«Яка би мама не була, дитині вона дорога. Не претендуватиму на це місце»

Сестра Юлія (Наталія-Юлія Фляк) є черницею Української греко-католицької церкви майже 30 років. Усі ці роки опікується дітьми-сиротами у дитячих будинках та у школах-інтернатах. А вісім років тому вирішила брати під опіку дітей, але не мешкала з ними в одному приміщенні. За словами черниці, це був гуртожиток, у якому сестра Юля була директоркою. Над тими дітьми, які не мали батьків, черниця брала опіку. А три роки тому, у серпні, сестра Юлія взяла під опіку будинок сімейного типу.

Опіка — державна про­грама. Сестрі Юлії дали житло, встановили піль­ги на сплату комунальних по­слуг. Спочатку взяла п’ятьох ді­вчат, а потім вирішила, що там, де п’ятеро, зможуть помістити­ся і десятеро діток.

Я запитала, за яким принци­пом сестра Юлія відбирає дітей, адже є багато сиріт і таких дітей, батьки яких позбавлені батьків­ства. Може брати на вихован­ня дітей від народження… Чи не найбільшою проблемою, відпо­віла сестра Юлія, є влаштування дітей-підлітків. Найчастіше, за словами черниці, жодні заклади і структури сімейного влашту­вання брати їх не хочуть. І тоді їх бере сестра Юлія. Щоправ­да, зробила виняток для 10-річ­ної пораненої дівчинки Вероніки з Вугледара (дівчинка дивом ви­жила. Рідні загинули, прикрив­ши собою дитину. — Г. Я.).

— Чи були випадки, що взя­ли дитину, вкладали у неї душу і час, але не далося її перевиховати й довелося по­вернути?

— Був один такий випадок, — каже сестра Юлія. — Дівчин­ка прожила у нас рік — це найко­ротший термін. Але суд її повер­нув татові.

— Діти, яких виховуєте, не всі сироти. Є такі, що мають батьків. Чи дозволяєте їм зу­стрічатися з рідними людьми?

— Так, можуть з ними бачити­ся. Це можуть бути діти, яким ви­повнилося 14 років. Здебільшо­го це самотня мама, яка живе на вулиці або у місцях позбавлення волі. Можуть бачитися з рідни­ми братами і сестрами, якщо ці родичі мають житло і провадять нормальний спосіб життя. Якщо дитина, яка є у нашому будин­ку сімейного типу, хоче зустріти­ся з мамою чи іншими родичами, не заперечую ніколи. Бо настане такий час, коли ці дівчатка по­кинуть наш будинок. Хто зали­шиться в їхньому житті? Родичі, які багато значать у їхньому жит­ті. Знайти, хто є тим значущим родичем, який іде на контакт, це також моє завдання, а ще — під­тримувати і розвивати ці стосун­ки. Іноді і я буваю на таких зустрі­чах. Якось вразив мене випадок, коли ми з дівчинкою йшли вули­цею. Грали музики, люди зібра­лися навколо і слухали. Це був День медика. Коли минули той гурт, дівчинка мені каже: «Там моя мама». Дитина засороми­лася. Кажу, що варто поверну­тися і привітатися. Ми поверну­лися. Мама цієї дівчинки жила у нашому районі на вулиці, до речі, живе там досі. Видно було, що ця жінка тривалий час узалежне­на, не дуже гарно виглядала. Але свою дитину впізнала. Цілувала руки своїй донечці. Я назвала­ся. Мама дівчинки казала їй: «Ти слухайся, тільки слухайся».

Заходжу у просторе по­мешкання, де живуть ді­вчата разом зі сестрою Юлією. Квартира — величез­на, можна ровером їздити. Тут шість кімнат, обставлені зруч­ними сучасними меблями, ве­лика кухня-студія, пральна кім­ната (кожна дівчинка має свій кошик для брудних речей. — Г. Я.), спортзал, комора з усіля­ким причандаллям для приби­рання. Звісно, про таке житло можна тільки мріяти!

