтарів, і я там побувала.

Я, до речі, люблю за кермом співати. Якось записала свою першу пісню у фурі, «кинула» її у групу далекобійників, і піш­ла спати. Так я стала далекобій­ницею, що співає… Усім воді­ям сподобалася моя творчість.

Звісно, у дорозі трапляються і неприємні моменти… Зустрі­чаються різні люди, і більшість з них не знає, що таке фура 40 тонн, і який у неї гальмівний шлях. І як різні погодні умови на цей гальмівний шлях впливають. Ніколи не забуду, як я їхала вно­чі автобаном (було три смуги). А позаду мене нікого не було. І я пішла на обгін «десятитонника». Коли уже була посередині шля­ху, дивлюся у дзеркало — поза­ду летить «легковушка» і блимає фарами… Тоді відчула небезпе­ку. Водій обігнав мене, заїхав на мою смугу і… різко загальму­вав. Я почала теж гальмувати (у машині увімкнулися аварій­ні гальма). Падав дощ, дорога була мокрою… Миттєво зупини­ти машину з вантажем 40 тонн — непросто. Я гальмую і бачу, що їду далі… Пам’ятаю, схопилася за кермо… І коли вже була біля його машини, він натиснув газ і поїхав далі. Я тоді дуже зляка­лася.

До речі, за час моєї роботи вдалося познайомитися з ба­гатьма дівчатами-далекобійни­цями. Часто з ними зустрічаюся у дорозі. У нас є своя група (ми бачимо одна одну на картах). Це дуже круто, коли одна дівчи­на заїжджає на фурі, інша… Всі щасливі, обіймаються. Іноді ми перетинаємося на дорозі, але не бачимо одна одну. А потім тобі скидають відео, як ти їдеш за кермом… Такі яскраві момен­ти теж трапляються у дорозі.

— Інші водії уже звикли до того, що за кермом фури — жінка?

— Коли я тільки прийшла у цю професію (це було майже сім років тому), тоді реагували на жінку-далекобійницю з велики­ми очима… Зараз уже ні. Це не дивина. Багато жінок починає їздити на фурах. Цьому я дуже рада (усміхається. — Авт.). Є, звісно, люди, які дивляться на тебе із захопленням, з цікавіс­тю. Але переважно спокійно ре­агують. Інколи, щоправда, чоло­віки-водії здивовано дивляться, коли заїжджаю під рампу… Є ка­тегорія чоловіків, які досі сумні­ваються у водійських здібностях жінок. Але, на щастя, таких не­багато (усміхається. — Авт.).

Схожі новини