«Сестра повірила, що працюю далекобійницею лише тоді, коли скинула їй фото з першого рейсу»

Жінок в Україні безкоштовно навчатимуть водіння вантажівок. Компанія «Сканія Україна» долучилася до ініціативи Reskilling Ukraine від Шведського благодійного фонду Beredskapslyfter з опанування українками професії водія вантажівки. Курс OnTrack складається з теоретичної та практичної частин, а також подальшого іспиту для отримання водійського посвідчення категорії С.

Теоретична частина — це 10 онлайн-занять, кож­не тривалістю 3 години з перервою. Після теоретично­го курсу учасниці складають тест. Практична частина триває два тижні у навчальному центрі Scania у Київській області. Прак­тика водіння вантажного авто­мобіля займає 20 год. Навчання відбуватиметься у квітні-травні 2024 року. Пріоритетними кате­горіями учасниць курсу OnTrack є захисниці, жінки з родин вій­ськових, вимушено переміще­ні та інші вразливі групи. Про це повідомив автомобільний пор­тал «Автоцентр».

Журналістка «ВЗ» поспілку­валася з далекобійницею, яка раніше працювала візажисткою. Ірина Перегрим-Фединяк з Іва­но-Франкового Яворівського району, що на Львівщині, поді­лилася секретами професії. Іри­на дуже комунікабельна і щира.

— Я навчалася у Львівсько­му інституті економіки і туриз­му за спеціальністю «менеджер готельного і ресторанного біз­несу», — розповіла Ірина. — У цій сфері працювала близько трьох років і зрозуміла, що всім сер­цем не люблю цю професію (усміхається. — Авт.). Я завжди мріяла навчатися на журналіс­та. Але сталося так, що не на­брала необхідну кількість балів, щоб вступити на державну фор­му навчання в Академію дру­карства. А навчання в Інсти­туті економіки і туризму було дешевшим, ніж в Академії дру­карства.

У шкільні роки я дуже люби­ла малювати. Часто робила собі макіяж. Зараз згадую ці часи з усмішкою… Коли була студент­кою, пішла на курси візажу, ма­рила цим фахом. Навчалась у суперпрофесіоналів — Вікторії Ромах та Тетяни Заставної. Мені дуже подобалося навчатися, ді­зналася багато нового про світ краси. У цій сфері пропрацю­вала близько трьох років. Клієн­тів у мене було небагато. Не од­разу все, звісно, виходило. Але я працювала, старалася. Рап­том зрозуміла, що візаж — це теж не моє. Багато косметики на обличчі мене, чесно кажучи, дратувало. І я вирішила, що по­трібно щось у своєму житті змі­нювати.

На той час я була одружена, і мій чоловік якраз почав пра­цювати далекобійником. Мрія­ла поїхати разом з ним «у трасу» (так далекобійники називають свої тривалі поїздки. — Авт.). І нам це вдалося. Пригадую, як вперше сіла у фуру як пасажир­ка. Було дуже страшно. Машина величезна! Але в ту мить я відчу­ла захоплення. І мені захотілося спробувати сісти за кермо. До того часу я допомагала чолові­кові трішки з ремонтом влас­них машин, цікавилася автомо­білями.

Якось запитала чоловіка: «Можна мені сісти за кермо?». Пам’ятаю цей момент, це було на паркінгу в Австрії. Паркінг був порожній, і чоловік дозволив мені поїхати. Я отримала вели­чезне задоволення! (Усміхаєть­ся. — Авт.). Вночі, коли ми їхали у Нідерландах, машин на трасі не було, і чоловік знову дав мені спробувати себе за кермом. Не можу навіть передати слова­ми, як сильно я захопилася. Тоді зрозуміла: «Ось те, чого я хочу. І я обов’язково це опаную і підко­рю» (усміхається. — Авт.). Відто­ді почалась моя нова історія.

Я зрозуміла, що така робота — це можливість побачити світ. І, звісно, тут важливу роль зігра­ло кохання, я хотіла бути біля свого чоловіка. Але всі навкру­ги казали: «Ти здуріла, це не жі­ноча професія. Ти ніколи цього не опануєш, тобі буде важко». У такі моменти мені хотілося усім довести, що це можна зробити.