У будинку сімейного типу можна жити доти, поки дівчина навчається у школі або у виші. Оскільки того дня менші діти були у школі, а старші - у своїх навчальних закладах, екскурсію помешканням мені провела сту­дентка екологічного коледжу, що при Аграрному університеті, 17-річна Світлана Струс. Світ­лана — майбутня дизайнерка, у будинку сімейного типу живе третій рік. Батько відійшов у за­світи, маму позбавили материн­ських прав, тож жила з бабусею, яку офіційно призначили опіку­ном дівчинки. Але після отри­маної травми служба у справах неповнолітніх вирішила, що хво­ра бабуся більше не може опіку­ватися внучкою. Дитину забра­ли у дитячий будинок. Світлані пощастило, бо лише три місяці жила у дитячому будинку. Потім її забрала «додому» сестра Юля.

— Минав другий місяць, я мрі­яла якомога швидше піти з того притулку, — розповідає Світлана. — Мені казали, що приїде зі мною знайомитися сестра Юля. Пер­ша думка була, що мене забира­ють у монастир, але у дитбудин­ку запевнили, що ніхто не буде змушувати мене ставати черни­цею. Коли побачила сестру Юлю, вона мені відразу сподобалася. Її щира усмішка і такі добрі очі роз­віяли усі мої сумніви. Я рахува­ла дні, коли назавжди покину сті­ни дитячого будинку. Через три тижні, коли було оформлено усі документи, сестра Юля приїхала мене забирати. А ще страшенно переживала, як сприймуть мене інші дівчата, що вже жили у бу­динку сімейного типу. Коли пе­реступила поріг уже тепер нашої квартири, мені здалося, що по­трапила у казку. Квартира — ве­личезна, усюди ідеальна чисто­та, сучасні меблі… Спочатку мені було дуже незвично — не знала, куди маю сісти, де можна, а де — ні. Перші дні мені було не дуже комфортно. Але дівчата, які тут жили давніше, допомогли адап­туватися, стали мені рідними.

— Хто прибирає у такій ве­ликій квартирі?

— Ми самі. У нас встановле­но графік чергування. У вівторок — прибирання поверхневе, а у п’ятницю — генеральне, коли від­суваємо ліжка, миємо підлоги. Неділя — вихідний день. Зазви­чай ми його використовуємо на репетиторів. За наше додаткове навчання платить фонд «Рідні».

— До храму у неділю ходи­те?

— За бажання. Нас ніхто не змушує. Це особистий вибір кожного.

— Як ставиться сестра Юля до сучасного одягу?

— Ми кажемо, що хочемо при­дбати, до прикладу, нові джинси. Якщо сестра Юля має час, то йде з нами. Але не для того, щоб ска­зати: «Боже, та куди ж ти в тому підеш?». Подивиться на якість виробу, щось порадить. Іноді ми фотографуємо обрані речі, ки­даємо на Вайбер. Сестра Юля дивиться і каже: це нормальне, а цього, може, краще не брати. Але зазвичай у нас в усіх непога­ний смак, який, до речі, нам при­щепила сестра Юля, і ми виби­раємо добротні речі.

— Чи не хочеться назвати сестру Юлю мамою?

— Нам не казали, як ми має­мо її називати. Коли я сюди при­йшла, почула, що всі звертають­ся «Сестро Юліє». Вона ж нас називає не лише по іменах, а й «рибка», «сонечко», «зайчик»…

— А за погані оцінки сва­рить?

— Сестра Юля знає, що кожна з нас має свої можливості до на­уки. Створює нам всі умови для навчання. Якщо треба комусь «підтягнути» якийсь предмет, се­стра Юля шукає репетитора.

За словами сестри Юлії, за три роки існування Бу­динку сімейного типу, яким вона опікується, усі діти, які вже покинули стіни будин­ку, отримали вищу освіту. Хтось навіть уже вийшов заміж, і при­ходить у гості з чоловіком і ди­тиною, дехто телефонує час від часу, але є й такі, що не пишуть-не дзвонять…

— Дівчата вас називають сестрою Юлією. Чи були такі дівчата, яким дуже хотілося назвати вас «мамою»?

