Сусіди називають його «котячим татом»

Юрій Мацалак живе у престижному львівському районі, на вулиці Івана Левинського. Обожнюю такі старовинні місця! Заходимо з чоловіком у подвірко. Мою увагу привертає височенька вежа всередині, з балкончиком та вітражами. У вежі гвинтові сходи. Ними колись ходила прислуга, а ще цим шляхом підіймали вугілля… Нинішні мешканці вежу реставрували. Виглядає гарно. «А це — колишні стайні фабрики мінеральних вод, яка працювала тут за часів срср, — проводить для мене екскурсію пан Юрій. — Тепер тут майстерні від жеку». А прийшла я до пана Юрія, бо дізналася, що він тримає вдома аж 20 котів!

Розмовляємо на по­двірку. Чую, десь коти няв­кають… Підіймаю голову.

— У мене тут такий вольєрчик — там котики живуть! — каже пан Юрій.

— О Боже! — не стримую емо­цій. — Я шокована!

— Я живу нагорі. Там моє ві­кно — я зробив цей вольєр для котів. Вони з квартири виходять там погуляти…

— Де ви набрали стільки ко­тів? — питаю.

— На вулиці… Потім деякі кіш­ки народили.

— То скільки ж років ви їх збирали?

— Котики живуть у мене вже дев’ять років.

— А як першого знайшли?

Прошу свого співрозмов­ника, аби розповідав про сво­їх улюбленців на вулиці. Бо пе­ред тим він мене попередив, що у квартирі чути котячий запах. Чесно кажучи, не впевнена, що зможу зайти всередину…

— Перша моя киця — Пуся. Мені її залишили на ніч, сказа­ли, що зранку заберуть. Зран­ку прийшла знайома — хотіла забрати, але кішка була якась «дохленька», млява. Вона піш­ла з нею до лікаря. Там сказали, що у кішки у вусі кліщ. Я почав її лікувати. Протягом місяця ліку­вав. Як тепер віддати? Заводити кота не планував, але тваринку до хати хотів. А тут так сталося, і Пуся залишилася в мене.

— А далі?

— Потім почав підгодовува­ти котів на вулиці. Персик жив у квартирі на Моршинській, бо моя знайома поїхала до Італії. Я що­дня до нього приходив, годував. Виходив з ним гуляти на повідку. Потім забрав Персика до хати. Пізніше познайомився з Лізою… Це така триколірна кицька, кін­чик хвостика — білий. А сама чор­на з рудими цяточками. Підійшла до мене на вулиці. Я її погладив, вона не втекла. Наступного дня я провів рукою по її спині. Вона якась липка була. Думаю, забе­ру її додому, помию. Я вологою шматою провів по тілу — шмата червона. Не зрозумів що до чого. Покликав Аню, яка принесла мені Пусю. І ми її викупали. Виявило­ся, її так блохи закусали, що вона вже ходити не могла. Я блох ви­вів, і кішка залишилася у мене. Потім Марґо з’явилася… Вона ходила по дорозі. Я її взяв на руки і теж забрав до себе. Є сусі­ди, які проти того, що у мене коти живуть, — пан Юрій говорить тихі­ше, бо якраз один з сусідів вий­шов на балкон.

— І як ви уживаєтесь? — пи­таю.

— Ми посварилися (усміха­ється. — Авт.). Що я буду кому доводити? Хтось каже, що в нього алергія на шерсть. Мені також багато чого не подоба­ється…

— А потім? П’ятий-десятий-двадцятий?

— Пішло-поїхало! Одне за одним… Потім я привів додо­му кота. Одного, другого. Вони зробили кошенят. Трішки роз­плодились. Деяких котів ми роз­дали. Інші залишились у мене.

Коти тим часом у мене над головою нявкають…

— То чим вони заважають сусідам, ви казали? — уточ­нюю.

— Піді мною живе Василь Іванчук, гросмейстер, шахіст, — пан Юрій знову говорить тихі­ше. — Ось їхній дашок…

— Сам Іванчук? — перепитую із неприхованим здивуванням. Цікаво! Вже й сама розмовляю тихіше… Той дашок, очевидно, оберігає балкон відомого ша­хіста від «банди» сусідських ко­тів…

— Іванчук входив до десятки сильніших шахістів світу, — веде далі мій співрозмовник. — Його колишня дружина Аліса Галля­мова також була шахістка. У них є спільний син.

— А з ким зараз Іванчук живе?

— З іншою дружиною — Окса­ною.

— Ви з ним теж посварили­ся?

— Він ні з ким не спілкується. Але я завжди вітаюся. Коли був спалах коронавірусу, вони взага­лі відверталися до стіни. Я думав, може, щось читають на стіні? Пі­дійшов — подивився. Але крім ого­лошення, як користуватися елек­троенергією, там нічого не було… Дружина Іванчука зі мною свари­лася, на «гарячу лінію» дзвонила, щоб я прибрав котів.

— І що?

— «Гаряча лінія» цим не за­ймається. В Україні такого зако­ну немає. Є лише закон про за­хист тварин.

— А ви захисник, виходить?

— Виходить, що так! (усміха­ється. — Авт.).

— А коти у вольєрі в туалет ходять?

— Деколи ходять… Я приби­раю!

