«Я сьогодні ягід зібрав на тисячу гривень!»

У Карпатах в розпалі сезон збору «чорного золота»

Середина літа, мабуть, найбільш благодатна пора для відпочинку у Карпатах. Хоч наші рідні Карпати чудові у будь-яку пору року, але саме у липні тут щедро родять чорниці – смачні і корисні ягоди, унікальні за своїми поживними якостями. Недаремно їх називають “чорним золотом Карпат”. А для місцевих жителів це ще й можливість заробити “живі” гроші.

Щороку у цей час в карпатські села приїжджають заготівель­ники цих ягід. Нині за кілограм чорниць платять 60 гривень. Гроші дають одразу, як зважать та пересиплять ягоди у свою тару. Тому у ці спекотні дні чи не всі селяни – від дітей до пен­сіонерів – зраненька йдуть на поло­нини “чесати” ягоди. “Чому “чесати”? – запитає читач, який ніколи не бачив, як збирають чорниці. Бо ягоди збира­ють спеціальними саморобними при­строями-гребінцями, які називають чесалками.

Минулими вихідними я також поїха­ла у Карпати по гриби-ягоди. Усіх лю­бителів тихого полювання одразу роз­чарую: грибів нема. Жодних! Навіть поганок. Місцеві нарікають на нездалу погоду – страшну посуху. І хоч за день до нашого приїзду йшов сильний дощ, його було явно замало, аби суха земля добряче промокла. А гриби люблять вологу. “То треба, щоб кілька днів так лило, – каже мені місцева жителька пані Оксана. – Тоді підуть гриби”. Та наразі місцевим не до грибів. Щодня ходять по ягоди.

Поки говоримо з пані Оксаною, до хати вбі­гає хлопчисько років дев’яти. Це однокласник її сина. Прийшов у гості. І перше, що голосно каже з порога: “А я сьогодні ягід зібрав на тисячу гри­вень!”. Коли хлопці вийшли з хати, запитую жін­ку, чи правда, що малий так багато зібрав? Вона сміється. “Та де, – каже, – хваляться один перед одним. Перед тим казав моєму малому, що на 400 гривень зібрав...”. Також незле. Буде мати на солодощі і на зошити для школи. «Я сьогод­ні також багато ягід зібрала, – продовжує роз­мову пані Оксана, – але здавати не пішла. Може, завтра будуть дорожче приймати. Бо сьогодні до нас із Закарпаття багато людей прийшло зда­вати ягоди. У них там багато росте, а беруть їх дешевше, тож вони сюди несуть (село, де живе пані Оксана, межує із Закарпаттям. – Авт.). Нам тут ціни збивають. Вони і раніше до нас несли, бо коли ягоди тільки почали дозрівати, вони їх че­салками збирали і своїм заготівельникам здава­ли. А перші ягоди «чесати» не можна. Бо чесал­ки рвуть і зелені ягоди, і листя. Це варварство. Тих заготівельників, які перші врожаї приймали, оштрафували. То вони до нас понесли». До речі, вперше від пані Оксани почула, що закарпатців тут називають «бляхами». «Вони нас поляками називають, бо наші землі колись були під Поль­щею, а ми їх – бляхами», – каже пані Оксана. А ось чому їх так називають, вона не знає.

Фото автора
Фото автора

...Беру миску і йду збирати чорниці. По до­розі зустрічаю чоловіка з майже повним паке­том. Думаю, невже гриби знайшов? Вітаюся і за­питую, чи у пакеті гриби? “Та де, – каже, – грибів зовсім нема. То я лікувальні квіти збираю – арні­ка називаються. Їх на Закарпатті приймають – за кіло платять 700 гривень. Але я мало знайшов. Вже все повизбирували. Як їх почали приймати, то всі з нашого села за тою арнікою ходили, один перед одним поспішали. Спочатку за кіло плати­ли 250 гривень, тепер – 700. Кажуть, будуть навіть 800 платити. Але квітів вже нема. У мене тут гра­мів 300 від сили. Завтра на ягоди піду”.

А я знаходжу гарну поляну на сонячному боці гори, де росте багато кущів чорниці, і починаю збирати. Зриваю кожну ягідку акуратно, як на­мистинку. Під час збирання зазвичай не їм, щоб набрати більше. Через годину спина болить не­самовито, та ще й оводи покусали. Але вирішила, поки цілу миску не зберу, не відступлюся. Та ще натрапила на поляну зі суницями. А лісові суниці – це справжній делікатес…

Фото автора
Фото автора

Поки збирала, повз мене пройшло кілька лю­дей з важкими наплічниками. Думала, туристи, та коли підійшли ближче, зрозуміла, що це зби­рачі “чорного золота”. Вони вже свій врожай зі­брали, бо зазвичай по ягоди йдуть зраненька, а по обіді вже несуть здавати. Один з них підійшов до мене, побачив мою миску, співчутливо усміх­нувся і питає: “А у вас дергачки нема?”. Дергач­ка – це та сама чесалка, хто як називає. Кажу, що нема, але мені і руками нормально збирати. Тоді дістає з сумки свою дергачку і дає мені: “Я вам подарую”. Дякую, але від подарунка відмовля­юся. По-перше, я не вмію нею користуватися, а по-друге, я ж не збираю у промислових масш­табах, як вони. Мені щоб вдома поїсти зі сме­танкою і цукром, а після дергачки багато сміття – листя, жуки, зелені ягоди. То все треба пере­бирати. Це зайва і нудна праця. Тим паче, мені подобається збирати вручну. Це майже ювелірна робота, бо вибираю найкрупнішу і найбільш до­стиглу ягоду, зриваю акуратно, щоб не роздуши­ти пальцями. Одне слово, ручна робота!

Фото автора
Фото автора

Нарешті моя миска майже повна, і я повертаю­ся до хати. Але по дорозі вирішила зазирнути під ялинку, де минулого року знайшла з десяток ко­зарів. Піднімаю нижню гілку, яка майже лежить на землі, і очам не вірю: молоденький козарик. Один як цвяшок.

Фото автора
Фото автора

Звісно, я облазила цю місцину вздовж і впоперек, бо мав би бути другий! Але так нічо­го більше і не знайшла. Коли розповіла про свою знахідку місцевим, вони дуже здивувалися. Жар­тували, що це, мабуть, єдиний гриб на всі Карпа­ти. А потім з оптимізмом припустили: може, то вже має розпочатися грибний сезон? Але конче треба рясних дощів. Тільки-но ми зібралися їха­ти до Львова, почав накрапати дощ. Сподіваюся, наступними вихідними, крім ягід, будемо збира­ти і гриби!

Схожі новини