Хотіла взяти дівчинку зі сиротинця, а взяла десятьох

Про неймовірну жінку — Марію Бакун зі села Суходоли, що неподалік Бродів, я писала чотири роки тому. Пані Марія після незначної хвороби дала собі обітницю: візьме на виховання дитину зі сиротинця. І це обов’язково має бути дівчинка. На той час жінка з чоловіком Ігорем виховували трьох власних дітей — Ярослава, Миколу і Олесю. По допомогу звернулася у службу у справах дітей.

Дівчинку довго шукали для подружжя Бакун. Але одного разу працівниця служби у справах дітей повідомила: «Є дітки. Бродівські. Дуже файні. Але… четверо. Іди у лікарню, вони там лежать». Одній дитині на той час було шість місяців, дівчинці два рочки, ще одна дівчинка на рік старша від сестрички, і хлопчик, якому минуло чотири рочки.

Спочатку пішла дивитися сама. У лікарні вирішила: заберуть усіх. Повернулася додому і сказала чоловікові: «Ігорку, сядь. Є четверо дітей таких класнючих!».

Сказати, що чоловікові відняло мову — нічого не сказати. Кліпав очима, а потім ледве вимовив: «Ти зовсім звихнулася?!».

Через рік у родині Марії та Ігоря Бакун стало семеро дітей — троє біологічних і четверо усиновлених. Це був 2013 рік. А через два роки родина взяла ще двох діток — хлопчика і дівчинку з Мостиського району.

Рідні діти стали дорослими. Ярослав на той час одружився, Микола вчився у Харкові, вдома залишилася рідна, 13-річна Олеся і шестеро діток, для яких Марія та Ігор стали мамою і татом. А 2017-го сталося те, чого батьки не очікували: їм сказали, що у Бродівській лікарні є троє діток (найменшій дитині був рік і два місяці). Коли побачили цих крихіток, відразу вирішили: вони також мають стати частиною їхньої великої родини.

Для них жінка стала спочатку «цьоця Марійка і цьоця-мама». А потім так полюбили Марію та Ігоря, що інакше, як «мамою» і «татом» не називають.

Взяти під опіку дітей — це не лише дати їм дах над головою — треба одягнути і нагодувати. Ще тоді пані Марія розповідала: щодня варить 6 літрів борщу, на сніданок мало бути не менше трьох літрів молока, плюс по 2−3 сирнички на кожного. А хліба за день іноді з'їдали 6 буханців, бо ж люблять з маслечком чи з варенням з'їсти «пайду».

Ще тоді я запитувала у пані Марії: якби запропонували ще взяти діток, чи погодилася б. «Взяла би навіть десятьох! — казала тоді. — Розумію, що всіх дітей з усіх сиротинців не зможу забрати. Але так би хотілося, щоб було якомога більше батьків, які би забирали таких дітей у свої родини, бо вони так страждають у дитячих будинках та інтернатах. У мене є ще одна мрія: хочу взяти на виховання сонячну дитину (з синдромом Дауна. — Г. Я.).

А кілька днів тому я побачила у соцмережах пост Марії Бакун: «Ми довго чекали на цей момент. Наше життя наповнилося світлом і радістю — ми стали сім'єю для чудового хлопчика. Це була непроста дорога, але тепер ми знаємо, що все було не даремно. Наше серце належить йому, і ми не можемо дочекатися всіх тих моментів, які чекають на нас попереду разом. Вітаємо в нашій сім'ї, дорогий наш синочок Віталік». І фото — пані Марія тримає на руках сонячного хлопчика…

— Мій найстарший син захищає Україну, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Марія. — Молодший отримав поранення під час прильоту до Харкова, Олеся — навчається на психолога. Діти, яких ми взяли під опіку, подорослішали — старшому вже 16 років (має інвалідність з дитинства), ще двоє діток стали десятикласниками. Інші діти навчаються у різних класах. Рік тому я побачила на сайті Служби у справах дітей нашого Віталіка. Хотіла забрати відразу цього хлопчика, але, згідно з нашим законодавством, не можна мати на вихованні більше десятьох неповнолітніх дітей. А нашій донечці Олесі ще не було 18 років. Тож ми чекали, поки вона підросте (сміється. — Г.Я.). Ми просили, щоб нам дали Віталіка тимчасово, щоб звикав, але нам не дозволили зробити.