Я ніяк не наважуюсь підня­тися догори… Усе відтягую той момент.

— А дружина у вас є?

— Був двічі одружений, дітей не маю. Я не до сімейного життя. Так, живу в своє задоволення.

— А як коти на вас реагу­ють?

— Деколи злий на них. Зранку все прибрав, пішов. І напісяли де не треба, і поперевертали все… Коли кричу «хто наробив?!», вті­кають в різні боки. Тепер їх ні­кому не віддам — вони мої! Та й прилаштувати дорослих котів нереально. Коли були маленьки­ми, пробував прилаштувати, але й тоді не вийшло. Вони нікому не потрібні. Усі шукають елітних ко­тів. Мої котики — «дворняжки», але кращі, ніж «фірмові». Вони грайливі, живі. І в обслуговуван­ні, грубо кажучи, дешевші.

— Мішок сухого корму ко­штує 1800 грн — 10 кіло, — каже пан Юрій. Таких мішків на мі­сяць потрібно три. Це я годую і своїх, і вуличних котів, їх у мене дев’ять. Ще один домашній прибігає поїсти. Годую котів на вул. Моршинській, 12, за Фран­ківським райвідділом, на вул. Чупринки, де аварійна служба.

— Як вас люди називають?

— Котячий тато (усміхається. — Авт.). Кому як подобається. Я не звертаю на це уваги.

— Ви розумієте, що сусіди вас диваком вважають?

— І не тільки вони. А всі, хто бачить, що я ходжу годувати бездомних котів.

— А де працюєте?

— Шукаю роботу. До війни працював електриком в жеку. Від роботи мене відсторонили, бо не мав щеплення від коронавіру­су. 21 лютого я звільнився, а 24 лютого почалася війна. Щоб «дах не поїхав», вхідну браму у будин­ку почав реставрувати. Але бра­кує коштів на такі роботи.

Підіймаємося сходами до­гори. Я тим часом глибоко вди­хаю-видихаю. Трохи чути, що у під'їзді живуть коти (запах є, але ледь-ледь).

Зараз сусідка побачить, що я з журналісткою спілкуюся, почне кричати, — пояснює пан Юрій по дорозі.

Але на сходи ніхто з сусідів не вийшов. Ми підіймаємося на мансардний поверх (горище). Тут в однокімнатній квартирі і живе «котячий тато». Більше су­сідів на сходовій клітці немає.

Ризька, Жулька, Фасолька, Алько, Хвостик, Носик…, — пан Юрій перераховує котів, які си­дять у вольєрі. Виглядає вольєр як імпровізований балкон для тва­рин. — Решта котиків — у квартирі.

Коли ступаю крок в середи­ну квартири, у ніс вдаряє їдкий запах. Пересилити себе і зайти всередину не можу…

— То я зараз винесу Пусю, — каже пан Юрій, і вже за мить ви­носить кішку. Обох фотографую.

— Була б у вас дружина, то вона би вас з хати вигнала че­рез цей запах, — кажу.

— Тому і немає! — відповідає з усмішкою чоловік. — Якби ви попередили завчасно, що при­йдете, я би все прибрав. Зараз деякі коти хворіють (мають про­блеми з очима), я їх лікую.

— А блохи вас не кусають?

— По-різному буває, і по мені лазять. Я звик. (Пан Юрій запев­няє, що різні аерозолі проти не­приємних запахів — лише біз­нес, насправді не допомагають. — Авт.).

Ідемо з Пусею гуляти на подвір'я, що на вул. Здоров'я. Кішка почувається тут господи­нею. Розпушила хвіст. У будці є сухий корм для котів.

— Сусіди вам у спину погані слова не вигукують?

— Ніхто нічого не має проти котів, тільки от на вул. Моршин­ській, 12, проти того, аби два коти жили у підвалі. Всюди мож­на, а там не можна! Мешканці кажуть, що мають алергію на ко­тів. Але не буде котів, то будуть щурі! Коли почалася війна, меш­канці почали бігати в підвал. За­раз, правда, в підвал уже ніхто не ходить. А коти їм все одно за­важають… Коти все життя жили в підвалі, то мешканці прийшли до котів в підвал, тому що сире­на… В законі написано, що не можна забивати підвальні при­міщення, де живуть коти.

— Звідки у вас така любов до котів?

— Якось сама прийшла. Якщо в хаті є тваринка, і діти будуть до­брими. У сусіда дитина була дуже нервовою, то вони взяли коти­ка додому, а потім ще й песика. Дитина, коли їх гладить, заспоко­юється. Якби я мав гроші, то від­крив би притулок для бездомних котів. Хоча б ось у цьому примі­щенні, яке стоїть пусткою (ко­лишня фабрика мінеральних вод та газованих напоїв, що на вул. Здоров’я — у жалюгідному стані. Там страшно перебувати, усі сті­ни облуплені, сморід. — Авт.).

Сусідська синьоока Сімба кру­титься біля нас. Пан Юрій і її під­годовує. Повз пробігає Васька…

Васька живе під третім номе­ром. Любить на машинах лежа­ти, «балдіє», — каже пан Юрій на­останок.

Ось так пан Юрій і його коти «розмалювали» мій сірий дощо­вий день…