— Так, саме та Настя, яка ви­йшла заміж і тепер приходить зі своєю родиною до нас у гос­ті, щойно прийшла у 15-річному віці у наш Будинок, почала нази­вати мене мамою. Так називає досі. Я, звісно, не заперечувала, хоч я їй не мама і ніколи нею не стану. Це її вибір. Хоча мені таке звертання «мама» навіть не па­сує, бо діти не повинні зраджу­вати пам’ять про своїх рідних батьків. Майже у 80 відсотків наших дівчат батьки відійшли в інший світ. І лише у 20 відсотків батьки позбавлені опіки. Яка би мама не була, вона дуже доро­га дитині. І я ніколи не буду на це місце претендувати. Тому я для них сестра Юлія.

— Коли дівчатка сваряться, бігають скаржитися?

— За одним з наших сімейних принципів, ми не зберігаємо та­ємниць, які можуть нам прине­сти шкоду. І коли щось трапля­ється з кимось із дівчат, інші приходять про це говорити. В усіх інших випадках дають собі раду самі. Річ у тім, що у нас є психологиня, яка постійно пра­цює з дівчатами.

— Бачила, ваші дівчата — стильні. Якщо хтось хоче по­фарбуватися, до прикладу, у зелений колір?

— Ой, у нас вже було різне во­лосся (сміється. — Г. Я.). У нас була і виголена голова, і оран­жева яскрава фарба на волос­сі. Але це все терпимо. Навіть не забороняю робити тату. Але завжди прошу, щоб вони мені не брехали. Ніколи не займаю ка­тегоричної позиції, бо тоді ді­вчата будуть обманювати. Маю у цьому досвід. Тому краще за­питати: а що то має бути, як ти хочеш, а може, краще зробимо ось так… Річ у тім, що малюнки тату несуть певну філософію, і ця філософія може бути темна. Головне, що нам вдається зна­ходити компроміс. Ми щороку їздимо відпочивати на море.

— Окрім 10-річної дівчинки, в якої загинули рідні, у вас є неповносправна дитина…

— О, тепер вона така успішна! Ми її брали три роки тому. Дити­на не розмовляла, тільки похи­тувалася, на уроки дівчинка не ходила, бо вважалося, що вона не зможе розвиватися. Ми її за­брали до себе, знайшли добро­го психіатра, вживала ліки, і ди­тина вийшла з того стану. Зараз навчається у 6-му класі, найкра­ще у класі читає. Вона розум­ничка, добре знає англійську — два літа поспіль була на кані­кулах у США, і механізм запус­тився.

— Сестро Юліє, уже 30 ро­ків ви черниця. Чому повніс­тю присвятили своє життя монастирю?

— Мабуть, через те, що я по­чинала життя з політики. У 1990 році була заступником керівника однієї політичної організації. Ма­буть, я б мала політичну кар'єру. Але, дякувати Богу, у певному моменті довідалася дуже тон­кі речі тієї організації, учасники якої є сьогодні у Верховній Раді. Тоді це були моральні питання, а вони для мене завжди були дуже значущі. Коли зрозуміла, як ба­гато бруду стоїть за політичними речами, відмовилася від політич­ної кар'єри. А оскільки мене ви­ховували у глибокій вірі, постало питання, як можу по-іншому слу­жити Україні. І я подумала: якщо буду в якійсь спільноті, де мати­му матеріальну підтримку, змо­жу багато зробити для держави. І такою спільнотою стала релі­гійна. Спочатку виглядало так, що я все прагматично вирахува­ла. Але згодом мене це захопи­ло, я багато вчилася. Спочатку у Вільному українському універси­теті у Мюнхені, на факультеті пе­дагогіки, потім — Український ка­толицький університет. А також закінчила «психологію» в Акаде­мії управління. Це вже було у мо­настирі.

— Батьки не відмовляли?

— Тато відмовляв і тоді, і тепер категорично не сприймає цьо­го вибору. Але мама підтримала. Завжди поважала мій вибір.

— А кохання у вас було?

— Було багато захоплень. Але у мене ніколи не було бажання мати сім'ю, дітей. Ніколи не по­чувалася обділеною через те, що у мене немає сім'ї. Думаю, це мудрість Божа. Свою лю­бов віддаю тим дітям, які недо­люблені. Люблю життя, люблю кожну працю, яку роблю, і це дає свої плоди.