У моїй сім'ї єдиним дале­кобійником був дідусь. Бать­ки — вчителі, сестра вчилась у ветеринарній академії, теж ви­кладає. Бабуся була бухгалте­ром. І тут уявіть собі, мама з татом чують, ким збирається стати їхня донька. Тато сказав: «Це твоє життя, ти його сама бу­дуєш». Але мою маму в ту мить треба було бачити… На ній лиця не було. Сестра мені повіри­ла тільки тоді, коли я їй скину­ла перше фото зі свого рейсу. «Я до останнього думала, що ти жартуєш», — написала вона. Те­пер про цю професію можу роз­повідати годинами… Зауважу, це важка професія, яка вима­гає недоспаних ночей, нелегкої фізичної праці, адже доводить­ся завантажувати і розвантажу­вати товар, складати палети. Ти більшу частину свого життя про­водиш у дорозі. Не бачиш рід­них, не святкуєш свят вдома за родинним столом…

— Розкажіть, будь ласка, кілька цікавих історій, які тра­плялися з вами у дорозі.

— Я уже відвідала 16 країн. Щодня в дорозі можна побачити щось цікаве. Те, що найбільше запам’яталося: якось нам вда­лося зустріти Новий рік у само­му центрі Відня. Це було щось неймовірне. Було чути дзвін го­динника, люди в той час тан­цювали вальс. Одне з яскра­вих вражень — на Великдень ми були у Венеції. Я досі пам’ятаю запах цього міста… Захопливе враження було, коли їхала у Ні­дерландах і побачила величезне поле тюльпанів. Це було неймо­вірно гарно! Коли бачиш це «на­живо», а не на картинці, це такі емоції! Завдяки своїй роботі я мала можливість побувати в Ам­стердамі. Колись мріяла побу­вати у районі червоних ліхтарів, і я там побувала.

Я, до речі, люблю за кермом співати. Якось записала свою першу пісню у фурі, «кинула» її у групу далекобійників, і піш­ла спати. Так я стала далекобій­ницею, що співає… Усім воді­ям сподобалася моя творчість.

Звісно, у дорозі трапляються і неприємні моменти… Зустрі­чаються різні люди, і більшість з них не знає, що таке фура 40 тонн, і який у неї гальмівний шлях. І як різні погодні умови на цей гальмівний шлях впливають. Ніколи не забуду, як я їхала вно­чі автобаном (було три смуги). А позаду мене нікого не було. І я пішла на обгін «десятитонника». Коли уже була посередині шля­ху, дивлюся у дзеркало — поза­ду летить «легковушка» і блимає фарами… Тоді відчула небезпе­ку. Водій обігнав мене, заїхав на мою смугу і… різко загальму­вав. Я почала теж гальмувати (у машині увімкнулися аварій­ні гальма). Падав дощ, дорога була мокрою… Миттєво зупини­ти машину з вантажем 40 тонн — непросто. Я гальмую і бачу, що їду далі… Пам’ятаю, схопилася за кермо… І коли вже була біля його машини, він натиснув газ і поїхав далі. Я тоді дуже зляка­лася.

До речі, за час моєї роботи вдалося познайомитися з ба­гатьма дівчатами-далекобійни­цями. Часто з ними зустрічаюся у дорозі. У нас є своя група (ми бачимо одна одну на картах). Це дуже круто, коли одна дівчи­на заїжджає на фурі, інша… Всі щасливі, обіймаються. Іноді ми перетинаємося на дорозі, але не бачимо одна одну. А потім тобі скидають відео, як ти їдеш за кермом… Такі яскраві момен­ти теж трапляються у дорозі.

— Інші водії уже звикли до того, що за кермом фури — жінка?

— Коли я тільки прийшла у цю професію (це було майже сім років тому), тоді реагували на жінку-далекобійницю з велики­ми очима… Зараз уже ні. Це не дивина. Багато жінок починає їздити на фурах. Цьому я дуже рада (усміхається. — Авт.). Є, звісно, люди, які дивляться на тебе із захопленням, з цікавіс­тю. Але переважно спокійно ре­агують. Інколи, щоправда, чоло­віки-водії здивовано дивляться, коли заїжджаю під рампу… Є ка­тегорія чоловіків, які досі сумні­ваються у водійських здібностях жінок. Але, на щастя, таких не­багато (усміхається. — Авт.).