Раніше про зайчика діти чули у казці, а тепер бачать його вдома

Кажуть, лісова дичина, яка звикла до волі, майже не приживається серед людей. Це твердження спростував селянин із лісотехнічною освітою Петро Вульчинський, який живе на Бережанщині. В одній із кролячих кліток на його господарстві ось уже дев’ять місяців живе заєць на кличку Шустрик. Він — улюбленець всіх дорослих і двох їхніх донечок-внучок.

— Знайшов я крихітного зай­чика у лісі, було це у середи­ні минулого березня, — згадує Петро кореспондентові «Висо­кого Замку». — Розглянувся до­вкола, чи немає де поблизу ма­тері-зайчихи — її не було. Шукав заяче гніздо, щоб повернути ма­ленького назад. Теж усе марно. Тож аби зайченя не стало жерт­вою лисиць чи бродячих собак, забрав його додому.

Малюк важив лише 140 грамів. Ірина, дружина Петра, з допомогою пластмасового шприца-пипочки випоювала мініатюрного пухнастика коров’ячим молоком.

Переживала, що не зуміють вуханя врятувати. Адже знавці дикої природи кажуть, що воно має порівняно низький, недо­статній відсоток жирності, тому, мовляв, зайці на цьому кормі не протримаються. Треба нібито придбати у ветаптеці замінник котячого молока. Але Шустрик вижив і на коров’ячому…

Щойно зайчик підріс, глава родини хотів його відпустити у рідну стихію, до лісу. Проте хат­ня дітвора запротестувала, роз­плакалася: без Шустрика ді­вчатка (зараз їм чотири і вісім років) не уявляли жодного дня.

Наші діти дуже люблять Шу­стрика, він для них — щось над­звичайне, — каже рятівник ву­ханя. А на наше запитання про значення лісового знайди в їх­ньому житті відповідає: «Рані­ше зайчик для моїх дітей існував у казці, у мультфільмах, а тепер живе у нас вдома!»

Шустрик змалечку мешкав у хаті разом з людьми — зробили для нього місце в ящику. Із дико­го став майже свійським: бере з рук і їсть зерно, люцерну, сіно, яблука. Дають йому обрізані на зиму стебла малини — гризе їх, бо там багато вітамінів, якими зазвичай тварини запасаються в лісі. Зрідка (щоб не нашкоди­ти здоров’ю свого гостя) пропо­нують гілочки хвої, інші корми. Щодня дають свіжу воду.

Заєць задоволений догля­дом, однак людську ласку уже не сприймає так позитивно, як раніше. Не хоче, щоб його гла­дили — у відповідь імітує «бок­серські» удари передніми лап­ками.

Ґазда не проти відпустити домашнього зайчика у ліс хоч зараз — але хвилюється за ньо­го: чи адаптується їхній пухнас­тий друг до нових умов?