По дорозі на роботу Мишко провідує… мишу

Раніше Михайло (на пра­вах давнього знайомого кли­чу його Мишком) фотографував вертлявих столичних білочок. У його колекції тисячі кадрів цих рудих бестій. Мені особливо запам’ятався знімок напівпідвод­ний: вивірка біжить-пливе-чала­пає через потічок. І при цьому не боїться ні води (в ній добре видно лапки, що працюють як весла), ні спостерігача з камерою.

Білки демонстрували себе Михайлові у різних позах, ча­сом нагадуючи танцівниць із вар'єте. Заглядали в його кофр і у «телевик», брали їжу з рук. Від участі у фотосесіях отримували кайф. Як і сам Михайло, давній читач і автор «Високого Замку».

Згодом героями репортера-натураліста стали синички, го­луби. А оце недавно серед його персонажів з’явився новий друг — миша. Втім, фотограф по­правляє нас: житник пасистий, латиною — apodemus agrarius.

— Він чи вона, не знаю, — жар­тома коментує нам Михайло. — Раз бачив, що їх було двоє. Вдома кажу, що приходить Ми­шак. Смішний і маленький. Як на мене, дуже позитивний. На спині - темний пасок, від того, мабуть, і пасистий. Тягне хліб і горіхи лущені. Обережний, під­пускає на метр. Перед тим, як вибігти, виглядає з різних нір з-під купи гілок. Зрідка перебі­гає по снігу. Дуже жвавий. Бу­ває, кину корм — виглядає вже за 30 секунд. Тягне в нірку. Але я даю йому щось більше, щоб не пролізло за раз до його хат­ки. Бо більше з нірки не вийде і фото не буде. Буває, зник­не на пів години, а згодом зно­ву вигляне. Кажуть, ці житники живуть кілька років. Народжу­ють 5−6 діток по 5−6 разів на рік.Із Мишаком бачуся я майже що­дня.