«Михайлик казав, не може дочекатися, коли його заберу»

Львів'янка Леся Орищак любить дітей — і не лише своїх. За освітою пані Леся — вчителька молодших класів, тож спілкування з дітками — складова її професії. Але одна річ працювати з дітьми у школі, а інша — взяти під опіку сиріт і дати їм дах над головою у своєму помешканні.

Доля не завжди була прихильною до цієї миловидної жінки. Шість років віддала улюбленій справі - вихованню і навчанню дітей. Жила у селі, а потім довелося спакувати валіз­ку й поїхати за кордон. Чоловік пані Лесі відійшов у засвіти, самій треба було дбати про себе і свого єдиного сина Ві­ктора. Хотіла, щоб хлопець отримав ту освіту, про яку мріє, мав окреме житло у великому місті…

15 років пані Леся жила і офіційно пра­цювала за кордоном. За цей час вдало­ся придбати дві квартири: одну собі, іншу — синові. Той тоді закінчував школу, тож треба було серйозно готуватися до до­рослого життя.

— Коли я оселилася у новій квартирі, познайомилася зі сусідкою Оленою, яка виховувала двох синів — Нікіту і Михай­лика, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Леся. — Я ще тоді здивувалася, що жін­ка, яка залишилася без чоловіка, маючи старшого сина, взяла на виховання з ди­тячого будинку однорічного Михайлика. У мене це викликало не лише повагу до неї, а й захоплення.

— Ви стали подругами з Оленою?

— Ні. Просто добрі сусідки. Віталися. Могли кількома словами перекинутися. Не більше.

Два роки тому сталася біда. Пані Леся перебралася в іншу свою квартиру, тож не бачилася з Оленою. Одного разу Оле­на зателефонувала Лесі, розповіла, що вона у лікарні, має ковід. Оскільки має лише стареньку маму, тож не може більш ні до нікого звернутися по допомогу. Просила Лесю принести ліки, які пропи­сав лікар, і приглянути за її хлопчиками. Олена сподівалася, що у лікарні пробуде лише кілька днів…

Пані Леся виконала прохання Олени: і ліків накупила, і дітям обіди готувала, і ще й встигала віднести щось смачненьке Олені до лікарні. Так тривало трохи біль­ше місяця. А одного дня Лесі зателефо­нував Нікіта: «Тьотю Лесю, мами більше нема…». 17-річний Нікіта, студент Му­зичного коледжу імені Людкевича, за­лишився без мами з 9-річним на той час Михайликом, який за 8 років став для нього рідним братом.

— За той місяць, поки Олена лежала у лікарні, я дуже прив’язалася до хлопчи­ків, — каже пані Леся. — Через неповні три місяці після того, як не стало Олени, ві­дійшла у засвіти її мама — бабуся Нікіти. Діти залишилися самі на цьому світі. Рі­шення прийняла відразу — маю взяти опі­ку над цими дітьми.

— Як ваш рідний син поставився до цього рішення?

— Позитивно. Він знав хлопців дав­но. Обіцяв, якщо буде така потреба, допомагати мені. Особливо Віктор лю­бив спілкуватися з Михайликом, бо той дуже комунікабельний. Хоча й різниця у віці між ними — велика. Нікіта — більш замкнутий.

— А як сприйняли хлопці те, що вони йдуть до вас жити?

— Михайлик дуже хотів зі мною жити. Казав, що не може дочекатися, коли я його заберу. Бо ж треба було пройти «ко­ридорами» офіційного оформлення до­кументів, пройти відповідний курс на­вчання. Але я старалася зробити усе якомога швидше. Зібрала усі потрібні документи, до прикладу, що я не є алко- і наркозалежною, що не зазіхаю на їхню квартиру, багато інших.

— Хлопці слухняні?

— Нікіта і Михайлик — дуже різні. До прикладу, Михайлик, як тільки бачить, що я щось роблю, прибігає із запитан­ням: «Мамо, що вам допомогти?». Нато­мість Нікіта може сам готувати, якщо має бажання, але сам не пропонує допомо­ги. Хіба що я його попрошу, то ніколи не відмовить. Щодо прибирання, то кожен «відповідає» за свою частину. Нікіта займає другий поверх — це його особистий простір. Ми з Михайликом — на першому поверсі. Зрозуміло, що у Нікіти — робо­чий хаос, каже, що йому так комфортно, але коли я бачу, що йому там аж занадто «комфортно», то починаю той «комфорт» трохи прибирати.

— Нікіта — дорослий. Як довго до­зволяєте йому гуляти з друзями?

— Повторюся: Нікіта — надзвичайно за­мкнута дитина. Друзів практично не має. Майже нікуди не ходить, окрім навчання. Має одного друга, з яким в основному спілкується у мережі. Грають в ігри. Ді­вчини наразі у нього нема. Каже, що ще тієї, єдиної, не зустрів. І коли ми з ним починаємо говорити на тему кохання, він відмахується: мовляв, наразі для нього це не є головним питанням.

— Кажете, що Нікіта цікавиться ІТ-технологіями. Але ж він — музикант?

— Так, він вступив у музичне учили­ще, бо так тоді хотіла його мама. Вчить­ся по класу кларнета. Спочатку навчав­ся у музичній школі, а потім вступив у музичний коледж. Мама мріяла, щоб він був музикантом. Але він бачить себе у комп’ютерній галузі. Мріє пройти кур­си 3D-моделювання — він надзвичайно гарно малює.

— Якщо ваші хлопці вас не слуха­ють, як їх караєте?

— Боже борони! Я їх ніколи не ка­раю. Але суворі обмеження у ґаджетах тоді на них чекають. Тиждень без теле­фона чи планшета. Та якщо дитина ви­правляється, гарно поводиться, «даю послаблення» і дозволяю годину поси­діти у телефоні. Але такі методи діють лише з Михайликом. З Нікітою це не діє (сміється. — Г. Я.). Коли я бачу, що він занадто довго сидить у комп’ютері, ви­микаю «пробки», і на другому поверсі світла нема. Але він — хлопчик мудрий. Коли знає, що я вже сплю, тихесень­ко йде і вмикає то світло (сміється. — Г. Я.). І це попри те, що я забороняю су­воро підходити до щитка.

— Якщо хлопці просять купити їм нові стильні кросівки чи ще щось?

— Вони такого не кажуть. Ми диви­мося, у чому є потреба, тоді й купуємо. Але якщо я бачу, що на щось є суттєва знижка, то купую сама. І роблю їм по­дарунки.

P.S. Інтерв'ю створене в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine, Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.