25 липня Олесі виповнилося 18 років, і Марія та Ігор Бакун поїхали за дитиною. Бюрократична тяганина тривала трохи більше місяця. 29 серпня восьмирічний хлопчик поїхав знайомитися зі «сестричками і братами».

У львівському сиротинці пані Марія довідалася, що біологічна мама хлопчика, як тільки побачила дитину після пологів, відмовилася від нього. Хлопчик довго не ходив, але завдяки зусиллям медиків, його поставили на ноги. Але, на жаль, дитина не розмовляє, не вміє їсти і навіть не вміє пити.

— Пані Маріє, як сприйняли ваші дітки новину про те, що у родині з’явиться ще одна дитина?

— Це не була для них новина. Ми говорили з дітьми на цю тему давно, я їх готувала, і вони з нетерпінням чекали на Віталіка. Так, я казала, що від кожного з них мені буде потрібна допомога, бо Віталік — особлива дитина. Коли ми їхали додому, постійно телефонували і запитували, де ми так довго. А вдома кожен намагався дати йому іграшку, щебетали до нього…

— А як сам Віталік сприйняв новий дім і незнайомих діток?

— На жаль, він не розуміє. Хоча, коли я його взяла на руки, обійняв мене. Мабуть, відчув тепло… Любить дивитися мультфільми. Ввечері після купелю заснув і спав до ранку. Так, я переживала, ходила-заглядала до нього у кімнату, а він чемно спав.

— З понеділка ваші діти підуть до школи, а Віталік?

— Буде вдома на індивідуальному навчанні. Я не дуже впевнена, що це правильне рішення — починати з ним навчання. Дитина спочатку має звикнути до обстановки, адаптуватися, хлопчик має зрозуміти — хто є ми для нього. А вже згодом починати його навчати. Я це пояснювала, але у спеціалістів є на це своя думка.

— Бачила, у нього і очко косить…

— У Віталіка є багато проблем зі здоров’ям, але я вірю, що ми зможемо разом їх перемогти.

— Пані Маріє, діти, для яких ви стали з чоловіком батьками, виросли з підгузків, пішли до школи. Ніби й легше стало. А тепер знову взяли дитину — та ще й таку хвору…

— Хочете сказати, для чого мені це все? Для того, щоб його врятувати. Якщо я можу дати йому тепло, якого він ніколи не матиме у сиротинці. Віталік буде у сім'ї, де його любитимуть і ним будуть опікуватися.

— Що буде з хлопчиком, коли йому виповниться 18 років?

— Не хочу так далеко заглядати, і не хочу бути голослівною. За законом, після 18 років йому б мали надати невелике житло. Але невідомо, чи зможе він там сам жити. Думаю, він залишиться з нами.

У розмові я назвала пані Марію святою жінкою. Бо вийти із зони комфорту, щоб присвятити себе дітям, яких колись покинули біологічні батьки, може не кожна жінка. Це ж не лише наварити щодня 6 літрів борщу, чи напекти сирничків, а й сидіти вночі біля ліжечка, коли то дитя «горить» в гарячці. А ще зібрати дітей до школи, піти на батьківські збори, перевірити домашнє завдання…

— Пані Маріє, колись варили 6 літрів борщу. А тепер?

— А тепер вдвічі більше. Але усі вони — мої помічники. Як тільки мене бачать у кухні, запитують «Мамо, що треба робити?». Хтось чистить картоплю, хтось робить салат. Ми самі печемо хліб. Їм не треба нагадувати, що випрані речі треба витягнути з пральної машини. У мене дуже добрі діти. Мені пощастило…